Незавершений рукопис

36

За десять хвилин після Коленового від’їзду ­Леана вийшла зі спортивною сумкою в руці, вона так нер­вувалася, що мало не загрузла в піску, здавши назад. Їй знадобилося більше ніж година й п’ятнадцять хвилин, щоб дістатися до Амблетеза. Вона їхала повільніше, ніж хотілось би, через густу імлу, яка застилала краєвид після Ле-Туке.

Вона обрахувала, що море почне оточувати форт десь о 22:45, це залишало їй трохи більше години на Джордано. Цього було дуже мало. Припаркувавшись на причалі, вона поринула в туман. Ноги її були наче налиті оловом, вона не хотіла заходити туди, зустрічати його погляд, але їй кортіло негайно здобути відповіді на запитання.

Масивні контури форту виринули перед нею тільки останньої миті, немов косатка із сутінків. Леана зібралася на силі, увійшла до черева цього камінного чудовиська і спустилася в комірчину для провізії. Сарині світлини, що висіли на стіні, додали їй сміливості йти далі.

Вона вдихнула повітря і ввійшла до кімнати.

У тьмяному світлі лампи видно було, що Грегорі Джордано лежить із заплющеними очима, схиливши голову на груди. Він скидався на поламану ляльку, і в Леани склалося враження, наче його ліве плече вивихнуте. Зап’ясток був синій, вільна рука в крові: він обдряпав камінь довкола стовпа, до якого причеплений був ланцюг, на пів метра над головою. Консервні бляшанки були порожні, перекинуті, води лишилося на дні.

Ступнувши кілька кроків, Леана встромила носа в шарф, безгучно наділа на його вільну руку кільце кайданів і замкнула його. В’язень отямився, щось пробурмотів і став пручатися, немов звір у клітці.

— Що ви робите?

Не відповідаючи, вона взяла відро і вийшла вилити надворі. Повернулася з повним відром дощової води, якої набрала там, де протікав дах. Потім дістала купальну рукавичку зі спортивної валізки, намочила її в холодній воді й піднесла до обличчя Джордано, який відвернув голову.

— Дозвольте мені це зробити, щоб я бачила вас краще.

— Звільніть мене! Ви мали повернутися! Скільки ще часу ви… ви розраховуєте гноїти мене тут?

Він не хотів, щоб вона торкалася до нього. Джордано зайшовся страшним кашлем, що роздирав йому груди. Урешті він скорився. Леана обережно змила засохлу кров, дістала з сумки марлеву пов’язку, антисептик і промила рану на чолі, в оці й біля вуха.

— З ока ще не спадає набряк. Температури наче нема, але я дам вам дещо помічне. Я привезла білизну і теп­лий одяг. Вони належать моєму чоловікові й підійдуть вам. Вам треба негайно помитися і перебратися в цей одяг.

Він випростав спину і скривився, піднявши голову. Леана дала йому дві ложки сиропу від кашлю, пирснула в горло спреєм і дала випити парацетамол із водою, він проковтнув усе це, не протестуючи. Глянула на покалічену ногу: майже фіолетова, удвічі більша, ніж друга, порепана від холоду. Тут нічим не зарадиш, і Леана воліла про те не думати: вона знову сягнула до валізи й дістала пачку «Мальборо» й срібну запальничку «Зіппо».

— Впізнаєте?

Він кивнув. Вона вставила йому сигарету в зуби і припалила. Чоловік затягнувся і зайшовся кашлем, наче хотів виплюнути легені.

— Який сьогодні… день?

— П’ятниця… двадцять друге, скоро… двадцять друга година.

— П’ятниця… Де ми? Скажіть, будь ласка, де ми?

Леана сіла на свою сумку прямо перед ним. Жуліан навіть не сказав, де він його утримує, відібрав у нього будь-яку гідність, не лишив йому ніякої надії, щоб поміж ними не зав’язалися людські стосунки. Вона вивчила цей тип взаємин між катом і жертвою, описала його в «Незавершеному рукописі». Вона покрутила в руках запальничку і заговорила якомога нейтральнішим тоном.

— Я розмовляла з вашою донькою, Роксаною.

Джордано став енергійно сіпати скутими руками, марно силкуючись видертися з кайданів.

— Якщо бодай одна волосина впаде з її голови!..

Леана не ворухнулася, чекаючи, поки він заспокоїться. Мовила далі, коли упевнилася, що він уважно слухає.

— Вона сказала, що ви знайшли шапочку, коли гуляли торік у лютому поблизу Ла-Шапель-ан-Веркор. Де саме?

Він виплюнув сигарету додолу.

— Гадаєте, ваш божевільний чоловік не ставив мені цього запитання? Скажіть спершу, де ми!

— Ні.

Новий напад кашлю. Його погляд звернувся до Леани; в ньому світилася покора.

— Що ви хочете, щоб я вам сказав? Там усі дороги однакові… Це було майже рік тому. Там був ліс, були дерева скрізь,— він глибоко вдихнув повітря.— Послухайте, я знаю про вашу доньку. Відколи я тут ув’язнений, ваш чоловік тільки те й робив, що повторював цю історію.

— Ви сказали, що не знаєте її, коли я показала вам світлину.

— Мені хотілося швидше вибратися звідси! Це можна зрозуміти, хіба ні?

Він показав підборіддям на запальничку.

— Ви показуєте мені цю річ із метою… дати мені зрозуміти, що залізли до мене в дім… Обшукали мій будинок, як і ваш чоловік… Ви вже ж знаєте все, що я вам розповідаю, чи не так? Перевіряєте мене…

З кожним жестом він кривився від болю. Леана була мов із каменю, вона повинна була подолати жалість і кволий голос, що нашіптував у ній про те, що цей чоловік не винний. Вона пошукала Сарине фото на долівці, в кутку, і показала йому.

— Ви були в глушині, бозна-де, і кажете, що знайшли шапочку моєї доньки зовсім випадково. Працювали ви поруч із відділком, який вів розслідування зникнення. Оці дивні збіги змушують мене вважати, що мій чоловік мав підстави утримувати вас тут.

Леана не знала, чи праве око Джордано сльозиться від холоду, чи він справді плаче від емоцій. Він мовчав, тоді підняв праву набряклу повіку.

— Збіги! Збіги не… роблять людину винною. Ви пишете детективні романи, то повинні це знати.

— Звідки вам про це відомо?

— У мене вдома книжки… Ваш чоловік був певен, що… що я вкрав їх у вас, у вашій бібліотеці… Але це неправда, геть неправда, ті книжки належать мені. Це не має жодного сенсу… Двадцять років я кидав злочинців за ґрати… мерзотників, що ставляться до жінок і дітей, немов… немов до предметів, ви блювали б, якби почули, що вони коїли. І тепер мене судять?

Голос Джордано був хрипкий. Леана відчувала, як її огортає холод підземелля. Вона теж ув’язнена, пам’яттю свого чоловіка. Його втратою пам’яті. Джордано захлинувся слиною.

— Оце ви тут… і нічого не знаєте. Ваш чоловік нічого не сказав вам про наші стосунки. Чому? Що сталося?

— На нього напали, і він утратив пам’ять. І в мене таке відчуття, що ви можете бути до цього причетні.

На якусь частку секунди їй здалося, ніби правий кутик його вуст ворухнувся, усміхнувшись. Проте вони були непорушні. Вона що, з глузду починає зсуватися? Може, це від браку сну? Джордано кивнув підборіддям на ланцюги.

— Ви звинувачуєте мене і в нападі, тоді як я тут ув’язнений?

— Можливо, ви спільник? Хтось, може, вас розшукує?

— Ви здуріли…

— Я хочу точно знати, що сталося того дня, коли вас викрали.

— І чим мені допоможе, якщо я вам відповім?

— Ви розлучилися 2010 року. Чому? І чому ви змінили роботу? Що перевернуло ваше життя?

— Авжеж… Я розлучився, як розлучається кожна третя пара, роботу покинув, бо не міг уже працювати в найгіршому відділку поліції, а ви шукаєте зв’язок зі своєю дочкою! Що, в мене не було права поміняти роботу? Хоч що я казатиму, ви вбачатимете якийсь зв’язок. Ви ітимете шляхом свого чоловіка. Забийте мене до смерті! Ну ж бо!

Він брязнув кайданами.

— Ну ж бо!

Леана почувалася не здатною на це. Вона випросталася, потупала, щоб розім’яти ноги. Не могла вона йому поступитися, треба було взяти гору.

— Я сама все з’ясую, і поки що вам доведеться сидіти в цій темниці. А тим часом до чоловіка повернеться пам’ять. І я тоді не хотіла б бути на вашому місці.

— А вам хотілося б бути на його місці?

— Вам більше нема чого сказати?

Він не відповів. Вона пішла в глиб кімнати, поставила біля нього харчі й пляшку води. Лишила медикаменти під стіною, близько біля нього, і звільнила йому одну руку.

— Я взяла туалетне приладдя, але часу обмаль. Лишаю вам ліки. Повернуся завтра. Або післязавтра. Або, може, ніколи.

— Ні, ні! Прошу вас!

Вона віддалялася. У спину їй пролунав голос:

— Я був звичайним шпигом… Шпигував цілими днями за сутенерами і повіями…

Вона завмерла.

— Контролював також шоу-бізнес, різні заходи, бо все воно пов’язане. Наркота, гроші, секс, нема потреби змальовувати вам усе це…

Леана обернулася і підійшла до нього. Він зневажливо дивився на неї, але вів далі:

— Що ви хочете, щоб я розказав? Я спав у дешевих готелях, і в сусідніх кімнатах були повії, що хотіли повернутися на вулицю або в розкішні готелі з… зі зграєю адвокатів або великих цабе, що платять за дівчат по три сотні євро за ніч… Тому що то була моя робота, підглядати, проникати в їхнє середовище, аби швидше їх злапати. Додому я приходив раз на три дні, й на носі в мене залишалася пудра. Це щодо розлучення. Влаштовує?

— Далі? Чому ви покинули роботу в поліції?

— У 2010 році ми місяцями стежили за сутенерською мережею, якою керували два брати в Румунії і потім вкладали гроші в нерухомість. Дванадцять повій промишляли між Греноблем і Шамбері. Брати погрожували їхній рідні вдома, коли дівчата не слухалися. Матрони наглядали за ними, тероризували їх і били… Ті дівчата мешкали в циганському таборі в передмісті Гренобля. Вони думали, що їдуть до Франції працювати офіціантками чи покоївками, а стали… сексуальними рабинями… Ось як усе працює в таких мережах.

Його погляд згубився десь удалині. Він був там, із ними. Леана стояла непорушно випроставшись.

— Ми якось увечері здійснили операцію… Дружина щойно заявила, що кидає мене… і я був сам не свій. Коли побачив перед собою одну з тих матрон, у мене… ну, мене перемкнуло. Я…

Навіть очі його видавалися важкими, коли він звів їх на Леану.

— Те, що зробив зі мною ваш чоловік… це ніщо порівняно з тим, що я зробив із тією жінкою. Якби не втрутився колега, то я… я вбив би її. Пошукайте в мережі «справу братів Петреску», побачите, що все це правда. Це було сім років тому. Мій начальник зам’яв цю справу, радше щоб себе захистити… але… мені довелося піти з поліції і шукати собі іншу роботу. То, як бачите, ця справа Дженсона почалася тоді, коли я вже не був на службі. Я не маю з нею нічого спільного.

Леана несамохіть торкалася пучками пальців Сариної світлини, у голові в неї звучала фраза, яку написав на звороті чорним чорнилом її чоловік.

— Цілком імовірно, що ви брешете.

Сильний кашель струсонув Джордано, перш ніж він зміг озватися.

— Не брешу я, зателефонуйте в поліцію, то дізнаєтеся.

— Щоб вони мене загребли? Прекрасно. Що таке «Чорний донжон»?

— Я про це взагалі нічого не знаю.

На це запитання він відповів одразу.

— Ви працюєте з такими справами і не знаєте?

— Я працював із такими справами, це в минулому. Трясця, невже збіги варті того, щоб я тут страждав? Це ж, трясця його матері, просто шапочка, знайдена ­бозна-де. Просто шапка.

Леана більше не могла цього витримувати.

— Мені… мені шкода.

Вона кинулася сходами вгору, незважаючи на крики та благання, і зі сльозами на щоках перетнула двір. Що вона накоїла?

Що вони накоїли?

Штовхнувши тяжкі дубові двері, вона відчула, як в обличчя їй ударили бризки. Останні сходинки зникли під водою, біля валів кипіли потужні течії, що принесли із собою імлу. Трохи далі, в кружлянні крижаної крупи, бескиди обабіч шляху ще виступали з води, та їх зусібіч атакували білопінні буруни.

Форт перетворився на острів.