Незавершений рукопис

77

Розтин скінчився. За якусь часину Вадим з Офе­лією вийшли з холодної зали. Тієї п’ятниці двадцять дев’ятого числа по обіді Вік був сам із тілом, яке виявили в будинку на околиці В’єнну, він стояв, застромивши руки до кишень. У світлі ламп нижня частина тіла була біла, майже блакитна, ніби воно спливло на поверхню прозорої води. Верхня частина скидалася на випалену землю, вона була чорна і червона, з місячним рельєфом.

Висновки судмедексперта відповідали картині на місці події. Розітнувши шлунок, Офелія Ер промовила: «Віс­кі», що було чути вже із запаху. Кілька таблеток снодійного ще не перетравилися. Тіло не переміщували, й на ньому не було ніяких ушкоджень, крім тих, що свідчили про падіння в камін. Токсикологічні аналізи повинні були підтвердити те, що вже визначив судмедексперт: падіння, спричинене смертельним коктейлем із віскі та снодійного.

Значить, Вік ніколи не побачить обличчя цього чоловіка. Чому Жорлен до останнього подиху так шалено намагався стерти свої риси? З якою метою? Поліціянт думав іще про історію з романами Леани Морган, які перенесли з її бібліотеки до інтернату. Про напад на її чоловіка. Про історію в Берку, якої він так і не розплутав. Хоч Моріарті таки загинув, він лишив після себе загадку.

Вік погасив світло, зануривши тіло небіжчика в темряву, і лишився стояти непорушно, наче сподівався, що з пітьми раптом випливуть усі відповіді. Та смерть вирішила бути небалакучою, панувала тиша, то він вийшов. Над Греноблем летіла снігова курява, сніжинки були такі дрібні, що здавалося, ніби дихаєш крижаним пилом. Годі вже зими, гір і всього іншого. Що він ще тут робить? Коралі… Вона й тільки вона прив’язувала його до цього краю, де він прожив усе своє життя.

Він прийшов у бригаду й умостився в кріслі, очікуючи результатів ДНК. Єдиний раз він нездатний був робити щось інше, як тільки терпіти, хоч його колеги повернулися до будинку Жорлена. Йому потрібен був останній доказ, що чоловік із каміна був таки Моріарті, він же Давид Жорлен, він же Люк Тома, він же дитина, що з’явилася невідомо звідки і яку невідома мати викинула в смітник. Чотири подоби. Народився на смітнику, помер у попелі.

Вік зітхнув. Навіть якщо очільник мережі й мертвий, роботи було ще багато. Заповнити прогалини в цьому розслідуванні, розгадати темні місця. Знайти інших імовірних індивідів, що можуть бути причетні до цієї справи, крім цієї трійці з інтернату «Чорні скелі». Внести ясність батькам, родичам про знищені життя. Вік не знав, чи вистачить у нього сил на всю цю суєту. Адже тільки суєта стала результатом цієї історії.

Новину йому повідомили о шостій годині вечора. Манзато ввійшов до кабінету з двома документами в руках, вигляд у нього був урочистий.

— Це він, Альтране. ДНК із трупа, якого знайшли у каміні, на сто відсотків відповідає тій, яка була три­дцять років тому в Люка Тома.

Вік глянув на результати з бази даних. Профілі були ідентичні, комп’ютери підтвердили відповідність генетич­ним слідам Люка Тома, які були в базі даних від 2002 ро­ку. Вік мусив визнати, що цього разу чоловікові без обличчя, без батьків, без коріння настав кінець.

Він віддав документи начальникові й поринув у думки, не здатний слухати директиви, що травмували йому слух. Пізніше… Знову сам у кабінеті, він потер очі. Втомився. Вичавлений мов ганчірка. Уже уявляв, що буде далі. Треба буде пояснити названій матері Люка Тома, ким був її син. Поговорити з Морганами й іншими батьками, поставити їх перед суворою дійсністю. Голос батька Аполліни й досі виразно лунав у його голові. «Даремно ви прийшли сюди зі своїм фальшивим співчуттям, це не ваша скорбота». Ні, він не був байдужий. Він почував біль разом із кожною жертвою, яку зустрічав.

Чудовиська існували й існуватимуть, із ним чи без нього. І хоч що ти роби, вони й далі пожиратимуть життя за життям.

Вік вдягнув пальто й подався у ту мерзенну торгову зону, де мешкав уже два місяці. Нікчема. Хіба було краще слово, щоб визначити його?

Зупинившись біля кавового автомата в готелі, він чекав, поки Ромуальд скінчить роботу, щоб побачити свого пса. Це звірятко, яке Вік так любив, якого ніхто в нього не забере і про яке здебільшого забував.

Англійський кокер вискочив зі своєї будки і привітав його щедрим лизьканням. Велика пухнаста куля з неймовірною шерстю: лівий бік чорний, правий білий, а довкола очей навпаки. Вік пригорнув його до себе і повалив у сніг, відчуваючи, як на очах у нього закипають сльози. Перед тьмяним дзеркалом свого життя він урешті голосно промовив ім’я своєї собаки.

— MammaM!{2}