Незавершений рукопис

61

Леана не дала псові ввійти і прошмигнула в дім. Пройшла коридором, де зачинені були всі двері, крім одних, за якими сяяло червоне світло. Їй здалося, ніби вона залізла у пащу якогось чудовиська.

Зціпивши зуби, вона відчинила великі двері, остерігаю­чись, щоб вони не зарипіли. Східці вели ліворуч. Вона спустилася ними, зігнувшись під кам’яним склепінням, і опинилася в залі для тортур із високою стелею. На верстаті лежали цвяхи, ножі, батоги, степлери. Праворуч був стіл із кайданами. Вона зупинилася, побачивши біля батогів, нашийників, кляпів, різного сексуального причандалля ксифофора з хвостом-мечем. На металі видно було трохи засохлої крові.

Затамувавши подих Леана почула, як у сусідній кімнаті пальці торкалися клавіш. Вона відсунула завісу зі смужок, які тихо дзенькнули. Ще одна зала для тортур, інші знаряд­дя. Велетенська пташина клітка, щось на кшталт саркофага, прикріпленого до стіни, і басейн у вигляді вертикального циліндра, наповненого водою і обладнаного системою ланцюгів і шківів, що давали змогу занурити підвішене тіло.

Містика сиділа в кутку за комп’ютером, видно було її жилаве тіло, шкіряні штанці й білу футболку без рукавів. Вона хутко обернулася і витріщила очі. Леана наставила на неї пістолет.

— Тільки пальцем поворухни — і я вистрілю.

— Ти хто, лярво?

Леана відчепила пару наручників і махнула ними перед собою.

— Надівай це. Руки за спиною.

Містика втупилася в екран і хотіла його закрити, та Леана виявилася швидшою — вона вибила з-під неї стілець, і та полетіла додолу. Клацнувши затвором пістолета, Леана прицілилася.

— Я застрелю тебе в твоєму мерзенному підвалі. Присягаюся, без вагань.

Леана була в нестямі. Містика порачкувала, впираючись долонями у долівку, і послухалася. Підвелася і заклац­нула сталеві браслети на зап’ястках. Її тіло було посмуговане шрамами, поцятковане давніми опіками, брунатними кратерами. Справжнісіньке поле бою.

Леана глянула на екран, де видно було вікно чату: жінка, яку вона тримала під прицілом, із кимось розмовляла. Її серце аж підскочило, коли вона побачила, з ким та спілкувалася.

Моріарті. Той божевільний, що про нього казали поліціянти, той, що тримав Сару в ув’язненні чотири нескінченні роки.

На екрані з’явилось повідомлення:

6:13:42 Моріарті > Згода?

Не зводячи очей із Містики, вона опустилася на стілець. Побачила на екрані адресу .onion і браузер ТОR: даркнет. Програма звалася ТОR-чат, вона вже чула про нього від людей із групи боротьби з кіберзлочинністю, що допомагали їй у роботі з книжками. Система анонімних повідомлень у даркнеті. Жодного сліду, жодного способу дістатися до архівів.

Вона хутко переглянула розмову.

6:02:10 Містика > Терміново. Озвися!

6:10:22 Моріарті > Що тобі треба? Я ж сказав тобі, щоб ти більше ніколи не зв’язувалася зі мною! Це кінець! Ми востаннє спілкуємося. Поясни.

6:10:57 Містика > Ти сам казав мені, щоб я сповіщала, коли станеться щось незвичайне. А мені здається, що мене переслідувала якась жінка.

6:11:25 Моріарті > Де? Коли?

6:11:42 Містика > Чверть години тому. Здається, з «Донжона». Автомобіль проїхав повз мій дім і подався далі. Номер з числом 59. Північ.

6:12:32 Моріарті > Усе скінчилося два роки тому. Тобі не треба непокоїтися, і перестань мені писати з найменшого приводу. Поліціянти невдовзі знайдуть мій труп. Це наша остання розмова. Всьому кінець. Нічого вже нема. Згода?

6:12:58 Містика > Твій труп? Що діється?

6:12:58 Моріарті > Згода?

Курсор мигтів перед очима, очікував відповіді. Леана була приголомшена, але думала недовго. Моріарті чекав дві хвилини, він міг щось запідозрити. Вона взялася до клавіатури.

6:12:58 Містика > Згода.

Послала повідомлення, ковтнувши слину. Відповіді не було. Тоді вона інтуїтивно почала писати, бо треба було діяти швидко, не втрачати контакту і спробувати все.

6:12:58 Містика > Треба було б усе-таки зустрітися.

Очікування, тривога підкочує до горла. Зачекала одну, дві хвилини. Моріарті не відповів. Може, вона впорола дурницю, може, не треба було писати цієї фрази. Вона додала:

6:12:58 Містика > Ти ще тут? Відповідай, будь ласка. Я дещо знаю про Джордано. Про його зникнення.

Нічого. Мовчання. Вона вдарила кулаком по столу.

— Трясця!

Випросталася. Очі її горіли ненавистю, коли вона скерувала дуло пістолета в груди Містики, що сиділа в кутку.

— Даю тобі десять секунд, щоб ти сказала, хто він. Хочу, щоб ти розповіла мені про Джордано й Моріарті. Хочу збагнути, чому ви робите це, ти і ці негідники.

Містика глянула в її очі колючим поглядом.

— Хочу збагнути або ж гарантую, що вб’ю тебе.

— Ти не зробиш цього. Духу забракне.

Леана дістала телефон і показала спотворене обличчя Джордано, у наручниках, з руками над головою. Містика побачила те, але не здалася. Вона вищирила зуби і просичала, немов гадюка:

— Забирайся під три чорти!

Леана не витримала, вона тремтіла з ніг до голови. Згребла Містику за волосся, вгатила колодкою пістолета по голові, й та повалилася додолу. Вона хрипко закричала. Ніяких сентиментів, усьому край, тільки інстинкт, намагання почути відповіді. Змусити її сказати, що вона знає, до останнього слова, в бурі її гніву. Людина може витерпіти удари, біль від кулі в нозі. Але не відчуття утоп­лення, яке використовували всі кати на світі.

І замкнувши на її ногах сталеві кайдани, що звисали над циліндром, вона зрозуміла, що Містика, яка відбивалася і лементувала, не витерпить того. Може, й любила вона бачити, як її раби занурюються туди, може, здобувала від цього величезне задоволення, але сьогодні дійшла черга й до неї.

Леана потягла за ланцюг, що активував систему шківів. Бранка відірвалася від підлоги, голова її була відкинута назад, руки так само в кайданах. Рейка, до якої вона була причеплена, знай оберталася, аж опинилася над циліндром. Звивалася, кричала, напинаючи голосові зв’язки, й коли Леана опустила важіль, який занурював тіло, крик обернувся бульками, а обличчя, спотворене грубим пластиком, стало жахливою маскою.