Незавершений рукопис

64

Чорні сосни нескінченно тягнулися вдалину, справжнісіньке військо тіней, німе, зловісне, занурене в сніг, у цю сіру мовчазну поверхню, що глушила життя, рух, надію. Жодного звіра, жодного шелесту листка, тільки вряди-годи падали брили снігу з гілляк, і ті тріщали. Тоді ліс починав стогнати тим самим голосом, наче рука голема викручувала стовбури і катувала його.

Тримаючи в руці смартфон із відкритим навігатором, Вік мчав лабіринтом, аж віддих забивало й на неголеному три дні обличчі сідали прозорі крижинки. Сніг заважав йому, змушував падати, адже, як і в колег, у нього не було снігоступів. Далеко попереду темніли зазублені контури, що відкривалися немов паща — величний гірський хребет Беледон. За ним рухалися Вадим, Манзато, двоє медиків швидкої допомоги й лікар, що насилу тягнув свою сумку з інструментами й медикаментами. Холод проникав у горлянки, заморожував кисень, обпалював легені. Промені ліхтарів перед їхніми неспокійними поглядами розганяли ніч, вихоплювали з пітьми похмурі ями небезпечного бескиду, тверді, мов дерево, замети. Мороз стояв тріскучий.

— Скільки ще? — порушив тишу Манзато.

— Приблизно… п’ятсот метрів.

Автомобілі були припарковані за кілометр, коло автостради департаменту. Місцина, якою вони прямували, за годину їзди від Гренобля, була давньою стежиною для прогулянок, на автомобілі не проїдеш. Схили давалися з труднощами, коріння чіплялося за мерзлу землю, наче велетенське павутиння. У Віка були вогкі від поту штани і взуття, ноги закоцюбли, але він знай подвоював запал. Аполліна бойова дівчина, вона зуміла подолати своє каліцтво, розквітнути попри сліпоту. Незважаючи на ультиматум, поставлений Дельп’єром, вона могла ще бути жива. Поліціянти молилися, щоб так і сталося.

Попри пекучий біль у м’язах, він бачив кожне слово, яке розшифрував в останньому листі, в якому Дельп’єр дав жахливий прогноз.

Вони загребуть мене за кілька днів. Нічого вони не знають. Як і обіцяв, я заберу із собою нашу таємницю. Моріарті остаточно зник. Звісно, щоб втілити свій головний трюк, про який завжди казав. Блискуче зникнення у всіх перед очима. Він справжній чарівник. Скористайся цим листом, щоб востаннє відчути тріумф. Аполліна Ріна. Сліпа. Моя гордість. Замкнена в занедбаній хатині, біля струмка Гран-Валуар, Ло-Фер’є, 45.17.32.7Д, 60.06.50.8Ш. Вона проживе ще п’ять чи шість днів. Зачекай тиждень, а тоді скажеш поліціянтам. Нехай вона помре у них на руках. Бувай, давній друже.

П’ять чи шість днів… Від учора чи позавчора. Вік утрачав останню снагу, він перелазив через перепони, хапався за гілляки. Треба, щоб він порятував її, треба, щоб вона жила, для нього, для його колег, для його доньки: як же дорослішати у світі, де гасне найменший вогник, навіть пломінець надії? Якщо Аполліна пішла на той світ, то все порине в пітьму і вже нічого не повернеш. Тоді Вік не зможе більше терпіти цей світ.

Він сягнув рівного місця, невеличкої галявини між гранітними скелями, враження було, наче тебе душать, так близько підступали гори в пітьмі. Далеко у промінні ліхтарів під зоряним небом вимальовувалися темні контури хатини, кам’яної пащі з трохи похилим дахом, що наче виринула з іншої епохи. Довкола незайманий сніг без найменшого сліду людської ноги. Захекані чоловіки, спливаючи потом під куртками, наблизилися до неї. Усі отвори в хатині були забиті дошками. Усередині, мабуть, панувала постійна ніч, як і в очах Аполліни.

Поліціянти заходилися відривати дошки, якими були забиті двері, треба було не менше трьох чоловіків, щоб зняти їх. Щось зарипіло, і частина одвірка вивільнилася. Коли стало достатньо місця, щоб пройти, Вік перший кинувся досередини, тримаючи в руках ліхтар і пістолет. Тяжкий дух антисептика впереміш із запахом крові вдарив йому в ніздрі. Він швидко кинув оком по занедбаній кімнаті. На долівці валялися шматки черепиці, уламки дощок, скла. Промінь його ліхтаря завмер на матраці, що лежав долі, в правому кутку кімнати.

Серце його підскочило, коли він освітив тіло, закутане грубими ковдрами. Оцупки рук, що лежали на сірій вовняній тканині, були оповиті грубими пов’язками на темних куксах, де жовте поєднувалося з червоним, що було характерне для гнійних ран, які залишаються без догляду. Два прозорі пакети висіли на стіні, приєднані катетером до лівої руки. Вони були порожні.

Не роздумуючи, Вік підбіг до непорушного тіла Аполліни. Обличчя її було бліде, занадто бліде, воно запало, губи закоцюбли, стали блідо-червоні, очі дивилися в порожнечу, непорушні, вкриті прозорою плівкою. Вона не реагувала на їхню присутність, не поворухнулася. Вік легенько струсонув її, погукав: «Аполліно, Аполліно». Відступив, коли лікар попросив його звільнити місце. Позаду стояв Манзато, його груди підіймалися й опадали, випускаючи хмари пари. На його обличчі була тільки лють і покірність. Дельп’єр годував Аполліну, лікував її тими крапельницями, що були, звісно, наповнені медикаментами, замотав у теплий кокон із ковдр, щоб вона не вмерла занадто швидко. Усе це задля того, щоб іще раз приголомшити їх, поліціянтів. Наче мало було того лиха, якого він уже завдав.

Лікар зосередився на своєму завданні. Зняв хутряні рукавички і пошукав пульс на шиї, та марно. Його щелепи стислися, та він не відступав: може, Аполліна була надто квола? Здійснити тест на зіницях було неможливо. Тоді він дістав із пакета стетоскоп, відгорнув ковдри і оголив груди. Надівши його, притулив слухавку до тендітного тіла в ділянці серця.

Очі його зблиснули.

— Я чую пульс.