Викрадачі

Розділ 91

Вона трохи спізнилась на сніданок, але має свіжий вигляд, умита, лише очі стомлені. Тіло в неї зовсім нове, вона сама не може його впізнати, а волосся зачесане просто, як робить зазвичай, коли поблизу немає Еме. Душа в неї не на місці. Можливо, так завжди трапляється з грішниками: вони відчувають докори сумління, й душа не дає їм спокою. Але на серці у неї безсоромно-легко, й від того ранок здається їй чудовим, а море за вікнами бачиться величезним дзеркалом. Її руки із задоволенням відчувають тонкий муслін спідниць. Беатриса безхитрісно запитує хазяйку про Олів’є, намагаючись дивитися тій прямо в очі. Старенька відповідає, що мсьє вранці пішов на прогулянку, а для Беатриси залишив конверт на столику в передпокої. Але, коли вона підходить до столика, записки там немає: непевно, він сам забрав, щоб віддати Беатрисі пізніше. Вона потім йому нагадає.

Хазяйка ставить перед нею гарячу каву з булочками, домашній пиріг з повидлом. Ця товста жінка в синій сукні, згорблена в плечах, зігнута в попереку — ровесниця Олів’є. Беатриса відчуває своєрідну образу за стару жінку, яку Олів’є міг би природним чином взяти за себе й зробити щасливою. Потім згадує маленький епізод з минулої ночі — певні пестощі, які тривали, може, дві або три хвилини, проте її шкіра досі їх не забула. Беатриса запитує, чи не знайдеться ще трохи масла, чує у відповідь «oui»,[144] вимовлене на вдиху, й відчуває на своєму плечі потиск теплої байдужої руки. Вона не може збагнути, чому почуває більшу провину перед цією чужою їй жінкою у фартуху, завжди задоволеною, ніж перед Івом — завжди заклопотаним і наразі зрадженим чоловіком. Утім, так воно є — так вона почуває.

І раптом з’являється він — Ів Віньйо. В її житті настає один з найнеймовірніших моментів. Ів, мов привид, входить до їдальні, знімає рукавички (циліндр і тростину вже залишив у передпокої) — тепер Беатриса усвідомлює, що дійсно чула звук дверей, які відчинялися, а потім зачинялися. Ів одразу заповнює собою маленький готель, усюди вона бачить пляму його чорного сюртука, посмішку крізь щілину в бороді, чує вигук «Eh, bien».[145] Він розраховував зробити їй сюрприз, але від цього сюрпризу вона мало не непритомніє. На якусь мить в її свідомості мішаються ця затишна провінційна кімната, така простенька й свіженька, і їхні кімнати в Пассі, немов її задоволення, її провина приклали його до неї — або її до нього.

— Дивись, я тебе прямо налякав! — Він скидає нарешті рукавички й підходить поцілувати її, вона ж примушує себе вчасно підвестися з-за столу. — Вибач, моя мила, мені слід було краще подумати. — На його обличчі написаний жаль. — Ти ж іще досі не одужала, як же я міг розраховувати на несподіванку? — Він з любов’ю цілує її в щоку, немов вважає, що це заспокоїть.

— Яка приємна несподіванка! — примушує себе сказати Беатриса. — А як ти зміг утекти з роботи?

— Сказав їм, що моя кохана дружина хворіє, мені неодмінно потрібно її побачити… Ні-ні, я не називав якусь страшну хворобу, але мій керівник — людина співчутлива й ставиться до мене з порозумінням, як і всі інші… — Він посміхається.

Вона не може відповісти не це нічого такого, від чого її голос не затремтів би, або такого, що приховало б її нещирість. На щастя, він такий радий бачити її, так схвильований подорожжю, що, коли вони сідають знову до її вже вистиглої кави, він доходить висновків: вона має вигляд набагато кращий, ніж він сподівався, і залізнична колія набагато краща, ніж була раніше, до того ж йому так приємно опинитися подалі від свого кабінету. Після того, як Ів помив руки, випив дві філіжанки кави, з’їв багато хліба з маслом і пирога з повидлом, він просить показати її кімнати. На кімнату для себе він зробив попереднє замовлення: не бажає зазіхати на її маленьку царину, — пояснює він, злегка потискаючи їй плече. Він такий громіздкий, такий поважний, а в той час і зраділий; густа борода акуратно підстрижена. Який же він молодий, подумала Беатриса.

На сходах він обіймає її за талію однією рукою. Він нудьгував за нею, каже Ів, куди більше, ніж здавалося спершу. Звичайно, він усвідомлював, що йому не вистачатиме її, але не передбачав, що настільки сильно. Від його радощів їй хочеться плакати. Вона вже забула, як безпечно відчувати себе в його обіймах, як міцно він її тримає; від його дотику все те одразу пригадується. У спальні він зачиняє за ними двері й починає захоплюватися тим, як вона тут влаштувалася — у голосі веселощі людини, яка знаходиться у відпустці. Йому подобаються черепашки, що вона розташувала на туалетному столику, маленький полірований письмовий стіл, де вона малює, якщо на вулиці дощ. Вона пояснює всі подробиці якомога довше, а він стоїть і з посмішкою дивиться на неї.

— Тепер я роздивився як слід і бачу, що вигляд у тебе на подив здоровий. У тебе на щоках прямо троянди розквітли.

— Аякже, я кожного ранку й після обіду щодня малюю на природі. — Тепер вона хоче показати йому свої картини.

— Сподіваюсь, Олів’є дбає про тебе, — говорить Ів якось похмуро.

— Звісно, дбає. — Беатриса розшукує першу зроблену тут картину — човни на березі — й передає чоловікові. — Якщо казати відверто, це він заохочує мене працювати щодня, тільки я повинна вдягатися тепло. Я ніколи не забуваю одягатися тепліше.

— Це просто чудово. — Ів хвилину тримає полотно в руках, а Беатриса з докором сумління згадує, як він завжди заохочував її до роботи, задовго до того, як з’явився Олів’є. Потім Ів відкладає картину — обережно, усвідомлюючи, що фарби на ній ще не просохли, — й бере Беатрису за руку. — А ти вся просто світишся!

— Я все ще трохи стомлена, — відказує вона, — але дякую за комплімент.

— Навпаки, ти вся палаєш — зовсім так, як раніше. — Він обережно стискає її руки в своїх, тепер уже рішучо, й довго цілує її. Ці губи для неї такі звичні, але вони лякають Беатрису. А Ів бере в руки її обличчя і знову цілує, потім знімає сюртук, ледь чутно скаржиться, що не встиг прийняти ванну. Він замикає двері на ключ і зсуває портьєри. Він вимовляє слова: завдяки подорожі, завдяки тому, що вільний від роботи, він знову зробився молодим, — а може, їй лише мариться, що він це сказав, тому що слова вона чує крізь завісу свого волосся: Ів витяг з нього шпильки. Потім слухати його заважають інші звуки: він розстібає ґудзики, ще якісь гачки, розв’язує черевики. В ліжку він проводить руками по її тілу зверху донизу, бере її у звичний для нього спосіб: не кваплячись, по-діловому. Вона відповідає йому, як звикла за багато років, і прірва між ними затягується через цю несамовиту звичність, які б там картини не спалахували перед її внутрішнім поглядом. Він уже декілька місяців не торкався її, і тепер Беатрисі здогадується, що він утримувався, можливо, з огляду на стан її здоров’я. Як могла вона про це не подумати?

Нарешті він засинає на її плечі на кілька хвилин — стомлена, навдивовижу молода людина, у якої невпинно зростає банківський рахунок, людина, яка похапцем вирвалася з круговерті щоденних справ і сіла на потяг, аби опинитися знову поряд неї.

Шановний мсьє Робінсон!

Пробачте, що звертаюсь до Вас, не будучи особисто знайомим. За фахом я психіатр, працюю у Вашингтоні, столиці США. Останнім часом у мене на лікуванні перебуває відомий американський художник. Його захворювання досить незвичне, частково воно полягає у нав’язливих ідеях стосовно французької імпресіоністки Беатриси де Клерваль. Наскільки мені відомо, Ви були з нею пов’язані й у професійному плані, і в особистому, а також колекціонуєте її твори, серед яких є картина «Викрадачі лебедів».

Можливо, Ви дозволите мені побачитися з Вами вдома, в Парижі, приблизно на годину — наступного місяця? Я був би вельми вдячний Вам за будь-яку допомогу в отриманні нової для мене інформації про її життя й творчість. Це може мати неабияке значення в процесі лікування мого талановитого пацієнта. З нетерпінням чекатиму на Вашу відповідь.

Зі щирою повагою, Ендрю Марлоу, доктор медицини