Викрадачі

Розділ 6

Останнього разу я відвідував Національну художню галерею, як це не прикро визнавати, вже понад рік тому. Сходинками стрибали школярі, вони так і юрмилися навкруг мене в своїх одноманітних формених костюмчиках — мабуть, з якоїсь католицької школи або з такої державної, де потрібно носити плісировану темно-синю форму чи невиразну шотландку: спроба відновити якусь подобу давно втраченого порядку. Обличчя в дітлахів сяяли; у хлопчиків здебільшого надто короткі зачіски, дехто з маленьких дівчаток прикрашав косички пластиковими кульками, а колір шкіри в них був свіжим і найрізноманітнішим — від біленького або вкритого ластовинням яскраво-рожевого до абсолютно чорного. На мить мені подумалося: «Демократія». То було давнє романтичне почуття, ще з уроків суспільствознавства у початковій школі в Коннектикуті, коли я читав про Джорджа Вашингтона Карвера[19] й Лінкольна, про тих, хто мріяв, аби Америка належала всім американцям. І ось разом з дітлахами я підіймаюсь величними сходами в музей, вхід до якого безкоштовний і, принаймні теоретично, відкритий будь-кому, хто тільки забажає. Там усі ці діти можуть спілкуватися один з одним, зі мною, з картинами — жодного обмеження.

Потім казкова ідилія розвіялася: дівчата й хлоп’ята штовхали одне одного, чіпляли комусь на волосся жувальні гумки, вчителі ж намагалися приборкати їх самими тільки лагідними словами. А ще мені було відомо: більшість жителів столиці ніколи не вибереться до цього музею, та й далеко не всім тут радітимуть. Я затримався й пропустив малюків поперед себе, оскільки було запізно пропихатися крізь їхній натовп, притискаючи їх до дверей. Цей маневр дав мені також змогу підставити обличчя теплим весняним променям сонця, яке повільно котилося на захід; я також із задоволенням подивився на вкриту зеленню Еспланаду.[20] Мій пацієнт, призначений на третю годину (примежовий розлад особистості, довгі вагання), скасував попередню домовленість, а після нього ніхто не був записаний, що трапляється дуже нечасто. І я вирішив піти з лікарні прямо до музею, почуваючи себе вільним, як птах. Сьогодні мені взагалі не потрібно більше працювати!

За столом інформаційно-довідкової служби поважно сиділи дві жінки: одна молоденька, з шапкою густого чорнявого волосся, друга — пенсіонерка, яка працювала, напевно, волонтером; у неї було нездорове обличчя, накрите піною посивілих кучерів. Саме до неї я й вирішив звернутися із запитанням.

— Добридень! Будьте ласкаві, чи не допоможете мені знайти картину, яка називається «Леда»?

Жінка поглянула на мене й посміхнулася. Вона за віком могла бути бабусею своєї молодшої колеги, а очі в неї були блакитні, вицвілі майже до прозорості. На її значку було написано: «МІРІАМ».

— З приємністю, — відповіла вона.

Молодша жінка посунулася ближче до неї і спостерігала, як та щось шукає на моніторі комп’ютера.

— Натисніть «За назвою», — підказала вона.

— О, я вже майже знайшла її, — Міріам важко зітхнула, немов із самого початку знала, що всі її зусилля виявляться марними.

— Та ну, ви ж її знайшли якраз, — наполягала дівчина, але їй прийшлося власноруч двічі натиснути на клавішу, перш ніж Міріам посміхнулась.

— Ах, «Леда»! Її написав Жільбер Тома, француз.[21] Ви знайдете її в залах дев’ятнадцятого століття, відразу перед імпресіоністами.

Дівчина вперше поглянула на мене.

— Це та сама картина, на яку минулого місяця вчинив напад той тип. Про неї тепер запитує сила-силенна людей. Тобто… — Вона замовкла й поправила чорне як воронове крило пасмо волосся, що вибилося із зачіски. Тоді я тільки второпав, що волосся в неї пофарбоване чорним, аби виглядало немов вирізьбленим, азіатським, хоча обрамовувало воно бліде личко й зеленаві очі. — Ну, не те щоб сила-силенна, але декілька відвідувачів справді забажали її побачити.

Тут я відчув, що пильно дивлюся на неї і несподівано хвилююсь. Вона стояла за столом, погляд у неї був проникливий, тіло під щільно застібнутою на блискавку курткою — струнке й гнучке. Поміж курткою та чорною спідницею можна було помітити тоненьку смужку шкіри — можливо, найбільше оголення шкіри живота, дозволене співробітникам у цій галереї, де повно жінок і чоловіків, оголених з голови до п’ят, усміхнувся я подумки. Можливо, вона студентка якогось мистецького навчального закладу і працює тут у вільний час, щоб заробити гроші на навчання, можливо, талановита граверка або дизайнер ювелірних прикрас, судячи з блідих рук і довгих пальців. Я уявив, як вона сидить тут годинами за столом, а під дуже короткою спідницею немає будь-якої білизни. Вона ще була майже дитиною. Я відвів погляд. Вона дійсно ще дитина, і я їй не пасую, зрозуміло — такий собі підстаркуватий Казанова.

— Я була приголомшена, коли почула про це, — Міріам похитала головою. — Проте я не знала, що йдеться саме про цю картину.

— Що ж, — промовив я, — я теж читав про цей випадок. Дивно, що хтось може накинутися на картину, хіба ні?

— Хтозна, — дівчина терла рукою краєчок столу; на великому пальці в неї була широка срібна каблучка. — Тут у нас вистачає божевільних.

— Саллі! — ледь чутно, з докором, промовила старша жінка.

— Вистачає, вистачає, — наполягала на своєму дівчина.

Вона дивилась мені прямо в обличчя, немовби заохочувала зробитися одним з тих божевільних, яких вона щойно згадувала. Я мріяв: а може, я їй сподобався, може, вона чекає, аби я запросив її на філіжанку кави та розпочав обережні залицяння, під час яких вона скаже щось подібне до своєї фрази «Тут у нас вистачає божевільних»? Мені згадався образ жінки на малюнках Роберта Олівера — вона була теж молодою, але та взагалі ніколи не постаріє: на її обличчі було написане глибоке розуміння й знання життя.

— Той, хто вчинив напад на картину, здається, все розповів у поліції, коли його заарештували, — обережно зауважив я. — Тож можливо, він не такий і божевільний?

Погляд дівчини залишався важким, суворим.

— А хто ж, крім божевільного, захоче пошкодити витвір мистецтва? Охоронець мені потім розповідав, що картину ледве вдалося захистити.

— Дякую, — сказав я, відразу перетворившись на чемного літнього чоловіка зі схемою музею в руці.

Міріам взяла на хвилиночку схему й синіми чорнилами обвела кружальце, позначаючи потрібну мені залу. Саллі вже відсунулась подалі, це тільки я тремтів від хвилювання.

Але в моєму розпорядженні була ще вся друга половина дня. Відчуваючи легкість, я піднявся сходами й опинився у велетенській мармуровій ротонді нагорі; кілька хвилин я блукав серед її блискучих строкатих колон, зупинився в центрі й затамував подих.

І тут трапилась дивна річ, яка ще повторюватиметься не один раз: я замислився, чи не зупинявся тут і Роберт, я відчував його присутність, а може, просто намагався відгадати, якими мали бути його почуття — саме тут, де він проходив незадовго до мене. Чи знав він уже тоді, що накинеться з ножем на картину, чи знав, на яку саме картину? Якщо знав, то міг квапливо проминути всі принади ротонди, стискаючи в кишені ніж. А якщо він не планував цього заздалегідь, якщо його підштовхнуло щось, коли він опинився перед картиною — у такому випадку він міг також блукати поміж стовбурів цього мармурового лісу, так вчинила б кожна людина, якій не чужі чутливість до того, що її оточує, й любов до традиційних форм мистецтва.

Насправді (я навіть поклав у кишені свої руки), навіть якщо напад був навмисним, і Роберт почував себе здатним таке вчинити, насолоджувався думкою про ту мить, коли він витягне з кишені й розкриє ніж, — усе одно він міг тут зупинитись, аби розтягти задоволення. Звичайно, мені було нелегко уявити, буцімто я забажав пошкодити картину, проте я уявляв не свої бажання, а Робертові. Ще за хвилину я пішов далі, радий, що залишив ту величну споруду, де бракувало світла, й знову опинився серед картин, у довгих перших залах колекції дев’ятнадцятого століття.

Я відчув полегшення, побачивши, що в цій залі відвідувачів не було, але тепер там стояв не один охоронець, а два, тому що адміністрація очікувала повторення нападу на ту саму картину будь-якої миті. «Леда» притягла мене до себе через усю залу. Мені вдалося перебороти спокусу подивитися на репродукцію в книгах або в Інтернеті, доки я не прийшов сюди сьогодні, й тепер я радів: її історію я завжди встигну прочитати, але саму картину я бачив уперше, й вона була свіжою та вражала своєю реальністю.

Це велике полотно, приблизно півтора метри на два з половиною, написане у відверто імпресіоністичній манері, хоча увага до деталей помітна більше, ніж у творах Моне, Піссарро або Сіслея. На картині домінують дві фігури. У центрі — майже повністю оголена жінка, яка лежить на неймовірно реальній траві. Лежить розпластана, у класичній поставі відчаю та покори — чи зомліла від пристрасті? Голова відкинута на землю, не в силах втримувати тягар золотого волосся, смуга прозорого покривала тягнеться посередині й спадає з ноги; невеликі груди оголені, руки розкинуті. На тлі тієї абсолютно реальної трави шкіра жінки написана в якийсь загадковий спосіб: надто бліда, майже прозора, немов паростки кущів, які проростають під поваленим деревом. Я відразу згадав «Сніданок на траві» Мане, хоча фігура Леди сповнена сили, в ній піднесеність бореться з ляком — на відміну від спокійної оголеної повії Мане, — шкіра холоднішого тону, а мазки пензля ширші, вільніші.

Друга фігура на полотні належить не людині, проте саме цей персонаж, без сумніву, є тут головним: велетенський лебідь завис над нею, начебто зібрався сісти на воду; він із силою б’є крильми, аби уповільнити швидкість свого падіння з неба. Довге пір’я на крилах лебедя загинається всередину, немов пазури; сірі перетинчасті ноги ледь не торкаються ніжної шкіри її живота, а обведене чорною смугою око горить палко, як у жеребця. Несамовита сила польоту, втілена художником на полотні, приголомшувала, вона наочно й психологічно пояснювала, чому жінка на траві так налякана. Хвіст лебедя рвучким рухом загнувся під тіло, щоб допомогти ще більше загальмувати політ. Не можна було не відчути, що птах тільки мить тому пробився крізь оті ріденькі зарості, раптово з’явився перед жінкою, яка спала, і так само раптово вирішив сісти на неї, охоплений спалахом жадання.

Чи лебідь навмисне її розшукував? Я спробував пригадати подробиці міфу. Струм повітря від крил велетенського птаха міг збити жінку з ніг, а можливо, повалити її на спину, коли вона підводилася після сну на пленері. Не потрібно було бачити геніталій, аби збагнути, що цей лебідь чоловічої статі, досить було й трохи тіней під хвостом, а ще — дзьоба й могутньої голови на довгій шиї, яка вигнулася назустріч жінці.

Мені самому хотілося доторкнутися до неї, пересвідчитися, що вона спить, щосили відштовхнути від неї цю істоту. Коли я відступив на крок назад, аби охопити поглядом усе полотно, я відчув, яка Леда налякана, як вона почала підводитися, а натомість упала знов, побачив жах у самих її руках, які вчепилися в землю — ні в чому тут не було й сліду любострасної жертовності, як на класичних живописних полотнах, розвішаних усюди в інших залах цього музею, нічого від усіх тих еротичних сабінянок та святих Катерин. Я пригадав вірш Єйтса,[22] який за багато років перечитав не один раз, але його Леда теж ставала жертвою охоче — у неї «стегна розсунулися», — та й не дуже тим переймалася. Утім, прийдеться знов розшукати ті вірші, аби згадати напевно. У Жільбера Тома Леда була живою жінкою, насправді наляканою. Якби я жадав її, майнула думка, то саме тому, що вона справжня, а зовсім не тому, що її хтось уже здолав.

Пояснювальна табличка була лаконічною: «Леда (Leda vaincue par le Cygne),[23]1879. Придбана у 1967. Жільбер Тома, 1840–1890». Мсьє Тома, подумав я, напевно, був дуже сприйнятливою людиною, а також надзвичайно талановитим художником — інакше йому не вдалося б відбити з такою силою справжні переживання в єдиній миті на картині. Намальоване стрімкими мазками пір’я й нечіткі обриси покривала Леди свідчили про початок епохи імпресіонізму, хоча картину в цілому не можна було назвати типовою для імпресіоністів. Перш за все, сюжет був із тих, до яких імпресіоністи ставилися з презирством — академічним, з класичного міфу. Що ж примусило Роберта Олівера витягти ніж із наміром устромити його в цю картину? Знов і знов я повертався до цього питання: чи то він страждав на антисексуальний психоз, чи засуджував власну надмірну сексуальність? А може, цей вчинок, який міг спричинити до остаточного знищення обох фігур — так, що їх неможливо було б відновити, якби зловмисника своєчасно не спинили, — був своєрідною спробою захистити дівчину, яка безпорадно лежала горілиць під лебедем? Могло це бути проявом збоченого, хворобливо-уявного благородства? Вірогідно, Роберту не сподобалася відверта еротичність картини. Утім, а чи була ця картина дійсно еротичною?

Що довше я стояв перед нею, то більше мені здавалося: це — твір про силу й насильство. Я пильно вдивлявся в Леду, й мені хотілося не стільки торкнутися її або засудити, скільки відштовхнути подалі того лебедя з вкритими пір’ям могутніми грудьми, перш ніж він знову налетить на жінку. Чи не те саме відчував і Роберт Олівер, витягаючи ножа з кишені? А може, він просто хотів звільнити жінку з ув’язнення в рамі? Деякий час я роздумував над цим, дивлячись, як рука Леди загрузає в траві, а потому обернувся до наступної картини, також пензля Жільбера Тома. Не виключено, що саме тут містилася відповідь на запитання, яке цікавило мене все більше, відсуваючи всі думки про Роберта Олівера з його ножем: Що за людина був цей Тома? Прочитав назву: «Автопортрет з монетами, 1884». Я тільки встиг побачити ретельно відпрасований чорний сюртук, чорну бороду, просту білу сорочку — і тут відчув, як хтось бере мене за лікоть.

Я обернувся, не те щоб дуже здивований: у Вашингтоні я живу вже понад двадцять років, а це місто справедливо називають маленьким, — але побачив, що сталася помилка. Жодного знайомого я не помітив. Напевно, хтось проходив поряд і випадково торкнувся мене. Дійсно, в залі тепер було вже чимало відвідувачів: літнє подружжя (вони тихесенько розмовляли поміж собою про кожну картину), одягнений у темне чоловік з блискучим лобом та довгим волоссям, декілька туристів, що розмовляли іноземною мовою — здається, італійською.

Найближче до мене стояла молода жінка, принаймні, моложава — це вона, як мені здалося, й зачепила мій лікоть. Вона роздивлялася «Леду» і влаштувалася прямо перед картиною з таким виглядом, наче збиралася стояти там не одну хвилину. Вона була висока, трохи нижча за мене, худорлява; руки схрещені на грудях. Одягнена в білу бавовняну блузку, сині джинси й коричневі чоботи. Волосся, доволі довге, пофарбоване в темно-рудий колір, вільно розсипалося по спині. Профіль (у три чверті) чистий, шкіра гладенька, бровенята русяві, вії довгі. Косметики на обличчі не було. Коли вона нахилила голову, я побачив, що корені волосся біляві — ця жінка йшла проти традиції.

За хвилину вона засунула руки в задні кишені джинсів, мов хлопець, і нахилилася ближче до картини, пильно щось розглядаючи. З того, як вона витягувала шию, вдивляючись у живопис, я здогадався (а може, це мені тепер так здається, коли я описую минуле?), що вона й сама художник. Я знав, що тільки художник вдивлятиметься в поверхню полотна під таким кутом, і спостерігав, як вона вигинається й нахиляється, аби побачити текстуру фарби навскіс — там, де освітлення найкраще. Мене вразила її зосередженість, і я не відходив звідти, спостерігаючи дівчину крадькома. Вона відступила трошки, знов оглядаючи картину в цілому.

Я відчув, що вона затрималася перед «Ледою» на мить довше, ніж потрібно, потім ще на мить, і ще — і то не було пов’язано з технікою художника. Вона, без сумніву, відчула мій погляд на собі, але це її не бентежило. А згодом вона взяла й пішла собі далі, не подивившись на мене, не виявивши ані найменшої цікавості. Просто не звернула на мене уваги — красива висока дівчина, яка звикла, що всі не неї дивляться. Можливо, гадав я, вона зовсім і не художниця, а акторка або вчителька — з тих, хто звик, що на них завжди дивляться, їм це навіть подобається. Я чекав змоги поглянути на її руки — вона вже витягла їх з кишень, попрямувавши до натюрморту Мане на протилежній стіні. Здавалося, вона зовсім не так зосереджено дивиться на оті повні світла келихи з вином, на сливи й виноград. Зір у мене, хоча й досі гострий, уже не той, що був колись: я так і не побачив, чи є сліди фарби у неї під нігтями. І не схотів чомусь підійти на крок ближче до неї й роздивитися.

Раптом вона зробила дивну річ: обернулася на 180 градусів і усміхнулася до мене. Задумливою усмішкою, нічого особливого, і все ж то була усмішка, в ній було щось від змови — вона призначалась товаришу, тому, хто теж роздивляється картини зблизька й пильно. У дівчини було відкрите обличчя, відсутність макіяжу додавала йому пильності, вуста бліді, а очі такого кольору, який я навіть не міг визначити. Шкіра біла, а навколо рудого волосся — навіть рожева. На шиї — шкіряне, переплетене вузлами намисто, прикрашене керамічними кульками, які нагадували чотки зі схованими в них текстами стародавніх молитов. Під білою бавовняною блузкою на вугластому тілі вгадувалися повні груди. Трималася вона прямо, але не витончено, тобто скоріше як вершник на коні, а не як танцюристка, й рухалась вона не так граціозно, як обережно. До неї підійшло подружжя, тож вона була змушена посунутися. Тома, Мане, незнайомий літній чоловік, прощання…