Незавершений рукопис

78

Леана їхала на вирішальну зустріч.

У непроникному спокої салону свого автомобіля, де було вимкнуте радіо й телефон, вона їхала сама. Сама зі своїм сумлінням, сама зі своїми сумнівами, сама зі ­своєю люттю. І своїм страхом. Тому що вона, звичайно, боялася. Хто не почував би страху від думки, що віч-на-віч зіткнеться з гидким створінням, яке звело зі світу її дитину, її рідну кров? Хто міг би без страху податися в те місце, де трагічно скінчився «Незавершений рукопис»? Чому стріляють одне в одного герої, що безстрашно зустріли вітри і бурі? В цьому нема сенсу. Якщо її книжки закінчувалися нещасливо, то це тому що життя — лайно, ні більше, ні менше.

Вона пригадала, що вже їхала цією дорогою два роки тому на розвідку, а роман був тоді в її свідомості в зародковому стані. Вона, успішна письменниця, яка гралася тим, що лякала читачів, зазнала потворнішого і боліснішого сценарію, ніж найбільш диявольські її інтриги. Того вечора вона писала епілог своєї історії. І цього завершення вона не викладе на папір.

Невдовзі вона відчула, як могуть природи гасить останні свічки цивілізації. Відтепер її зустрічала цілковита пітьма, величезні тіні бескидів, небо, затягнуте хмарами, що віщували бурю; її існування обмежувалося двома жовтуватими смугами на асфальті. Може, Моріарті й не прийде, може, ця самотня мандрівка буде тільки додатковим етапом її мук, але вона повинна іти до кінця.

Етрета. Це місто вона страшенно любила, з його гальковим пляжем, який, немов коштовність, вартують кремінні громаддя бескидів, його кокетливими будиночками рибалок і тим краєвидом, що вдень відкривався у безмежжя, а тепер простягав до неї неспокійні руки. У цю зимову грудневу ніч, коли вітер шмагає щоки і змушує репатися губи, Етрета набувало несамовитого вигляду чорної скелі, яку видобули з нутрощів самісінького ­пекла.

Леана зупинилася в місті за дві години заздалегідь, залишаючи собі можливість швидко повернутися до автомобіля, коли все скінчиться. Обережність була як ніколи доречна. Вона сягнула під сидіння, наосліп дістала ліхтар, а потім намацала тверде руків’я «зіґ-зауера». То була зброя Джордано, яку вона знайшла в нічному столику Жуліана й тепер тримала у вогкій долоні — пістолет із серійним номером, зареєстрований на поліціянта, чий труп поволі розкладався в могилі у лісовій гущавині.

Піднявши комір і міцніше натягнувши шапку, Леана вилізла з автомобіля, намагаючись залишатися якомога непомітнішою, одним із силуетів у китайському театрі тіней із похмурим і водночас величним декором. Тут люди кохалися і вмирали. Художники, романісти силкувалися передати кожен відтінок сірого, блакитного, червоного у цьому норманському краєвиді.

Вона побігла у напрямку південної частини, але не піднялася сходами на вершину хребта. Леана поринула у кущі й спустилася з обережною спритністю лані. Небо було таке темне, годі щось побачити за метр, і вітер гнав усе до бескидів. Вона чекала, тримаючись насторожі. Може, Моріарті теж був тут, ховався десь у кущах? На мить увімкнула ліхтар, щоб якомога краще сховатися в чагарях, неподалік від доріжки, що простягалася до тієї Голки. Її тіло прагнуло рухатися вперед, немов скероване останнім пориванням, тендітне і все-таки готове до цієї миті.

Якщо це кінець історії, дощ, звичайно, був би дореч­ний, і він почався, не змусивши себе чекати. Краплі періщили по Кот д’Альбатр із таким звуком, наче там грюкали молотки у морській верфі. Щоб зігрітися, Леа­на згорнулася в позу ембріона, схопившись руками за гомілки. Вогкість і підступний холод почали облизувати спершу її потилицю, потім спину, живіт і врешті дістали до самісіньких кісток. Вона витерпіла пів години, геть закоцюбнувши, і врешті сховалася у захисток, потойбіч доріжки, в «кімнату фей», темну пащу, з якої вдень було видно Голку. Скинула куртку, рукавички, похукала на змерзлі руки і потерла плечі, щоб почала циркулювати кров. Вона, звісно, уникнула дощу, але шалений вітрюган вдирався усередину, він хльоскав, завивав, справляючи на неї враження, наче ось-ось має настати кінець світу.

Глянувши на північ, уздовж хребта, вона побачила мигтіння. Біле світло ліхтаря танцювало поверхнею розбурханого моря. І весь час більшало.

Наближався Моріарті.

Леана дістала зброю, зняла із запобіжника і притулилася до стіни, ліворуч від западини. Леана тремтіла, адже вона була всього лиш слабка жінка. Нарешті вона тут. На краю світу, історії, своєї історії, без надії повернутися і без можливості втекти. Або він, або вона, або тепер, або ніколи.

На скелі за собою вона почула крики колонії морських птахів, що ховалися там, може, чайок або крячок. Вона затамувала подих, коли конус світла осяяв печеру, кроки задудоніли по останніх скрипучих дошках, і з’явилася тінь, до краю заповнивши собою простір, проникнувши в нього, наче щоб забрати життя і жбурнути Леану в останній танок смерті.

І тоді з’явилося обличчя. Побачивши його, Леана відчула, як її покидають останні сили.

— Жуліане…

Її голос насилу було чути за лопотінням дощу. Чоловік обережно забрав у Леани пістолет. Він знав, що вона не вистрілить.

— Твій чоловік мертвий, Леано, він загинув, упавши головою в камін. Ми з ним настільки схожі, що навіть ти не помітила різниці. Мене звати Давид Жорлен. Я його брат-близнюк.