Викрадачі

Розділ 17

За хвилину я сидів на Робертовому стільці перед письмовим столом. То був один з таких собі допотопних конторських стільців з порепаною шкірою й рядами мідних цвяхів; він непевно обертався на коліщатках, а раптом міг закинутися назад, мало не перекидаючись. Скоріше всього, успадкований від дідуся, а то й прадіда. Я підвівся й тихенько зачинив двері. Вона не заперечуватиме, в цьому я був упевнений: вона фактично залишила все це на мій власний розсуд. У мене склалося враження, що Кейт — максималістка: або все, або нічого. Або вона свідомо розповість і покаже мені все, або залишить свої секрети при собі, й зупинилася вона на першому. Подобалась вона мені, дуже подобалась.

Я схилився над столом і витяг з одної комірки пачку паперів: банківські повідомлення, зім’яті квитанції про сплату рахунків за воду й електроенергію, кілька чистих аркушів з блокнота. Мені здалося дивним, що Кейт довіряла сімейні фінанси своєму неорганізованому чоловікові — втім, можливо, він сам наполягав. Я запхнув усі папери туди, звідки взяв. У деяких комірках не було нічого, крім пилу й клаптиків паперу: тут вже похазяйнувала Кейт. Я уявив, як вона витягає весь цей мотлох зі столу, десь розкладає у суворому порядку, а стіл протирає — не виключено, ще й полірує. А може статися, що вона впустила мене сюди через те, що насправді прибрала вже все дійсно особисте. Тоді це просто красивий жест, удавана гостинність.

У решті комірок не знайшлося нічого цікавого, крім якоїсь засохлої речі, що засунули у віддалений куточок — то була дуже давня цигарка з марихуаною. Я впізнав давно забутий запах, як упізнаєш присмак десерту, яким ласував у дитинстві. Я акуратно поклав цигарку на місце. Верхні дві шухляди були забиті начерками, звичайними вправами з малюнку людських постатей, і жодна не нагадувала ту пані, портретами якої Роберт заповнив свою палату в «Ґолденґров». Старі каталоги — здебільшого з товарів для художників, а декілька зі спортивного одягу й приладдя, ніби Роберт захоплювався також велосипедом або пішим туризмом. А чому це я так уперто думаю про нього в минулому часі? Він ще може одужати й пішки пройти плаєм через усі Аппалачі, від краю до краю,[46] а мій обов’язок — допомогти йому, щоб він був здатним на це.

Висунути нижню шухляду виявилося важче, тому що вона була переповнена зошитами з жовтих аркушів — там Роберт, здається, робив нотатки для своїх занять зі студентами («Попередні замальовки окремих частин, кілька фруктів — натюрморт на все заняття, дві години?»). Із цих нотаток я вивів, що для проведення занять він лише окреслював загальні питання, на більшості паперів не було дат. Вистачало й того, що в аудиторії або студії знаходився він сам, а більшого Роберт і не планував. А може, він дійсно був таким талановитим педагогом, що тримав усі свої знання в голові й міг за власним бажанням викладати їх у чіткому порядку? Чи, можливо, для нього викладання живопису зводилося до того, аби ходити поміж рядами й критично розбирати поточні роботи студентів? Я сам колись відвідував такі заняття п’ять чи шість разів, викроюючи час із підготовки до семінарів на медичному факультеті, і мені ті заняття дуже подобались. Таке незвичне почуття: немовби на самоті й у той же час — серед інших художників, здебільшого ніхто тебе не турбує, навіть викладач, але весь час за тобою спостерігають, іноді заохочують, зовсім неочікувано, щоб ти ще більше зосередився на своїй роботі.

Я докопався до самого низу нижньої шухляди й уже збирався залишити всі ті зошити впереміш зі старими рахунками за телефон, коли мою увагу привернула якась записка від руки. То був аркушик розлініяного білого паперу, неначе зім’ятий, а потім знов розгладжений, один куточок відірваний. То був початок листа або чернетка листа, написаного рішучим почерком, крупними рівними літерами без нахилу, то там, то тут якесь слово закреслено, замість нього надписане інше. Цей почерк я вже бачив на безлічі нотаток навколо мене — поза сумнівом, почерк Роберта. Я витяг аркушик із шухляди й спробував розгладити його на повстяній поверхні столу.

Наступний рядок був закреслений, так густо, що неможливо прочитати, а решта сторінки залишилась чистою. Я прислухався: що робиться в кухні? Крізь зачинені двері я чув, як колишня дружина Роберта щось пересуває: ось тягне по лінолеуму стільчик, а це, напевно, відчиняє й зачиняє дверцята серванта. Я склав аркушик утричі й сховав у внутрішню кишеню куртки. Потім нахилився й в останній раз помацав рукою в глибині нижньої шухляди. Нічого. Принаймні, нічого написаного почерком Роберта, хоча там були бланки податкових декларацій, які виглядали так, неначе їх ніколи й не виймали з конвертів.

Можливо це виглядало дурістю, але ж двері були щільно зачинені, а Кейт безумовно заклопотана в кухні, тож я почав знімати з полиць Робертові книжки й навпомацки шукати, чи не знайдеться чогось за ними. За мить вся рука була в пилюці. Відшукав гумовий м’ячик, який міг належати одному з малюків, а тепер перетворився на кульку з пилу — зі збитих мас людських клітин, мало не здригнувся я, згадавши це визначення. Кожного разу я клав на підлогу по чотири-п’ять книжок, отже, Кейт, якби вона раптом увійшла, не побачила б, що їх багато зсунуто зі своїх місць, а я сказав би, що просто переглядаю книжки.

Утім, паперів я більше не знайшов. За книгами не було нічого, як не було й у них самих: я нашвидкуруч перегорнув у кількох сторінки. На хвилинку я мовби подивився на себе з боку дверей: вся кімната заповнена тінями від холодного слабкого світла єдиної лампочки на стелі — такий собі загадковий інтер’єр, з чітко окресленими тінями й світлом, без переходів, у стилі Боннара.[47] І тут уперше я збагнув, що на стінах робочого кабінету Роберта зовсім немає картин, навіть приколотих до стіни поштових листівок, ані афіш виставок, жодної мініатюри, яку не вдалося продати під час показу в галереях. У кабінеті художника це було дивно. Може, він тримав їх у своїй студії?

Потім, знову схилившись над книжковими полицями, я побачив таки щось на стіні — не картину, не малюнок, а просто цифри, надряпані олівцем, і кілька слів — поряд з поличками, так що побачити цей напис від дверей було неможливо. Спочатку в мене майнула думка, що то може бути зріст і вік дітей Роберта, дати, коли вони досягли певного зросту, але написано було занадто низько навіть для маленької дитини. Я присів за книжками, все ще тримаючи в руці том «Сера й парижани». Написано було дійсно олівцем, дуже м’яким — такий не залишає чіткого сліду. Я вдивлявся як міг. «1879». І після цього — два слова: «Етрета.[48] Радість».

Я перечитав ще раз і ще. Цифри й літери виглядали кострубатими: йому потрібно було розтягтися на підлозі, щоб їх нашкребти, та все одно зробити напис чітким і красивим було надто важко. Свої довгі ноги Роберт мав зігнути в колінах і підняти догори, мов дитинча, так затісно було в його кабінеті. Чи цей напис, більше схожий на пляму, зробив хтось інший? Я вирішив, що завитки в «Е» та «Р», а також довге «д» схожі на почерк Олівера — такий самовпевнений, з великими літерами, як і на тих нотатках для пам’яті й на сплачених рахунках. Тоді я витяг з кишені чернетку листа й приклав до напису для порівняння. Літера «д» точно була та сама, як і твердо виписане, коротке «т». Чому дорослий чоловік, до того ж такий високий, мав би лягати на підлогу, аби щось написати на стіні свого робочого кабінету?

Я дбайливо повернув листа до схованки в своїй кишені (він уже нагрівся від тепла мого тіла) й заходився розшукувати будь-який чистий клаптик паперу. Згадав жовті зошити на дні нижньої шухляди, поліз, видрав звідти аркуш і старанно скопіював на ньому напис, зроблений на стіні. Слово «Етрета» видавалося знайомим, та однаково я перевірю пізніше за словником.

Пошуки паперу наштовхнули мене ще на одну думку: я взявся за кошик для непотрібних паперів — може, щось і там знайдеться? Рився й поглядав щохвилини на двері. Цікаво, хто так напхав цей кошик — Роберт або ж Кейт? Мабуть, Кейт, це ж вона наводила тут лад. Там були ще клаптики з його почерком, а також з якимись карлючками, деякі розірвані навпіл — то могли бути етюди оголених моделей, а може й просто мазанина від нічого робити — нарешті, хоча б щось свідчило, що тут жив художник! Жодна з нотаток Олівера, зроблених ним для себе, мені ні про що не говорила: кожна з кількох слів, до того ж записи про суто практичні справи. Я перегорнув чергову таку нотатку: «Взяти вина й пива на вечір завтра». Я не наважився забрати щось із цього собі: Кейт почула б шурхіт у мене в кишенях, то було цілком вірогідно й дуже принизливо. А якщо й ні, я сам би чув той шурхіт, і мені було б ніяково. Вистачить і одного сорому — я намацав листа в своїй куртці. «Ти весь час була зі мною, музо моя». Хто була ця муза? Кейт? Жінка з його портретів у «Ґолденґров»? Загадкова Мері?

Схоже, що так. І, можливо, Кейт розповість про неї, якщо я запитаю обережно, щоб не виявляти свого інтересу відверто.

Швидко пробігся рештою книжок, беручи по декілька одразу, весь час прислухаючись до дверей. Знайшов хіба що чисті вузькі смужки паперу, використані як закладки — на улюблених сторінках, а можливо, вони позначали якийсь абзац тексту або репродукцію, потрібні Роберту в його викладацькій праці. Одна така смужка лежала на кольоровій репродукції «Олімпії» Мане. Багато років тому в Парижі я бачив оригінал. Прибрав закладку — Олімпія дивилась на мене, оголена й відверто безжурна. За книжками на верхній полиці я знайшов довгу білу шкарпетку, зім’яту в жмуток. Більше шукати не було де, хіба що зняти килим. Позаглядав за полиці й стіл, іще раз поглянув на той напис на стіні. Етрета — це французьке слово, географічна назва. Що ж такого відбувалося у Франції 1879 року, якщо назва й дата пов’язані між собою, принаймні, в уявленні Роберта? Спробував згадати, але у французькій історії я ніколи не був добре обізнаний, а те, що вчив на уроках з історії західної цивілізації, швидко забув після школи. Хіба не тоді була Паризька Комуна?[49] Чи це трапилося раніше? А коли барон Осман[50] розробив план великих бульварів у Парижі? У 1879 році імпресіонізм вже існував і процвітав, нехай його й критикували з усіх боків, — це я пам’ятав зі своїх візитів до музеїв і прочитаної якось випадково книжки. Тож можливо, це був рік миру й добробуту?

Я відчинив двері кабінету, радий, що Кейт не вдарила мене ними з іншого боку. Після напівтемряви кабінету кухня видавалася неприродно яскравою: сонце визирнуло з-за хмар, і на деревах заіскрилися крапельки води. Отже, поки я переривав папери в кабінеті Роберта, на вулиці йшов дощ. Кейт стояла біля кухонного столу, струшуючи в полумиску салат. На ній поверх гольфа й джинсів був синій кухарський фартух, обличчя розчервонілось. Тарілки — блідо-жовтого кольору.

— Сподіваюсь, вам подобається лосось, — сказала вона так, немов підбивала мене посперечатися.

— Подобається, — сказав я чисту правду. — Я його дуже люблю. Але я й гадки не мав, що завдаю вам такого клопоту цим ленчем. Спасибі вам велике.

— Для мене це не клопіт. — Вона викладала скибочки хліба у вистелений серветкою кошик. — Мені тепер нечасто доводиться готувати для дорослих, а малюки не їдять багато, хіба що макарони із сиром та шпинат. На моє щастя, їм дійсно подобається шпинат. — Вона обернулася й посміхнулась мені, а мене вразила дивність ситуації: ось колишня дружина мого пацієнта, жінка, з якою я познайомився дві-три години тому, жінка, якої майже зовсім не знаю і якої дещо побоююся, й вона готує мені їсти. Посмішка в неї була приязна, невимушена, і наче зближувала нас. Мені захотілося похилити винну голову.

— Спасибі, — повторив я.

— Можете віднести ці тарілки на стіл, — наказала вона, подаючи мені тацю своїми тендітними руками.