Викрадачі

Розділ 35

Село, в якому вони орендують будинок, ще тихіше, ніж розташоване поблизу місто Етрета, але Ів каже, що саме це йому й подобається найбільше. Трувіль, де вони провели один день, роздратував Іва: він сказав Беатрисі, що центральною вулицею прогулюється людей не менше, ніж Єлисейськими полями. А з цього села вони, якщо забажають комфорту без метушні й штовханини, завжди можуть дістатися Етрети кабріолетом, як порядні люди. Утім, ця невеличка купка будиночків, від якої за п’ять хвилин можна дійти до моря, цілком задовольняє їх усіх. Майже не виїжджаючи нікуди, вони кожного дня прогулюються пляжем, де пісок чергується з галькою.

Щовечора Беатриса читає татусеві вголос Монтеня. Вони сидять у вітальні найманого будинку, де крісла вкриті дешевою дамасковою тканиною, а на поличках розставлено безліч морських мушель. Двоє інших чоловіків, сидячи поряд з ними, теж слухають або стиха розмовляють поміж собою. Вона розпочала також нову вишивку, щоб прикрасити нею подушечку в гардеробній кімнаті Іва — подарунок до дня його народження. Щодня сідає за цю роботу, примушуючи себе зосереджуватися на крихітних золотих і пурпурових квіточках. Їй подобається вишивати, сидячи на веранді. Підвівши очі, може звідти бачити море, лівіше й правіше — скелі, сіро-коричневі, із зеленими верхівками, а на березі — пошарпані халупи рибалок, витягнуті з води човни; на неспокійному небокраї збираються хмари. Дощить кожні кілька годин, а потім крізь хмари знов проривається сонце. З кожним днем все теплішає, коли раптом одного ранку вони змушені залишитися всередині, бо здійнялася буря. Зате наступного дня сонце сяє ще яскравіше.

Заняття, які вона собі обрала, допомагають уникати Олів’є, але одного дня він підходить і сідає біля неї на веранді. Його звички їй відомі, і цей крок до них не належить. Уранці, а потім ближче вечора (якщо дозволяє погода) він завжди малює на березі. Він не раз запрошував і її піти з ним, але її відмова під швидко вигаданим приводом — мовляв, у неї ще полотно не готове, — зупиняла його, й Олів’є ішов на берег сам, весело насвистуючи, злегка підіймаючи капелюха, коли проходив повз її крісло на веранді.

Цікаво, гадає вона, чи не йде він так жваво тому, що вона дивиться на нього. До неї повертається почуття, немовби під її поглядом він скидає тягар своїх років. А може, вона просто звикла дивитися на нього крізь його роки, тепер такі добре їй відомі, й бачити лише ту особистість, яку створили всі ті роки? Кожного разу, коли він уклоняється й іде від неї, Беатриса спостерігає, як струнка постать в улюбленому старому костюмі для малювання прямує берегом далі й далі. Вона намагається забути все, що знає про нього, і знов уявити його собі лише старіючим родичем її чоловіка, що опинився випадково на відпочинку разом з ними. Але ж їй надто багато відомо про його думки, його звичку будувати фрази, його відданість своїй справі, про його повагу до її робіт. Зрозуміло, тут він не надсилає їй листів, але ж ті листи постійно з ними: його почерк з нахилом, раптовий прорив думок на папір, ласкаве «ти» на сторінці.

Сьогодні ж у нього замість мольберта — книжка, затиснута під пахвою. Він так упевнено сідає у велике крісло поряд з нею, наче наголошує, що так просто його не проженеш. Вона мимоволі радіє з того, що вдягла сьогодні світло-зелену сукню з жовтими рюшами на комірі — кілька днів тому він зауважив, що в цій сукні вона схожа на нарцис. Їй навіть хочеться, щоб він сів ближче, аби його плече в сірому піджаку торкалось її плеча, хочеться, щоб він пішов, хочеться, щоб він сів на потяг до Парижа. Горло їй стискає. Від нього йде приємний запах: або не знайомого їй мила, або одеколону. Цікаво, чи багато років він користується цим ароматним засобом, чи ж змінив його з роками. Книжка лежить у нього на колінах, так і не відкрита, й Беатриса переконана, що він не збирається читати, особливо коли помічає назву: La loi des Latins.[80] Вона знає — це книжка з якоїсь дальньої полиці у вітальні. Напевно, він прихопив її, коли йшов посидіти з Беатрисою — вона схиляється над шиттям, ховаючи усмішку.

— Bonjour,[81] — промовляє вона, сподіваючись, що це прозвучало нейтрально, як належить говорити в таких випадках господарці дому.

— Bonjour, — відповідає він. Одну-дві хвилини вони сидять мовчки. Ось, думає вона, й доказ — ні, справжня проблема. Якби вони були дійсно чужими людьми або й родичами — так, звичайними, вони вже базікали б про якісь дрібнички. — Можна спитати тебе, моя люба?

— Будь ласка. — Беатриса знаходить маленькі ножиці з довгими витягнутими вістрями й карбованими держаками й перерізає нитку.

— Ти збираєшся уникати мене весь місяць?

— Ми тут тільки шість днів, — відказує вона.

— З половиною. Шість днів і сім годин, — уточнює він. Це звучить комічно, вона підводить на нього очі й посміхається. — Ось так краще, — зауважує Олів’є. — Я так і сподівався, що покарання не триватиме чотири тижні.

— Покарання? — перепитує вона якомога невинніше. Намагається знову вдягнути нитку в голку й не може.

— Саме так. А за віщо? За те, що я здалеку милуюся молодою художницею? Я тримаюся цілком чемно, тож і ти могла б відповісти мені більш сердечним поводженням.

— Гадаю, ви здогадуєтеся… — починає вона, але не може впоратися з голкою.

— Дозволь, допоможу. — Він бере голку й акуратно вдягає в неї тонісіньку золоту шовкову нитку, повертає голку Беатрисі. — Розумієш, старі очі. Що більше ними користуєшся, то гострішим стає зір.

Вона не може стриматися й сміється. І саме ця іскорка гумору, його здатність жартувати над собою, знімають її напруження більше, ніж будь-що інше.

— Добре. Тоді ви здатні побачити своїми гострими очима, що мені неможливо…

— Приділити мені стільки ж уваги, скільки ти приділила б камінчику, що потрапив у твій чарівний черевичок? Насправді, камінчику ти приділила б уваги більше — то, можливо, й мені слід зробитися більш надокучливим?

— Не треба, будь ласка… — вона знову сміється. Вона ненавидить ці пустощі між ними, що трапляються в такі хвилини — задоволення, яке можуть помітити інші. Хіба цей чоловік не розуміє, що він є членом її родини? Що він уже похилого віку? І знову вона відчуває непевність віку. Він уже встиг її навчити, що людина в душі не почувається старою — принаймні, допоки тіло не вимагає своєї сумної данини. Саме тому тато виглядає старішим, хоча насправді він молодший з братів, а цей художник з білим волоссям і срібною бородою, здається, не може вирішити, як йому поводитися.

— Годі, ma chere.[82] Я надто старий, щоб заподіяти тобі шкоду, а твій чоловік цілком схвалює нашу дружбу.

— А чому б він мав цього не схвалювати? — Вона хоче, щоб у її голосі бриніла образа, але втіха, що він поряд з нею, надто велика — й ось вона вже знову посміхається.

— Ну, що ж, добре. Ти сама завела себе в куток своїми доказами. Якщо не існує жодних заперечень з будь-якого боку, ти завтра вранці можеш вийти малювати зі мною. Мій приятель-рибалка, що мешкає на березі, стверджує, що дощу не буде — погода має бути такою гарною, що риба сама стрибатиме в його човен. А мені здавалося, що риба підстрибує вище якраз у дощові дні. — Він вимовляє це з акцентом жителів узбережжя, й вона сміється. Він простягає руку до моря. — Мені не подобається, що ти марно витрачаєш свій час на оце шиття. Коли великий художник починає розвиватися, йому потрібно бути на природі з пензлем у руці.

Тепер вона відчуває, як зашарілася, аж шия почервоніла.

— Не потрібно глузувати з мене.

Одразу він стає серйозним і бере її за руку — немов машинально, зовсім не для залицяння.

— Ні, ні. Я мовлю чисту правду. Якби я мав твоє обдарування, то не гаяв би жодної хвилини.

— Не гаяв? — Вона наполовину сердиться, наполовину готова заплакати.

— Ах, мила моя! Я незграбно висловився. — Він цілує їй руку на знак вибачення й випускає, перш ніж вона почне заперечувати. — Ти повинна знати, яка у мене велика віра в твою працю. Не обурюйся! Тільки ходімо зі мною разом малювати завтра вранці — тоді ти запам’ятаєш, як тобі це сподобається, а про мою незграбність і взагалі про мене швидко забудеш. Я ж просто супроводжуватиму тебе до найкращого краєвиду. Домовилися?

Знов це — його очима на неї дивився вразливий хлопчик. Вона провела рукою по лобі. Не може уявити собі, щоб кохала когось більше, ніж його в цю мить — не його листи, не його чемність, а самого чоловіка й ті роки, що зробили його довершеним, одразу впевненим у собі й дуже вразливим. У горлі їй сохне, вона обережно встромляє голку в шиття.

— Згодна. Дякую. Я обов’язково піду.

Коли за три тижні вони повернуться до Парижа, з нею будуть п’ять невеликих полотен, а на них — море, човни, небо.