Викрадачі

Розділ 32

У травні Ів наполягає, щоб дядечко поїхав разом з ними до Нормандії: спершу до Трувіля, а потім до села неподалік Етрети, тихого куточка, де вони вже відпочивали декілька разів, їм там подобається. Власне, це татусь запропонував, щоб його брат поїхав туди з ними, але Ів підтримує цю пропозицію власною вагою. Беатриса заперечує: чому не їхати втрьох, як було раніше? Дбати про татуся вона здатна й сама, а в тому будиночку, який Ів орендує зазвичай, є лише одна маленька кімната для гостей, і для дядька Олів’є не буде вітальні, якщо тато розміститься, як завжди. Якщо ж надати татусю інші кімнати, він нічого не зможе там знайти або впаде вночі зі сходів. Татусеві взагалі важко подорожувати, хоча він надзвичайно терплячий, і отримує таку втіху поблизу Ла-Маншу, відчуваючи сонце й легкий морський вітерець на своєму обличчі. Вона просить Іва подумати ще раз.

Проте Ів твердо стоїть на своєму. Його можуть посеред відпустки відкликати у справах, тоді принаймні Олів’є залишиться їй на поміч. Дивно — Олів’є навіть старший за тата, але за здоров’ям і жвавістю видається молодшим років на п’ятнадцять. Ів колись розповідав, що й волосся в Олів’є не побіліло, доки не померла його дружина, а це трапилося ще років за два до того, як вона познайомилася із цією родиною. Олів’є для свого віку міцний, енергійний, він здатний допомогти. А Ів так наполягає, щоб Олів’є їхав з ними, тому що не хоче зізнатися відверто: йому важко нести на своїх плечах тягар піклування про тата.

Вона знову заперечує — на цей раз слабко, — і за три тижні потому вони вже сидять у потязі, який повільно від’їжджає від вокзалу Сен-Лазар. Ів поправляє татусеві плед, що зігріває ноги, а Олів’є читає вголос із газети новини мистецтва. Здається, він уникає дивитися Беатрисі в очі. За це вона йому вдячна, тому що він своєю присутністю заповнює все купе, і нарешті їй вже хочеться перейти до іншого. З того часу, як вони почали листуватися, він навіть помолодів, його обличчя видається засмаглим, хоча вони ще не дісталися морського узбережжя. Борода густа, срібна, акуратно підстрижена. Він розповідає їм, що останнім часом малював у лісі Фонтенбло, а вона запитує себе: чи ж він згадував про неї, коли прогулювався з мольбертом доріжками парку або стояв на галявинах, яких вона ніколи не побачить? На мить вона заздрить тим деревам, що оточували його, траві, на якій, напевно, відпочивало його довжелезне тіло, й вона поспішає повернути свої думки в інше русло. Може, вона просто заздрить тому, що він вільний мандрувати й писати, коли й що захоче, заздрить його постійній свободі?

Дим з труби паровоза стелиться за вікном, заважаючи роздивлятися поля, вкриті свіжою зеленню, звиви річок, що час від часу промайнуть і знову зникають. Ів не відчиняє вікна, аби не впускати пил і вугільний дим, хоча в купе стає спекотно. Вона бачить корів під купою дерев, розкидані там і тут по полю червоні маки, білі й жовті маргаритки. Вона вже зняла із себе рукавички, капелюшок і жакет в тон йому — вони ж самі в купе, всі родичі, а коридор відгороджений портьєрами. Відкинувшись на спинку сидіння й заплющивши очі, вона відчуває на собі погляд Олів’є і сподівається, що її чоловік не зверне на це уваги. Втім, на що тут звертати увагу? Немає нічого, нічого такого, і так вона повинна це залишати: нічого між нею та цим сивим чоловіком, якого Ів знає від народження, а тепер — і її власним родичем.

Далеко попереду, з голови потяга, лунає свисток паровоза, тривожний звук, який відповідає її настрою. Життя довге — принаймні, для неї. Хіба це не добре? Хіба вона не відчувала завжди, як час простягається перед нею довгою стежкою? А що як — вона розплющує очі й рішуче тримає погляд на віддаленому селі, яке виглядає звідси розмитою плямою з дзвіницею церкви за зеленими полями, — що як на тому просторі часу для неї немає ані дітей, ані Олів’є? Що як там уже не буде більше листів від нього, не буде його руки, що гладить її голову — тепер вона дивиться прямо на нього, поки Ів розгортає другу газету, і Беатриса із задоволенням помічає, що захопила Олів’є зненацька. Його красива голова обертається до вікна, він бере в руки книжку. Так мало часу лишається! Він помре на десятки років раніше від неї. Хіба цього не достатньо, щоб зробити її опір безглуздим?