Незавершений рукопис

75

Згідно з даними у реєстрі водійських прав, Давид Жор­лен жив на околицях В’єнну, за сто кілометрів від Гренобля. Дані свідчили, що народився він 12 червня 1973 року в Пантені, тобто через місяць після офіційної дати народження Люка Тома. Пошук у податкових службах Ізери підтвердив, що він сплатив податки 2016 року за маєток, розташований за адресою, вказаною у водійських правах. Значить, він там жив завжди.

Майже о двадцять другій годині чотири поліційні автомобілі мчали на повній швидкості департаментською автострадою 37. За кермом одного з них сидів Вадим, а Вік замислено втупився в дорогу. До від’їзду він будь-що намагався побачити обличчя Давида Жорлена, наче переслідував як людину, так і риси її обличчя. У Жор­лена не було ні паспорта, ні нещодавньої посвідки особи, де могло бути цифрове фото. Тому щоб роздобути фото, яке відповідало б особі, довелося звернутися до адміністративних органів, які видали ті документи. Вік телефонував у супрефектуру В’єнну, яка видала водійські права і свідоцтво про володіння автомобілем 1997 року. Йому сказали, що архіви згоріли під час пожежі два роки тому. Розслідування зробило висновок про навмисний підпал.

Моріарті ще раз стер своє обличчя.

Вік був не такий збуджений і самовпевнений, як його колеги, щось непокоїло його, і він не розумів, що ж саме. Останнім часом події відбувалися одна за одною дуже швидко: допит Дженсона, флешка, захована в стіні, потім справжнє ім’я Моріарті. Наче все раптом розблокувалося. Він бачив ніч із тьмяними зорями, від яких мерехтів сніг. Пагорби швидко пролітали обабіч од шаленого руху автомобіля. Вік повернув голову до колеги. Побачив блискуче праве око і випнуту вперед нижню щелепу.

Маєток скидався на його власника: відокремлений від зовнішнього світу, невидимий, на міських пагорбах, із Роною внизу й оточений лісом. Щоб дістатися до нього, довелося їхати ґрунтовою дорогою поміж деревами. Коли автомобілі зупинилися на горішній частині схилу, чоловіки повиходили з них, першими найдужчі. Довкруги було тихо, може, аж занадто. Стало видно будинок, він був із каменю, на два поверхи. Давній, середніх розмірів, оточений високим цегляним муром із брамою. Усі віконниці були зачинені, світло наче було погашене, але перед будинком стояв сірий лімузин і білий фургончик. Вік відчув, як від збудження у нього аж губи запалали. Невже вони тут і закінчать все?

Відчинити браму було неважко, й, опинившись у саду, поліціянти подвоїли обережність: усі ще пам’ятали невдачу з Дельп’єром. Дуже швидко, обмінюючись точними, узгодженими жестами, вони розійшлися для контролю за виходами, а невелика компактна група заходилася коло дверей. За двадцять секунд вона вдерлася досередини, світячи ліхтарями і тримаючи зброю напоготові.

Цього разу не пролунало жодного пострілу. Перший поверх, другий поверх — команда упевнилася у відсутності небезпеки. Будинок видавався порожнім. Хтось запалив світло. Командир групи подав знак Манзато із вітальні, й той підійшов до нього. Вираз у нього був похмурий. Коли поліціянти ввійшли до вітальні, в обличчя їм ударив запах смерті.

Там було тіло чоловіка у джинсах і в футболці, яке застряло головою і руками в каміні. Воно вже набряк­ло і почасти, від потилиці й до ліктів, обгоріло. Волосся скрутилося на голові й тепер скидалося на тонкі пружинки. На підлозі, трохи оддалік, валялася пляшка віскі й розсипані пігулки. Снодійне.

Манзато заборонив усім наближатися до трупа і почав телефонувати. Вікові кортіло тільки одного: кинутися до трупа, перевернути його і глянути на обличчя, яке знищив вогонь, на ті риси, що знову вислизнули від нього. Це було неможливо, то не міг бути Моріарті, який помер або вкоротив собі віку чи ще щось утнув,— і пішов на той світ разом із відповідями.

Що завгодно, тільки не це.

Вік ступнув до дверей. Нічого поламаного чи підо­зрілого, дім був замкнений зсередини. Позаду пролунав голос:

— Ось гляньте.

З другого поверху їх гукав Манжматен. Вони піднялися туди й побачили, що одна з двох кімнат обладнана броньованими дверима. На вікні були ґрати, ліжко при­гвинчене до підлоги, телевізор умурований у стіну на недосяжній висоті. Камера? Він подумав про Сару Морган. Одна з перших викрадених дівчат, останньою вбита. То її утримували тут, а не в підвалі Дельп’єра? То вона мешкала в цій кімнаті довгі чотири роки? А чому таке особливе ставлення, тоді як інших убили за короткий час після викрадення?

Він надів латексні рукавички й увійшов до кімнати. Відчинив шафу для одягу. Дбайливо згорнуте жіноче вбрання. Сукні, білизна… Він погладив пальцями куртку: її носила Сара в день викрадення. Моріарті не викинув її.

Увійшов до сусідньої кімнати, в якій не було броньованих дверей. Там, імовірно, спав господар маєтку. ­Чисте, бездоганно охайне ліжко, краватки і костюми, розвішані на плечиках. Чутно було запах мускусу. На стіні копія картини Жана-Батіста Ґреза «Дівчина з трояндою».

Вадим сидів у кабінеті в кінці коридору, уткнувшись носом у папери та книги про нерухомість. Вік підійшов до нього.

— Він працював з нерухомістю. Оренда, продаж. Незалежний рієлтор, щось у цьому дусі.

Вік зітхнув і притулився до стіни. Вадим глипнув на нього краєм ока.

— Що ти про все це гадаєш?

— Хтозна, у мене таке враження, наче я ходжу музеєм… Пригадуєш останні слова Дженсона: «Ви думаєте, що взуваєте Моріарті, а насправді це він узуває вас». Крім того, в листі Дельп’єр писав про «блискуче зникнен­ня у всіх перед очима». Щось тут негаразд. Не можу собі уявити, що він помер у такий спосіб, головою в полум’ї каміна.

— Якщо це не найкраще зникнення, то що це тоді? Може, ми ніколи й не дізнаємося, який він із себе, але цей покидьок мертвий, Віку. Мертвісінький.

Вік його вже не слухав. Він спустився до вітальні, Манзато вже прощався з групою спецпризначенців, яка поверталася на базу. Він підійшов до підлеглого.

— Криміналісти вже їдуть.

Показав на труп.

— Я зателефонував судді й попросив, щоб у терміновому порядку зробили аналіз ДНК. Завтра ми знатимемо точно, Моріарті це чи ні.

Вік дивився на покійного, не кажучи ні слова. Медикаменти, пляшка, тіло в каміні: таке враження, наче перед ним була детективна гра «Клуедо», з усіма речовими доказами перед очима.

Занадто все карикатурне, занадто все просто. Хіба Моріарті не міг зникнути з більшим блиском, більшим ефектом?

Чи, може, Вік помилився в ньому?