Незавершений рукопис

39

Душ обпікав Леані шию. Немов удари лезом по сітківці ока спалахувало перед нею видовище виснаженого тіла Джордано. Він казав про збіги, про шапочку, про місце своєї роботи і всяке таке інше. Все воно незалежне одне від одного, але якщо зібрати його докупи, то виникає підозра. Та по суті він мав рацію: вона бачила те, що їй хотілося бачити. Адже конче треба було, щоб Джордано був винен — і щоб Сара була жива.

Кілька голосів сперечалося в ній. Перший гучно волав, що вона тримає в неволі невинного, другий — що Джордано винен. А в чому винен? У тому, що чотири роки тому викрав Сару? У тому, що вбив її? Він, давній співробітник судової поліції?

Вона одягла свіже вбрання: джинси, водолазку, кікери, поправила зачіску, подивилася на своє обличчя в дзерка­ло. Відображення жахнуло її. Світло лампи підкреслювало гострі контури її вилиць, оточувало її світлі очі темними колами. Погода, брак сну висушили її обличчя, зробило шкіру схожою на аркуш старого паперу.

Перш ніж їхати до лікарні, вона пошукала в інтернеті інформацію про Натана Мірора, та не знайшла нічого, жодного рядка. Хто він у біса такий? Джордано стверджував, що він перевірив інформацію про нього в реєстрі поліції. Натан Мірор справді був у базі чи ув’язнений поліціянт усе вигадав? Леана подумала, що вона могла б попросити Колена пошукати відомості про нього, але ні, не треба вплутувати його до цієї справи, щоб не викликати підозр.

А що, як Джордано влаштував пастку, щоб привернути до себе увагу? Що, як цей чоловік маніпулював нею, як звикли робити поліціянти під час допитів? Назвав її на ім’я, казав про свою доньку, щоб розчулити її. Він знав, як це робити.

Леана вагалася, та бажання дізнатися було дужче. Вона погортала свою адресну книгу й зв’язалася з Данієлем Евраром, лейтенантом судової поліції Лілля. Він навчив її стріляти з пістолета й був її консультантом у всьому, що стосувалося процедур і розслідувань. Чи не міг би він надати їй інформацію про такого собі Натана Мірора? Чи фігурувало його ім’я в матеріалах про правопорушення? Є він у реєстрі злочинців?

— Навіщо тобі інформація про нього?

— Мені казав про нього під час автограф-сесії один читач, він давно мав справу з тим Мірором, п’ять років тому, пам’ятав, що той Мірор мав тоді проблеми із законом. А я взяла це ім’я за псевдонім, то хотілося б знати про нього більше.

— Гаразд, я гляну, що можна зробити. З тобою все гаразд?

Вона поговорила з ним іще трохи й, зітхнувши, припинила розмову: він не пропустив нагоди запросити її випити.

Надворі зазирнула до поштової скриньки і знайшла бандероль від Памели: Мішель Іствуд «Криваве коло». Коли вона взяла до рук ту книжку, її охопило химерне відчуття. Вона поглянула на четверту сторінку обкладинки й була вражена коротким змістом, який, безперечно, мав багато спільного з її останнім романом.

Леана поклала книжку на пасажирське сидіння, поруч із пачкою світлин, і поїхала до лікарні. Припаркувавшись, піднялася нагору. Вручила знімки медсестрі, пояснивши, що їх потрібно віддати логопедові для вправ на запам’ятовування, і ввійшла до Жуліанової палати. Він якраз снідав. Не давши йому вибору, вона відкотила столик, на якому стояла таця, і вклалася коло нього. А тоді міцно обняла його.

— Ти так мені потрібен!..

І замовкла. Вона годинами спала б коло нього. Поцілувала його, і в шалі того цілунку вчувалося несамовите прагнення повідомити йому, що вони, можливо, тримають в ув’язненні негідника, колишнього поліціянта, який може сказати, де їхня дочка, що Сара, можливо, ще жива після цих нескінченних літ, але що в них стільки шансів, як ото сягнути Місяця, що вони знову сподіваються марно. Надія може звести з розуму.

Жуліан нічого не сказав, він пригорнув її до себе, й вона відчула його ерекцію. Леана випросталася, поки їхні тіла не спалахнули від бажання.

— Не можна. Не зараз, не тут.

— Я все-таки був би не проти,— він заплющив очі, глибоко вдихнув повітря.— Твій запах… я його впізнаю.

Він підвівся, сів перед нею.

— Вчора мені тебе бракувало. Я не бачив тебе цілий день. Батько сказав, що в тебе проблеми з видавниц­твом?

— Так, але нічого серйозного.

Він узяв її за руку.

— Лікарі кажуть, що невдовзі я зможу вийти звідси, може, й завтра. Кажуть, родинне оточення прискорить процес. Але за умови: я щодня приходитиму до служби реабілітації поспілкуватися з логопедом, і щоб удома хтось дбав про мене, принаймні попервах. Ти будеш тут?

— Тут, звичайно. Останнім часом у нас не клеїлося, ти розумієш, після того, що сталося, але… ми почнемо все спочатку, добре? Ніби…. ну, як нове життя. Завтра увечері зустріч Нового року…

Вона стиснула його долоню.

— Попри все, що сталося, я хочу, щоб ми добре його зустріли. Ми завжди надавали великого значення новорічним святам. Твій батько теж буде.

— Дуже добре. Вчора провів із ним цілий день, і… Знаєш, смерть моєї матері, вочевидь, гнітить його, я бачу, що в нього похмурі думки, він не може отямитися від цієї втрати, а тут іще й моя амнезія. Я боюся за нього.

— Тим більше не можна кидати його самого новорічного вечора.

— Чому моя мати вкоротила собі віку, Леано? Батько майже нічого не сказав про неї. Дивно, коли я торкався тієї теми, він поводився так, наче це таємниця.

— Як по правді, я добре й не знала твоєї матері. Твій батько тримав її подалі від мене, від тебе, наче… атож, як таємницю. Поміж ними було щось не зрозуміле, я завжди думаю, чому вони не розлучилися, адже… видно було, що батько її не кохає. Щоразу він був самотній, коли приїздив сюди. Коли ми приїздили туди, твоя мати спала, наковтавшись пігулок. Нелегко пояснити це тобі тут та ще й кількома словами.

— Усе-таки треба буде. Я хочу наново пізнати минуле. І нам треба поговорити про все інше, згода? Хочу сказати… про Сару, про ці чотири роки… Не хочу чекати, поки моя пам’ять вирішить повернути мені спогади, треба, щоб ти мені розповіла.

— Те, що скоїв Дженсон, це жахіття. Жуліане, знаєш? Це… чудовисько і…

— Так, але я повинен розділити це з тобою, навіть якщо буде боляче. Я мушу знати все. Абсолютно про все, чуєш?

Леана повагалася, дістала з кишені ключ від дверей форту і вклала в долоню своєму чоловікові. Метал був такий холодний, що Жуліан аж скривився.

— Поглянь на нього, помацай. Він пахне морем і сіллю і має для тебе особливе значення. Він важливий, дуже важливий. Постарайся згадати.

Він покрутив його в руках, понюхав. Заплющив очі. Леана стежила за кожною зморшкою, що вимальовувалася на його обличчі.

— Скажи, що згадуєш. Що… бачиш щось.

— Здається, це ключ від якогось маєтку чи від замку.

— Форту… Цей ключ від форту.

Він похитав головою.

— Мені шкода. Може, поясниш?

— Не можу. Не зараз.

Жуліан глянув через її плече.

— У мене таке враження, що нам не дадуть спокою, поки я в цій лікарні.

Леана обернулася і з подивом побачила Колена, що стояв на порозі палати. Він вдавав, ніби стукає у двері.

— Я вам не заважатиму?

Вона вмить забрала ключ, заховала його до кишені і збентежено підвелася. Колен помітив цей її жест, але не зрозумів, що було в неї в руках.

— Усе гаразд.

Колен потиснув долоню Жуліанові. Чоловіки стояли один перед одним.

— Є якісь новини про напад на мене?

— Ми потроху рухаємося. Але поки що нічого конкретного,— він обернувся до Леани.— Можна поговорити з тобою кілька хвилин?

Леана ніжно обняла чоловіка.

— Мені треба ще дещо зробити пополудні, піти на закупи, отаке все… Я прийду увечері, гаразд?

— Гаразд…

Коли вона обернулася, Колен був уже в коридорі. Вона знайшла його біля кавового автомата. Він зробив собі еспресо і вперше не запропонував їй кави. Забув чи зробив це навмисне?

— Хотів поговорити з тобою про дві речі. По-перше, я вивчив банківський рахунок твого чоловіка. І виявив ще одну дивну річ. Дуже дивну…

Леані не подобався його тон, але вона нічого не ка­зала.

— Уранці того дня, коли на нього напали, о 9 годині 2 хвилини, він зняв дві тисячі євро в банкоматі в центрі міста — максимум дозволеного ліміту для зняття готівки. Мені вдалося переглянути запис із камер відеоспостереження, це точно був він…

Леані аж мову відібрало. Ще одне невідоме в рівнянні.

— Далі, стосовно відбитків, що їх виявили у тебе вдома… Деякі з них не твої і не Жуліанові. Невідомо чиї вони, їх немає в базі даних, але з певністю можна сказати одне: вони належать паразитові, що заліз у дім два місяці тому, відбитки пальців ті самі. І оскільки Жуліан поприбирав, бо тоді скрізь лишився порошок, оці виявлені вчора — цілком нові, а отже, пов’язані з днем нападу.

Леана вкинула монету в апарат і взяла каву. Колен відступив, пропускаючи пацієнта у візку.

— Знаєш, чому я називаю його паразитом? Тому що паразит користується своїм господарем, живе за рахунок його ресурсів, сказати б, ссе з нього кров. Він лазив у тебе в домі, мов та блоха псові по спині. Кімнати, кухня, ванна, скрізь побував. Відбитки його і в автомобілі, на кермі, на ручках у салоні. Він навіть пив ваш віскі, їв харчі з вашого холодильника, гортав ваші сімейні фотоальбоми. Його відбитки були скрізь.

Леана опустилася на лавку, тримаючи каву в руці. Вона уявила, як цей незнайомець заволодів її будинком. Спав він у її ліжку? Лежав на її простирадлах, порпався в її речах? Стояв коло панорамного вікна, дивлячись на море, як робила вона, зі склянкою віскі в руці, щоб зігрітися?

— Здуріти можна.

— Атож, можна, але ці відбитки неабияк допоможуть мені, дадуть змогу повернутися в минуле й побачити все трохи чіткіше.

Колен дістав записник, послинив палець і погортав сторінки.

— Упорядкувавши все, я відтворив картину злочину. Спершу паразит заліз до вілли два місяці тому, не лишивши ніяких слідів проникнення. Або мав ключ, або двері були відчинені, що й не дивно, оскільки Жуліан пиячив і не дбав про те, щоб замикати всі двері. Він викрав речі — книжки, мило,— з метою, про яку ми ще не знаємо, поки Жуліан спав на другому поверсі… Прокинувшись, той повідомив про крадіжку, поставив сигналізацію, змінив усі замки…

Леана відпила кави, виявила, що вона не смачна, й викинула її у смітник. Краще уникати кофеїну, вона збиралася вкластися до ліжка, коли приїде додому, і спати цілу ніч.

— Із місяць тому паразит повернувся. Викрав твого чоловіка. Де і як, невідомо, але принаймні поза домом. Замкнув його в багажнику вашого автомобіля і сів за кермо. Уночі з понеділка на вівторок повернувся до вілли. Відімкнув двері ключем, якого знайшов, мабуть, у Жуліа­на… І там…

— Як і мене, його налякала сигналізація.

— Атож, адже, як і ти, він не підозрював, що вона там є. Приїхав працівник охоронної фірми, паразит його забалакав, похитуючись, буцімто добряче хильнув. Я обі­йшов бари — ніхто не бачив Жуліана того вечора. Значить, йому відчинив паразит, який спершу добряче ковтнув віс­кі, вдаючи пияка.

Леана помітила, що Колен не гаяв часу. Він викладав факти, як ото атомний годинник відлічує секунду за секундою.

— Вівторок, перша година ночі, слідів зламу немає, у паразита в руці ключ від вхідних дверей, він вдає п’яного, агент нічого не розуміє і приймає його за власника оселі. Їде назад. І ось паразит вступає у володіння віллою. Зачиняється, спокійно все обшукує… Звісно, порпається в речах твого чоловіка. Ти, мабуть, помітила, що зникли всі матеріали, які роками збирав Жуліан? Я побачив це вчора, коли знімав відбитки…

Леана скромно кивнула. Як могла вона очікувати, він не лише познімав відбитки пальців, а й скористався нагодою, щоб обнишпорити все.

— То чому ти не сказала мені про це?

— Ох… ну вибач. Але після того, що сталося, я про це не подумала.

— Однак це важливо. Якщо ти не розповідаєш мені про такі «дрібниці», то як ти хочеш, щоб я працював?

Він мовчки глянув на неї, зім’яв свій стаканчик і жбурнув його в смітник. Леана дедалі дужче ніяковіла.

— Словом, від першої години ночі й до кінця дня, до сімнадцятої чи вісімнадцятої години, паразит був там, як удома. Не знаю, що було впродовж того відтинку часу, але що було далі, ми знаємо: він покинув Жуліана коло дамби і зник.

Поліціянт закрив записник і поклав до кишені.

— Цей паразит надзвичайно хитрий, Леано, він лишив нам складну загадку, яку треба розгадати… Які його мотиви? Навіщо ця інсценізація? Словом, отакий стан справ на сьогодні. Ага, ще одне.

Він дістав із кишені два згорнуті вчетверо аркуші і простягнув Леані.

— Завдяки давньому приятелеві, судовому слідчому з Лілля, мені пощастило дістати список судових процесів, у яких брав участь Джон Бартоломеус.

Леана насупила брови.

— Хто це?

— Та ти знаєш, психіатр із Реймса, якому твій чоловік телефонував іще до того, як утратив пам’ять.

— Так, так, тепер пригадую.

— Нема там нічого такого, що мені згодилося б і стосувалося нашої справи, але кинь оком, може, щось побачиш.

— Гаразд.

— І ще одне. У Жуліанового батька є ключ від вілли?

Леана насупилася.

— Я… я не знаю. Особисто я не давала йому ключа, але, може, Жуліан дав. Чому ти про це питаєш?

— Я розглядаю всі можливості. Гаразд, не буду набридати, тебе чекає чоловік.

Він пішов, та за кілька кроків озирнувся.

— Треба буде ще забрати гаманця, який я забув учора на віллі. Ти рано вклалася спати, то я не хотів турбувати тебе, коли похопився. Я приїду на віллу. Ти будеш вдома?

От причепився! Леана кивнула із вдаваною усмішкою.

— Так, але вже увечері. Спершу мені треба закупити харчі на Новий рік. Жуліана випишуть завтра.

— Знаю, я говорив із лікарем.

Було щось таке, чого він не знав? Цього разу він таки вшився. Стиснувши губи, Леана дивилася йому вслід. Чому він питав про Жака? Невже тепер він буде підозрювати Жуліанового батька? Вона сіла на стільці, тримаючи в руках список судових процесів, у яких брав участь психіатр Бартоломеус. Там була сотня дат, місць, назв процесів, які точилися від 1998 до 2017 року. Вона пробігла їх очима, ні на що особливо не сподіваючись. Та нестравна мішанина нічого для неї не означала до тієї миті, доки Леана зупинилася на третьому рядку другої сторінки.

«Суд вищої інстанції Ліона, жовтень 2011 року, процес Джордано».