Незавершений рукопис

50

Ніч була мов приплив і відплив. Траплялися миті, коли біль наче відступав і ставав такий далекий, що насилу почувався десь глибоко у підсвідомості. Потім він пробуджувався і накочував, наче приплив. Хвилі більшали, дедалі дужчали, аж розбивалися об край душі. Біль ставав сильніший, ніж учора, наче рану посипали сіллю.

У цей різдвяний день Леана скрутилася клубочком у ліжку, вона лежала непорушно, тримаючи в руці світлину своєї доньки. У її голові знай кружляли ті самі образи. Вона думала про мертву Сару, про її труп, який знайшли у багажнику, якимось дивним чином бачила похоронний катафалк у дюнах Дюнкерка, на кузові його блищало місячне світло під дощем конфетті.

Що ж, усьому кінець, Леана вже ніколи не побачить Сару, хіба що на сталевому столі, коли вирішать поліціянти. Вона не одразу зможе забрати тіло своєї доньки, треба, щоб скінчилося слідство, якщо воно коли-небудь скінчиться. Вона несамовито пестила обличчя на холодному папері, мало не шарпаючи світлину, і знала, що по­вторюватиме цей порух кожного ранку й кожного дня, які ще лишатимуться в її житті…

По обіді в дверях з’явився Жуліан. На ньому були чорні джинси і сірий вовняний светр із високим горлом, який йому ніколи не подобався, а тепер він іще й був завеликий для нього. Підійшов, узяв у неї світлину й поглянув.

— Така гарна вона була…

Поклав фото на нічному столику і сів коло дружини. Погладив її по щоці зворотним боком долоні.

— Я їздив до батька за тією адресою, яку ти мені дала, не знайшов його там. Не видно, щоб коло будинку стояв його автомобіль. Може, він повернувся додому, але чому не відповідає на мої дзвінки? Я хвилююся. Збираюся повідомити в поліцію та запитати, чи не можна ввійти до помешкання. Там має хтось чергувати, навіть на Різдво.

Леана кивнула, не розтуляючи вуст. Жуліан підвівся.

— Я цілу ніч думав про Сару, про те, що нам розповіли поліціянти, і про Джордано. Треба якомога швидше щось вирішити з ним. Не може бути й мови, щоб цей мерзотник викрутився і щоб замість нього поплатилися ми.

Хоч спогади до нього і не повернулися, все ж таки його поведінка із Джордано радикально змінилася. Жуліан не здатен був пояснити, але він знав, що цей чоловік завдав лиха його дочці. Інстинкт, згадка, інтуїція? Леана не могла сказати, що це. Не обернувшись, він вийшов з кімнати. За кілька хвилин Леана почула, як позашляховик рушив із місця. Звук двигуна ставав усе більш віддаленим, аж поки його й геть не стало чути. Рішення. Багато рішень не могло бути, Леана це розуміла, знала це, відколи вві­йшла у той форт. Джордано не піддався Жуліанові, поки той іще не став жертвою нападу, то був міцний чоловік, здатний усе витерпіти. То що з ним робити?

Леана не могла розглядати найгірший варіант, не здатна була вона на таке. А Жуліан? Чи зберігав він полум’я ­своєї люті попри все? Готовий був до вбивства? А якщо вбити Джордано, то чи не означає це, що вони ризикують ніколи не дізнатися правди?

Леана не хотіла облишити це діло, вона боротиметься далі, розслідуватиме, поки дозволятимуть сили. Вона встала з ліжка, взяла свій ноутбук і вставила флешку, на якій зберігалася психіатрична експертиза Джордано. Надівши окуляри для читання, вона пробігла документ по діагоналі. «Збочення… хижацтво… маніпуляції… підпорядкування…» Ті слова траплялися майже на всіх сторінках. Звіт Бартоломеуса вражав. Ознаки психопатії… Джордано полюбляв завдавати болю. Але полюбляв і відчувати його. Це тільки упевнило її: він не заговорить.

Не знайшла вона там нічого, про що не казав би психіатр. Відклала все те вбік і пошукала в мережі «Чорний донжон» і Містика, особливо ні на що не надіючись. Та, з якою Джордано підтримував стосунки, здається, й досі вправлялася в тому закладі, тому що її ім’я і фото було на афіші нещодавно організованої вечірки. Невисока, світлі, коротко стрижені коси, пірсинг у нижній губі й у вухах, глибокі блакитні очі, на вилицях шрами. Жорстке квад­ратне обличчя. Леану аж дрижаки пройняли, щойно вона зустрілася з нею поглядом.

В інших місцях у мережі вона з’являлася на форумах, пов’язаних із мазохізмом і екстремальними практиками. Та коли Леана клацнула на посиланні, в доступі їй було відмовлено: потрібно бути членом форуму, щоб читати повідомлення, а прохання про реєстрацію мав схвалити адміністратор.

Вона облишила той слід і надрукувала «Шарлотта Анрі», справжнє ім’я Містики. Цього разу результати були більш промовисті, з’явилися інші світлини жінки. Стосувалися вони 1990 року. Згідно з короткою біографією у Вікіпедії, Шарлотта Анрі народилася 1968 року в Бельгії. Леана уявляла її молодшою, але їй усе-таки було сорок дев’ять років. Про її приватне життя не було нічого: належала вона до мистецького руху, відомого як бодіарт, із 1987 до 1992 року. Течія та полягала в тому, щоб вивчати і розсувати межі фізичного й ментального потенціалу людини за допомогою екстремальних виступів, де тіло митця цілковито ставало мистецьким витвором. Відмова від умовностей, обмежень, загравання із забороненим. Анрі все робила всерйоз і по-справжньому. Молода мисткиня не раз себе зв’язувала, шмагала, заморожувала котрусь частину свого тіла крижаними блоками, спала на цвяхах або уламках скла у присутності численної публіки. Вона випробовувала біль. До чого можна дійти у стражданні, якщо сама собі його завдаєш? Які були її межі? Потім вона зверталася до іншого, до дзеркала, до того, хто на неї дивився: до чого може дійти він у спогляданні?

А в дії?

Божевільна.

Дедалі частіше Анрі залучала до дії глядача, прохала подати їй знаряддя, яким хотіла завдати собі болю, і стежила за поведінкою глядача, нотувала її, аналізувала. Соромиться він, дозволяючи їй ранити себе? Причетний до цього? Чи існує якесь підсвідоме задоволення від завдавання болю? На кожній виставі її тіло носило сліди і стигмати попереднього досвіду. Вона присвятила його службі своєму мистецтву.

Леана ішла від посилання до посилання, треба було копати глибше, аби зрозуміти, із чим вона має справу. Аж ось трапилася стаття в якомусь блозі.

1992 рік. Югославія. Шарлотта Анрі презентує перформанс під назвою «Ithem 48». Чотири години, оточена сорока вісьмома аксесуарами — мотузками, обценьками, гірляндами, предметами для втіхи і для катування — вона віддається відвідувачам, дає їм змогу робити, що хочуть, із її вбраним тілом,— на ній довга сукня і чорні шнуровані черевики.

Леана клацнула на посиланні, що містилося у статті, й натрапила відеозапис перформансу від початку до кінця. Чотири години фільму досить низької якості, вочевидь, знятого камерою на тринозі.

Спершу відвідувачі розглядали Шарлотту Анрі як іще одну диковину, допитувалися одне в одного, не наважую­чись підійти. За пів години — Леана гортала у прискореному темпі, скакала через кадри,— хтось підняв їй руку, ще один змусив крутнутися. Анрі зберегла позицію, в яку її поставили, це потішило людей, що там проходили, і вони почали й собі брати в тому участь. Дехто клацав пальцями перед її очима або дмухав їй в обличчя.

За годину якийсь чоловік невизначеного віку застромив руку їй під сукню, вона залишалася непорушною. Ще якась жінка перерізала їй бретельки ножицями, що лежали напохваті на столику.

Наприкінці другої години Анрі стала гола, її трусики лежали зібгані на підлозі. Дехто відвертався, соромлячись, що зважився на кілька секунд затримати на ній погляд, але більшість залишалася. Їх спонукала цікавість або схильність до вуаєризму.

Закінчує Анрі цю виставу зв’язана гірляндою і електричним кабелем, тіло всіяне трояндовими колючками, якийсь чоловік навіть скеровує їй ствол пістолета у скроню, не натискаючи на спуск. Були набої в обоймі? Ладна була вмерти Анрі того дня? Нічого не сказано про це.

Леана відчула, як горло її стиснулося, коли наприкінці якийсь чоловік років сорока обрав із-поміж знарядь на столі ножа у вигляді рибини з довгим вигнутим хвостовим плавником, здатного розрізати щоку.

Ксифофор особливої форми, біла зброя, призначена ранити, калічити, вбивати.

Татуювання Джордано.

Леана додивилася фільм до кінця, хоч її мало не знудило від огиди. Невисокий присадкуватий чоловічок в окулярах і капелюсі був присутній від самого початку, він кілька разів підходив і торкався артистки, а потім зробив їй надрізи довкола перс, накресливши два ідеально рівні півкола. Вуста Анрі міцно стиснулися, з очей покотилися сльози, та хоч вона й затремтіла, все ж таки витерпіла все.

Наприкінці перформансу, насилу тримаючись на ногах, із кривавими ранами на грудях і на животі, вона пішла поміж витріщаками. Ніхто не зважувався глянути їй у вічі. Чоловічок в окулярах одвернувся і пішов собі, коли вона попрямувала до нього.

Кінець відео.

Леана не могла в це повірити. Ніколи не чула вона про той перформанс, ні про такі знущання, навіть тоді, коли збирала матеріал для романів. Її досвід був невеликий, вона побачила, до якої міри будь-яка людина може вдатися до збочення і насильства, якщо її спонукає бажання і з мовчазної згоди жертви. За чотири години, коли не було обмежень, торкалися її статевих органів і поранили до крові. Що сталося б, якби вона стояла там довше? І якби менше було публіки?

Їй не пощастило знайти більше інформації про Шарлоту Анрі після досвіду того перформансу, наче артистка враз припинила свою діяльність або ж зникла в небутті. Але про одне можна було сказати з певністю: ця жінка не могла бути непричетна до справи, з огляду на предмет, яким її покалічили і малюнок якого був витатуюваний на плечі Джордано і вирізьблений у підвалі, де утримували Сару. Та клята рибина все це пов’язувала.

Шарлотта Анрі, вона ж Містика, що сьогодні завдавала страждань клієнтам у ліонському «донжоні», щось знала про цю справу. Не хоче говорити Джордано? Це зробить Містика. Як треба буде, Леана приставить їй пістолета до голови.

Вона почула, як під’їхав позашляховик, і закрила браузер, а потім погасила екран. Не казатиме вона нічого Жуліанові, вона зробила помилку, зіткнувши його з Джордано і намагаючись форсувати його пам’ять. Їй треба було якомога краще його захистити і не наражати на це нестерпне насильство.

Вона спустилася вниз, щоб зустріти чоловіка.

— І що?

Він скинув шарф, куртку і почепив їх на вішаку.

— Нічого невідомо. Власник відімкнув дім, там поро­жньо. Вочевидь, батько взяв своє пальто і телефон, сів за кермо і поїхав. Але речі його там. Поліціянти дізнаються, чи не сталося якоїсь дорожньої пригоди. Якщо завтра не буде ніяких новин, вони відкриють слідство з приводу підозрілого зникнення.

— Так наче доля за щось нам мститься.

Леана обняла його.

— Усе буде добре, я певна, він знайдеться, все обійдеться. Може, йому захотілося розвіятися…

Вона широко розплющила очі. Леана ні на мить не вірила в таку версію.