Викрадачі

Розділ 7

Вона дійсно пішла із зали, молода жінка з прекрасною посмішкою, а у мене в голові майнула думка: може, я дав їй ненароком щось відчути? Мені хотілося спитати у неї, чи вірно я здогадався, що вона теж художниця. На сусідній стіні висіла картина Ренуара, проте дівчина проминула її, не подивившись, не звернувши найменшої уваги, та й вийшла із зали. Мені це було до вподоби — я теж не люблю Ренуара, за винятком того полотна з галереї Філіпса,[24] «Сніданок веслярів», де осяяні сонцем грона винограду, пляшки та келихи ледь не затьмарюють зображених людей. Я не пішов за дівчиною слідом: помітити за один день відразу двох молодих жінок — то занадто, мені здається, та й ні до чого не веде. Яке ж задоволення, коли немає ані мети, ані майбуття?

Усі ці роздуми забрали лише мить, а тоді я попрямував назад до автопортрета Тома, біля якого ще стояв чоловік з блискучим від поту лобом. Коли він посунувся вбік, я підійшов на крок ближче, щоб уважніше придивитися до картини. Вона знову нагадувала імпресіоністів, особливо у недбалому зображенні другого плану — темних завіс, — але значно відрізнялася від сміливості й вишуканості «Леди». Різнобічний художник, подумав я, — а може, саме у 1880-ті роки стиль Тома змінювався, розвивався в новому напрямку. У цьому портреті було щось від Рембрандта: задумливий вираз обличчя, темна палітра, також, можливо, безжалісне до самого себе зображення червоного носа й товстих щік: можна було побачити, як колишній красень поступово досяг віку, коли його привабливість сходить нанівець. Навіть жовта оксамитова шапочка й оксамитовий смокінг, так правильно було це назвати. Художник нагадував одразу й Старого Майстра, й аристократа.

Назва автопортрета походила від того, що було зображено на передньому плані. Схрещені руки Тома лежали на голому дерев’яному столі, заваленому монетами: великими й потертими, бронзовими, золотими, потемнілими срібними, — старовинними монетами різноманітних форм та розмірів. І вони були намальовані так майстерно, що здавалося: простягни руку — і зможеш витягти їх двома пальцями, зібрати одну за одною. Я бачив навіть чіткі написи на монетах, літери незнайомих мені мов, прямокутні дірочки, ребровані торці. Ці монети були вимальовані набагато ретельніше, ніж постать самого Тома. Картина виглядала недоречною поряд з фруктами та квітками Мане. Можливо, Тома дбав про гроші куди більше, ніж про власне обличчя? Як би там не було, він, без сумніву, прагнув відтворити вигляд людини сімнадцятого століття, дивлячись на двісті років позад себе, а я тепер дивився на його роботу, яка була виконана в дев’ятнадцятому столітті, й мене відділяли від неї майже сто двадцять років.

Проте була одна особиста риса, подумав я, що її Тома не запозичив з усіх тих імлистих портретів Рембрандта — щирість. Йому вистачило суворості — а може, пихи або самозакоханості, — щоб надати своїм очам виразу хитрої проникливості. Напевно, той пронизливий погляд був спеціально розрахований, аби спантеличити глядача, а монети, намальовані на передньому плані, лише підсилювали такий ефект. Та в будь-якому разі обличчя художника було цікавим. Я гадав: чи Тома дійсно заробив багато грошей своїми картинами, чи лишень бажав стільки заробити? Займався він іще якоюсь справою, окрім живопису, чи отримав велику спадщину?

Звичайно, на це в мене не було відповідей, тому я перейшов до натюрморта Мане, відчувши той самий захват, що й дівчина, яка дивилась на нього кілька хвилин тому — від склянки, до краю наповненої білим вином, від гри світла на синіх сливах, від краєчка дзеркала. Тут, у галереї, мало ще бути невеличке полотно Піссарро, яке мені теж раніше подобалося, тож я перейшов у наступну залу, щоб подивитися кілька хвилин на нього, а відтак і на інших імпресіоністів.

Уже багато років спливло з того часу, коли я востаннє по-справжньому придивлявся до картин імпресіоністів; мою увагу відвернули від них безкінечні ретроспективні виставки зі супроводжуючими їх сувенірними мішечками, кухлями та блокнотами. Тепер я пригадував те, що колись читав: невеличкий гурток засновників імпресіонізму, серед яких була одна жінка, Берта Морізо, вперше зібрався в 1874 році, щоб організувати виставку своїх робіт, тому що паризький Салон знайшов їхній стиль занадто експериментальним і відмовився їх виставляти. Тепер ми, постмодерністи, сприймаємо імпресіонізм як належне, а дехто ставиться до нього зневажливо, а ще інші відразу закохуються в нього, не спробувавши зрозуміти. Але свого часу імпресіоністи були революціонерами, які перевернули всі поняття живопису. Вони брали сюжети картин з буденного життя, вивели живопис зі студій у сади, поля та на морське узбережжя Франції.

Тепер я з новим розумінням побачив природне світло, ніжну, витончену колористику на картині Сіслея: жінка в довгій сукні віддаляється від глядача засніженим тунелем сільської дороги.

Було щось зворушливе й справжнє — або зворушливе саме тому, що справжнє, — в беззахисності дерев, які стояли уздовж алеї, деякі з них вивищувалися над високою стіною. Я згадав слова одного свого давнього приятеля: щоб картина була чогось варта, в ній повинна існувати якась загадка. Мені подобався цей погляд мимохідь на жінку, її обернута до мене тендітна спина — то було цікавішим для мене, ніж безкінечні стоги сіна Моне, а я щойно проминув низку з трьох таких, де були змальовані різні етапи світанку, й сонце нарізно освітлювало рожеві та жовті боки тих стогів. Я накинув куртку й зібрався йти з музею. Впевнений, що з музею потрібно піти раніше, ніж усі побачені картини почнуть зливатися в одну. А як іще можна винести з відвідин музею щось путнє, таке, що й надалі стоятиме у тебе перед очима?

У вестибюлі я побачив, що чорнява дівчина зникла. Міріам заглибилась у розмову з відвідувачем, її ровесником, — той, здається, не міг збагнути, як користуватися схемою залів. Я пройшов повз них, готовий посміхнутись, якщо вона погляне на мене, але Міріам мене не помітила, тому я був змушений відкласти приязну посмішку до кращих часів. Уже виходячи з дверей, я відчув ту суміш полегшення й розчарування, яку зазвичай відчуваєш, коли залишаєш великий музей: полегшення від того, що повертаєшся до знайомого світу, де напруги менше, а керувати собою легше, а розчарування — від того, що цьому світові не вистачає загадковості. Переді мною була звичайнісінька вулиця, зовсім не якась картина, не виписана олійними фарбами на полотні глибина перспективи. Навкруги ревли автомобілі, створюючи звичайний вашингтонський хаос, хтось із водіїв намагався проскочити поперед іншого, вони ледь не зіткнулися, гудки коротко ойкають або ревуть без упину. Втім, дерева дійсно чудові, у повному цвіту або вже вкриті свіженьким листячком. Мене завжди причаровує краса дерев після важкої зими, нічого кращого за це не зустрінеш на всьому середньоатлантичному узбережжі Штатів.

Я вирішував, які саме фарби потрібно змішати, аби найкраще змалювати яскраво-зелені листочки, а коло них червоно-коричневі — і раптом побачив її, ту дівчину, що так уважно придивлялася до «Леди» в музеї. Вона стояла на автобусній зупинці.

Вигляд вона зараз мала зовсім інший: не задумливий та зосереджений, а незалежний та впевнений; струнка й висока, на плечі полотняна сумка. Волосся сяяло на сонці, й тепер я помітив те, чого не побачив раніше — скільки темного золота було в тому червоному! Руки схрещені на грудях білої блузки, губи рішучо стулені. Знов я бачив її профіль і тепер мав пізнати його, де б ми не зустрілися. Так, вона була самодостатня, майже непривітна, але чомусь мені спало на думку слово «невтішна». Можливо тому, що вона здавалася вкрай самотньою, навіть підкреслювала це, а в її віці годилося б стояти тут разом з молодим красенем-чоловіком. Я відчув докір сумління, немов побачив з відстані когось знайомого, але не мав часу зупинитися й побалакати. Мені чомусь хотілося зникнути звідси потихеньку, бодай вона мене не помітила.

Я швидко збіг сходами, а вона обернулась якраз тієї миті, коли я досяг підніжжя. Побачила мене, впізнала якось відсторонено (непримітний чоловік у синьому піджаку, без краватки). Де вона мене бачила раніше? Чи не про це вона запитувала себе, не пригадуючи нашої зустрічі в музеї? І раптом усміхнулася точно, як тоді — співчутливою, мало не збентеженою усмішкою. На мить вона була моєю — старий друг, урешті-решт. Я нерішуче змахнув рукою — напевно, це виглядало недоладно. «Незнайомці видаються дивними один одному», — подумав я. Що ж, я був тоді дивнішим за неї. Коли вона посміхалась, я побачив зморшки навколо її очей — врешті-решт, їй могло вже бути за тридцять. Я намагався триматися рівно й нести голову високо, коли пішов далі своєю дорогою.