Незавершений рукопис

54

Леана почувалася так, наче їй дали ляпаса. Чи правильно вона почула? Вона стримала чоловіка за руку, який збирався вдарити іще раз, і потяглася до куртки зловмисника.

— У мого чоловіка амнезія. Він утратив пам’ять через тебе. Поясни все від початку до кінця. І раджу тобі не брехати. Ти бачиш, що ми дійшли до краю.

Вона обшукала затриманого і знайшла його гаманець. Згідно з посвідкою, його звали Енді Бастьян, жив у Абвілі, за п’ятдесят кілометрів від Берка, у найгарячішому, східному кварталі. Знайшла також судовий документ — Бастьян був під контролем органів правопорядку — і ще одну посвідку, Жуліанову. Простягнула її чоловікові.

Бастьян тицьнув пальцем у Жуліана.

— Це він… Це він приходив минулого вівторка вранці до мого будинку. Трохи напідпитку, скидався на якогось волоцюгу. Нас було кілька… Він спитав, чи треба комусь легко заробити грошенят…

Він утер носа рукавом.

— Показав нам гроші й обрав мене, бо тільки я маю автомобіль. Я повинен був зустрітися з ним на південному краю дамби в Берку, біля маяка, о вісімнадцятій годині. Він скидався на безхатька, але це не завадило йому дати мені п’ятсот євро авансу… І сказав, що дасть іще півтори тисячі, коли я виконаю роботу…

Леана не вірила своїм вухам. Дві тисячі євро. Та сума, яку Жуліан зняв у банкоматі того ранку. Хлопець не брехав.

— Приїхав я вчасно, припаркувався у спокійному місці й подався до маяка. Побачив, як він з’явився на дорозі, що йшла на пляж, із телефоном у руці.

Він чмихнув.

— Трясця, дайте мені носовичок! Ви ж бачите, що я спливаю кров’ю!

Леана кинула йому рулон паперових рушників. Він витер обличчя і вставив тампони у ніздрі, задерши голову.

— Тоді ми подалися до дамби, там, де були тюлені. Було темно, не було ні душі, й ця моторошна обстановка, все воно лякало мене. Він весь час розповідав про свою дочку, вона, здається, була приблизно мого віку, ще там щось, уже й не згадаю. Він, звісно, хильнув, але ще тримався на ногах…

Леана слухала його і не ворушилася. Немає сумніву, Бастьян був останній, хто бачив її чоловіка перед втратою пам’яті. Чоловік, що поринув у відчай, не тямив себе, примара, яка відчайдушно розшукувала того, хто винен у зникненні його дочки. Хлопець глянув Жуліанові у вічі.

— Ми зупинилися біля дамби, і там, трясця, ви спершу попросили мене… придушити вас, міцно здушити за горлянку, поки не скажете припинити. Я мало не дременув звідти, але ви показали мені пачку грошей у кишені. Я подумав собі, що ви не лише напідпитку, а й хворі на голову…

Він глянув на Леану.

— Ох, я зробив це. Я… став за ним і щосили стиснув його за горлянку, це тривало секунд із двадцять. Коли я відпустив його, він сказав: «Ще».

Жуліан покрутив головою, вуста його були міцно стиснуті. Леана бачила сум у його очах, уявляла собі, які демони його опосіли, які запитання опанували його, як і її оце, а найголовніше ось це: навіщо?

— Очі в нього майже вилізли на лоба, коли я зупинився. Я… мені хотілося отримати гроші, та й квит. Але то був не кінець. Він дістав із-за лави бейсбольну биту, вручив мені й попросив, хоч насилу міг промовити слова, добряче вгатити сюди…— він показав на потилицю.— Нокаутувати його. А потім я можу забрати гроші у нього з кишені й ушитися.

Він витяг тампони з носа й уставив нові.

— Я зробив це… зробив, трясця. Він упав, я взяв гроші… й там була посвідка, я її теж забрав, у ній була його адреса… З приятелем ми приїхали за тиждень глянути на вашу віллу здаля, думали, що як чоловік гуляє з двома тисячами євро в кишені, то варто… ну, заглянути до його хати. Побачивши, що вона стоїть отак поміж дюнами, без світла… ми вирішили, що на Різдво почистимо її… І ось я тут. Трясця, я думав, що після того удару ви й досі в лікарні.

Леана слухала ті зізнання. Жуліан дивився на неї із жахом, наче не вірив своїм вухам. Вона згребла хлопця за комір і попхнула його до відчиненого нею багажника джипа.

— Мого чоловіка замкнули тут… Як ти це поясниш? І як поясниш крадіжку, що сталася два місяці тому? А твої відбитки скрізь? Ти вже залазив до нас у хату.

Він замахав руками.

— Ні, ні, присягаюся вам, я нічого цього не робив. Я розповів вам щиру правду, я вперше заліз до вас. Не здавайте мене поліції, я й так уже під контролем за іншу крадіжку. Я не хочу потрапити до в’язниці.

Леана йому вірила, хоч усе воно звучало по-­дурному. Цей хлопчина мав проблеми з правосуддям, він був у базі даних, у нього взяли відбитки пальців. Колен визначив би його, якби він був паразитом. У цій історії були якісь темніші сторони, набагато складніші, ніж вона могла уявити. Вона підійшла до дверей гаража і відчинила їх. До неї кинувся Жуліан.

— Що ти робиш? Ти ж не…

Вона кивнула Енді Бастьянові, щоб той ушився.

— У мене твоя посвідка. Якщо я почую щось про тебе, то здам поліції. Забудь про нас, як ми забудемо про тебе.

Опинившись надворі, він чимдуж побіг до дюн. Леана зачинила двері, відкинула волосся назад і почала ходити туди-­сюди, ступаючи босими ногами по крижаній долівці. Холоду вона не відчувала.

— Що відбувається? Що відбувається? Чому ти так повелася?

Вона піднялася в теплу вітальню, налила собі повну склянку віскі й вихилила її одним духом.

— Ти все спланував, усе знищив. Результати твоїх пошуків, твердий диск твого комп’ютера, навіть твою па­м’ять… Ти справді йшов попід дамбою з увімкненою програмою здоров’я… Ти… ти написав повідомлення в багажнику своєю кров’ю не тому, що був там зачинений, а тому що хотів, аби в це повірили… Ти наче на­вмисне розсіяв докази.

— Які докази?

— Шапочка, захована біля запасного колеса… Ксерокопії моєї книжки в шафі… Ключ у твоїх рибальських штанах…

— Який ключ?

— Ти знав, що я впізнаю його. Неодмінно… Це так, наче ти… наче натякаєш мені, що… я маю тебе замінити. Але навіщо? Навіщо ти зробив це? Навіщо поставив мене в таке становище?

Він відповів, що не знає, не знає вже, не розуміє сам себе. Леана не встигла налити собі другий келих, як перед очима в неї попливли темні цятки. Вона вперше відчула, що зараз зомліє. Треба було лягти, забути про все принаймні на кілька годин. Вона ледве увійшла до ванної кімнати й відчинила аптечну шафку. Проковтнула снодійне, запивши ковтком води, і в спальні залізла під ковдру.

Потім усе оповилося імлою.