Незавершений рукопис

6

Серед ста двадцяти семи жертв, які Вік бачив на столах для розтину, було сімдесят два чоловіки, сорок три жінки, одинадцятеро дітей і один новонароджений. Статистичні дані переповнювали його мізки: кількість потонулих, згорілих, жертв ДТП, блондинів, шатенів, лисих. Він пам’ятав адресу кожної жертви, місце і дату виявлення тіла, вагу, зріст, погодні умови і, що найгірше, обличчя, жахливу галерею, в якій були вибиті очі, зламані носи, розпанахані щоки, зеленкуваті, синюшні або сірі. Не робило воно його нещасним, несамовитим чи одержимим, воно просто перетворило його на стару шафу з кримінальними справами, й це захаращувало його пам’ять.

Вік страждав гіпермнезією, здатністю все пам’ятати, точніше, нічого не забувати. Його виняткова здатність до запам’ятовування давно була перевагою. Ще змалку він читав, писав, вивчав, лічив швидше, ніж будь-хто з дітей його віку. Але губка його мозку, що спершу була суха, дуже швидко розбухла. Батьки, що знали про його неймовірні здібності, записали його в шаховий клуб, астрономічне товариство, на уроки музики і гри на піаніно, а також у школу для дітей з прискореним розвитком. Передплатили йому десятки наукових, історичних і географічних часописів, дарували на Різдво словники, тішилися, сподіваючись, що він стане видатним науковцем, отримає Нобеля з фізики, буде славетним піаністом… А Вік мріяв грати в футбол, гасати з іншими дітьми, гратися в хованки, тільки на те йому не лишили часу. У двадцять два роки він міг назвати число пі після коми до тисяча чотирьохсотого числа і виграв конкурс на запам’ятовування, який проводився для обдарованих дітей, що давало змогу сприймати його радше як су­противника, ніж тим, чим він справді був,— просто дитиною.

Усе пішло шкереберть, коли він став юнаком. Він ненавидів курси, не міг більше бачити зображення шахової партії, і йому наплювати було на те, який буде квадратний корінь другого ступеня, якого не міг вирахувати навіть калькулятор. Він грав Моцарта, Шуберта і Вівальді, не читаючи партитури, а просто запам’ятавши музику. Спрага до навчання вичерпалася, у мізках не було місця, бракувало кисню, і Вік уже мав стільки згадок, як ніхто наприкінці життя. Ним захоплювалися — авжеж, це така гордість, мати друга, що здатний щонайменше за хвилину запам’ятати гру п’ятдесяти двох карт,— але ненавиділи ще дужче. Ніякої нормальності, рівноваги. Він у прискореному темпі пережив перші любовні стосунки, знаючи, як звабити, схвилювати, як завдати удару, щоб розізлити; він розпізнавав брехню — різні відповіді на ті самі запитання з інтервалом у місяць. Якби існування складалося із сукупності наших спогадів, то Вік мав би кілька життів. Або жодного.

Він любив свої роки у війську. Фізичні вправи, дисцип­ліна, поводження зі зброєю, однакова форма для всіх, спілкування на рівних із товаришами, які не знали всього про нього. Марші взимку і по грязюці, ноги, намуляні до крові. Обмін ударами на рингу. Це було просто-таки відкриття. Не буде він ученим-астрофізиком, а служитиме своїй країні, сховавшись у сірій масі одностроїв. У казармі почув про роботу в поліції і зробив свій вибір. Енциклопедична пам’ять допоможе йому провадити слідство і переслідувати злочинців.

Через три роки він скінчив школу поліції в Канн-­Еклюзі, отримав звання лейтенанта і обрав призначення у Гренобль, місто, в якому виріс. Через рік батьки переїхали звідти і навіть не прийшли на його весілля. Поставили хрест на синові, і «нікчема» було останнім словом, яке він почув із материних вуст. Через кілька років Вік погодився брати участь у телепередачі про пам’ять, сподіваючись, що мати й батько побачать його, пишатимуться ним і відновлять стосунки. Після вісімдесяти трьох перемог підряд, із якими він зустрів своє сорокаріччя, йому так ніхто й не зателефонував. Він відмовився від наступного етапу і повернувся до трупів.

І ось за двадцять чотири години після знахідки в багажнику на нього чекав сто двадцять восьмий труп, який дістали з холодильника і поклали на металевому столі, осяяний безжальним світлом хірургічної лампи.

Одна з патологоанатомів Інституту судової медицини Гренобля, Офелія Ер, уже поралася коло тіла, коли о першій після півночі в приймальні заявилися В&В. Непідходяща пора для розтину, але дорожня пригода з автобусом у Шамрусі набрала розголосу в масмедіа і стала відома в найвищих ешелонах влади. Автобус згорів дощенту і разом із ним згоріли тіла людей. Вимагали, щоб огляд п’ятдесяти двох жертв — розтини, зразки ДНК — виконали у першу чергу, хоч би які справи були на порядку денному.

Офелія була в масці, яка захищала ніс.

— Я почала без вас. Зважила, поголила, розітнула череп. Шкодую, але це мій восьмий клієнт із восьмої ранку, й мені хотілося спати. Що ж до розтину чоловіка, який розбився об скелю, то це буде днів за два-три, ще ж робота з Шамрусом.

— Із ним не так терміново. Знаємо, що з ним сталося, і те, що він викрав непідходящий автомобіль.

Роз лишився мерзнути у своїй шухляді. Поліціянти замкнули речі, складені в опечатаних пакетах — гроші, «беретту», мобільний телефон, знайдений у салоні, й іще один, який був у нього в кишені — в шафі у бригаді. Роз поки що не цікавив їх, увагу поліції привертала жертва в багажнику і пошук невідомого з автозаправної станції.

— Тим краще. Що ж, розповідаю. Маємо тіло жінки, на зріст метр сімдесят сантиметрів, білої раси, вага орієнтовно п’ятдесят вісім кілограмів. Натуральна білявка, коротке волосся. На вигляд років двадцять, антропологічні дані згодом з’ясуємо точніше. Вбрана в труси і брудну білу натільну сорочку. Жодної характерної риси, яка дала б змогу ідентифікації, ні татуювання, ні пірсингу. Сережки нещодавно зняли, дірки в мочках іще не заросли. Серйозний перелом черепа ззаду, об’єкт ударили тяжким проникаючим предметом на кшталт молотка, що викликало серйозну кровотечу. Шкіра здерта на всій площі обличчя. Ось видно, як різали. Послуговувалися напевне скальпелем і накреслили овал довкола лиця, проходячи лобом, скронями, підборіддям, а потім зняли шкіру, як роблю я під час розтинів… Що ж до очей, то тут діяли пальцями: вилущили очні яблука і відтяли зорові нерви.

Вік підійшов, зморщивши носа. Череп був поголений і розітнутий, але маківка розтрощена там, де зазнала удару. Він пошукав мозок і побачив, що він лежить на терезах для зважування органів. Поруч відтяті руки, що скидалися на двох білястих павуків, які ось-ось кинуться на вас. Він обернувся до трупа.

— Статевий контакт?

— Скажу за пів години. Ось тут, на передпліччі, у зоні відтинання, видно сліди наручників, і он там, на руці. Я приготувала також і кілька зразків для токсикологічного аналізу. Волосся, нігті, склисте тіло, можливо, дасть нам змогу трохи більше дізнатися про її харчовий режим упродовж останніх тижнів чи про сліди наркотиків або медикаментів у організмі. Але, кажу ж, доведеться трохи зачекати. Лабораторія переповнена роботою у зв’язку з Шамрусом.

Вадим стояв нерухомо, застромивши руки до кишень. Вік утямив, що тут холодніше, ніж надворі. Розтинами він гидував, але хто міг сказати, що любить їх? Крім цього, та жертва була ненабагато старша від їхніх доньок. Коралі, як і Гелена, мали по шістнадцять років і могли бути на місці цієї молодої жертви.

Вік відігнав цю нестерпну думку і помітив з обличчя свого партнера, що той подумав про те саме. Таке міг скоїти тільки хворий на голову. Патологоанатом показала на сині лінії довкола зап’ястків відрізаних рук.

— Можна сказати, що він накреслив ці кола довкруж зап’ясть для того, щоб точно їх відрізати. Схибив хіба що на міліметр,— вона показала шрам на звороті правої долоні.— Ось давнє ушкодження, яке сталося багато років тому. Я відішлю це патологоанатомові, він скаже нам більше про це.

Вони обернулися до трупа. Лікарка здійснила розріз у вигляді ігрека. Вік подумав про те, яким збоченцем треба бути, щоб здерти шкіру з обличчя, калічити й катувати в такий спосіб. Знову побачив того чоловіка в кашкеті, пуховій куртці, що так спокійно поводився біля бензоколонки. Через таку пересічність декотрих із цих злочинців непросто було затримати. Як ото Енді Дженсон, вони могли бути сусідами, друзями, коханцями, провадити пречудове подвійне життя. Вдень працювати, а вночі катувати.

Коли лікарка розгорнула широкі краї розрізу по обидва боки від груднини та ребер, звідти потягло духом, який, здавалося, містив у собі все гниття на світі. Трупи були чимось схожі на віскі, їхні запахи залежали від давності, навколишнього середовища, в якому вони старіли, вологості повітря… Вік відступив від судмедексперта, даючи змогу діяти за встановленим порядком. Дивлячись, як вона здійснює маніпуляції, переходячи від стола до місця поруч із мийкою, він подумав собі, що ця жінка скидається на диригента макабричного оркестру, на дослідницю смерті, перед якою починають співати органи, а зв’язки вібрують, немов струни віолончелі. Офелія працювала з геніталіями, відрізала їх і зважувала. Підтвердила присутність змащувальної речовини, яка міститься на презервативах. «Калічив, але дотримувався заходів безпеки»,— із жахом подумав собі Вік. Це характеризувало організованих убивць, які могли опанувати себе, попри приплив сильного збудження і бажання вбивати.

Після внутрішнього огляду Офелія Ер якомога старанніше зашила порожнє тіло, звичайну ляльку з плоті, яка врешті потрапить на дно шухляди на коліщатах і, можливо, багато років лежатиме там, поки її не ідентифікують або не визначать особу за ДНК. Вік глянув на відрізані передпліччя. Навіщо так відтинати і позбавляти тіло рук? Він пройшов туди й назад від столика біля раковини до столу для розтину, його брали сумніви, щось тут не клеїлося.

— У вас є метр?

Лікарка подала йому гнучку стрічку.

— Знаєш, що таке «хибний напрямок»?

Офелія широко розплющила очі.

— Техніка ілюзіоністів, яка полягає в тому, щоб зосередити увагу аудиторії на певному пункті тоді, коли відбувається інша дія. Це функціонує, тому що людина неспроможна осягнути в повному обсязі усю сукупність стимулів, які на неї впливають. У мене таке враження, що…

Вік виміряв діаметр лівої кукси, потім правої і зробив те саме з п’ястями відрізаних рук. Потім із жахом глянув на лікарку.

— …що тут відбувається те саме. Хибний напрямок. Ми всі дивилися на це тіло, ми логічно асоціювали з ним руки, ні на що не звертаючи уваги, проте це не наша вина, це… це наш мозок утнув із нами такий фокус.

Вік узяв руки.

— Якщо добре придивитися, то видно, що в кукс не ті розміри, що у відтятих рук, вони ширші десь на сантиметр…

Він притулив їх до кукс. Офелія зірвала маску з обличчя, вона раптом збагнула, до чого веде Вік.

— Трясця. Це не її руки.