Викрадачі

Розділ 54

Будинок наш розташований усього за декілька кілометрів від залізничної станції, серед будівель історичного центру міста, зовсім близько від річки. Цього разу мені, не знати й чого, стало боляче, коли побачив парадні двері в кінці короткої, але сумної алеї дерев туї. Вже минуло не одне десятиліття з тієї пори, коли я востаннє бачив, як ці двері відчиняє мені матуся. Не знаю, чому на цей раз спогади виявилися важкими, як ніколи.

Я приховав свої почуття, тому що батько найбільше засмутився б, якби я сказав про них вголос. Замість того зауважив, яким гарним виглядає двір, і батько одразу вказав на кущі, які він підрізав минулого тижня, й на траву, акуратно підстрижену його косаркою. Я відчув знайомі запахи самшиту й висаджених у діжках біля вхідних дверей рослин з родини бальзамінових. Лужок перед будинком невеликий, тому що перший власник, купець сімнадцятого століття, бажав бути ближче до самої вулиці. Двір за будинком просторіший і там розташовані залишки фруктового саду й город, за яким мама наглядала у вільний час. Батько й досі кожного літа висаджував помідори, з-поміж них пробивалися вузлуваті паростки петрушки, але з батька не вийшов такий городник, як з матусі.

Батько відчинив двері й запросив мене в дім; як завжди, на мене насунулися речі й запахи, серед яких пройшло дитинство: потертий турецький килим у передпокої, полиця в кутку — там колись зберігалася глиняна кішка, виліплена мною на уроках мистецтва й покрита глазур’ю, щоб була схожою на статуетки, які я бачив у маминій книзі про мистецтво Стародавнього Єгипту; матуся вельми пишалася моєю винахідливістю й гострим зором. Напевно, кожна дитина робить у школі кілька незграбних речей на кшталт цієї, але ж не кожна мати зберігає їх усе життя. У передпокої клацнув і захлюпав радіатор: він явно не належав вісімнадцятому століттю, але допомагав сяк-так підтримувати тепло на першому поверсі, а його запах — немов у розжареної тканини — завжди видавався мені приємним.

— Я ввімкнув його лише сьогодні вранці, — вибачився батько. — Для літа зараз дуже холодно.

— І добре, що ввімкнув.

Я поклав сумку на підлогу біля радіатора й пішов на кухню мити руки. У домі було прибрано, чисто, затишно, підлога аж блищала: рік тому батько нарешті піддався моїм багаторічним умовлянням і найняв хатню робітницю з містечка Діп-Рівер, польську емігрантку — вона приходила через тиждень. Батько розповів, що вона вичищає навіть труби під кухонною раковиною. Я зауважив, що матусі це б сподобалося, й він не міг не погодитися.

Коли ми обоє помили руки, він оголосив, що має для мене суп на обід, і почав наливати той суп у каструлю. Я помітив, що руки в нього трохи тремтять, тож наполіг, що готуватиму я. Розігрів суп, дістав зі своєї сумки солоні огірки, чорний хліб і батьків улюблений англійський чай, підігрів молоко, щоб чай від нього не охолонув. Батько присів на плетений стілець, який ще матуся колись придбала для кухні, і розповідав мені про своїх парафіян. Імен він не згадував, проте більшість з них я й без того знав, тому що протягом багатьох років до нього приходили ті самі люди або їхні дорослі діти: в одної чоловік загинув у автомобільній пригоді, інший пішов на пенсію після сорока років роботи вчителем у школі й відзначив цю подію тим, що перестав вірити в Бога.

— Я сказав йому, що ми не можемо бути впевнені ні в чому, крім сили любові, — розповідав батько, — і що ніхто не вимагає від нього, аби він вірив у певне джерело цієї любові. Головне, щоб він у власному житті не припиняв віддавати й отримувати цю любов.

— І він повернувся до віри в Бога? — поцікавився я, занурюючи чайні пакетики в чашки.

— Ні, ні. — Батько сидів, затиснувши руки межи колін, і поглядав на мене водянистими очима. — Я не чекав цього. Якщо розібратися, він уже багато років тому втратив віру, а непокоїтися через це не мав часу, тому що був надто заклопотаний уроками. Тепер приходить до мене щотижня, ми граємо в шахи. Будь певний, я завжди виграю.

«А ще ти дбаєш, щоб його хтось любив», — додав я подумки в захваті від батька. Він жодного разу не виявляв найменшої неповаги до мого природного атеїзму, навіть коли я у шкільні, а потім студентські часи заводив суперечки з ним, намагаючись роздратувати. «Віра — це просто те, у що кожний з нас вірить», — незмінно відповідав він, а потім цитував блаженного Августина або суфійських містиків і нарізав мені скибочками грушу чи розставляв фігури на шахівниці.

Ми без поспіху пообідали, з’ївши на десерт чорного шоколаду, яким батько ласував ощадно, а потім він спитав, як ідуть мої справи. Я не збирався згадувати про Роберта Олівера, тому що в глибині душі відчував: моя зацікавленість здаватиметься якоюсь дивною, несправедливою щодо інших моїх пацієнтів. Або ще гірше: мені не вдасться виправдати ті дії, які я вчинив від імені Роберта. Але в їдальні було так тихо й затишно, що незабаром я виклав усю історію майже повністю. Як і батько, я не згадував прізвище мого «парафіянина». Батько слухав, здається, з непідробною цікавістю, намазуючи маслом чорний хліб; він, як і я, більш за все любив портрети людей. Я розповів йому про наші бесіди з Кейт, але промовчав про повернення до її домівки ввечері й про те, що запрошував Мері на обід. Можливо, він би й те мені вибачив, гадаючи, як було притаманно йому, що я дбав перш за все про інтереси Роберта.

Я розповідав, що Роберт носить одні й ті самі речі тривалий час, перевдягаючись лише для того, щоб їх випрали, що він уперто читає книжки, які не можуть відповідати його інтелектуальному рівню, що він мовчить і мовчить — батько кивав. Він доїв суп і відклав ложку, вона вислизнула з його руки й клацнула по тарілці, батько поправив.

— Покута.

— Що ти хочеш цим сказати? — запитав я, беручи останній шматочок шоколаду.

— Ця людина спокутує якусь провину. Гадаю, що саме це випливає з твоєї розповіді. Він карає свою плоть і придушує потяг душі, яка прагне кричати про свої страждання. Він умертвляє плоть і розум, щоб спокутувати провину.

— Спокутувати? Але яку провину?

Батько налив собі другу чашку чаю, обережно, а я утримався від спроби допомогти йому.

— Ну, про це тобі краще знати, ніж мені — як ти гадаєш?

— Він залишив дружину й дітей, — почав я міркувати. — Не виключено, через іншу жінку. Але мені не віриться, що все так просто. Колишня дружина чомусь відчуває, що в глибині душі він ніколи їй і не належав, таке ж враження й у жінки, до якої він пішов. Незабаром він залишив і її. Оскільки він не розмовляє, то я не в змозі довідатися, чи почуває він велику провину хоча б перед однією з них.

— Мені здається, — сказав батько, промокаючи губи синьою серветкою, — що всі його картини є частиною покаяння. Можливо, в такий спосіб він намагається вибачитися перед нею?

— Тобто перед жінкою, яку малює? Не забувай, вона може виявитися просто витвором його уяви, — зауважив я. Якщо він і писав її з реальної особи, як гадає дружина, все одно, він не знає ту особу по-справжньому. А жінка, яку він кинув нещодавно, також упевнена, що мій пацієнт не міг добре знати ту загадкову особу, навіть якщо вона й не вигадка, хоча в останньому я не переконаний.

— А хіба не в її інтересах думати саме так? — Батько відкинувся на спинку стільця, роздивляючись порожні тарілки так само уважно, як зазвичай дивився на прохідного пішака. — Зрозуміло ж, їй жахливо було б довідатися, що він знов і знов малює жінку, з якою був близьким — особливо якщо врахувати характер тих портретів, як ти їх описав, тобто сповнених пристрасті.

— Це правда, — погодився я. — Таж незалежно від того, чи його модель жива людина, чи галюцинація, чом би він мав каятися стосовно неї? Можливо, то реальна жінка, якій він заподіяв шкоду? Якщо ж він просить пробачення в галюцинації, то стан його куди серйозніший, ніж я досі вважав.

Дивно, але батько повторив те, що завжди казав мені, коли я ще був у школі, повторив фразу, про яку я згадував зовсім недавно:

— Віра — це те, у що кожний з нас вірить.

— Так, — відповів я й відчув миттєву відразу: навіть у домі мого дитинства, святому для мене місці, Роберт Олівер невідступно переслідував мене. — Принаймні своя богиня в нього є.

— Або він є у неї, — уточнив батько. — Слухай, я приберу зі столу, а ти йди подрімай з дороги.

Я не міг не визнати, що дім мене заколисує, як було завжди. У кожній кімнаті годинники — деякі з них майже ровесники камінів, на яких стояли, — промовляли, здається: «Спа-ти, спати, спа-ти». У своєму звичайному світі для мене було такою рідкістю відпочити як слід, хоча б раз на тиждень, а витрачати вихідні на сон було шкода. Я допоміг батькові зібрати посуд, а потім він узяв у руки намилену губку, а я пішов нагору, до спальні.

Моя кімната завжди залишалася моєю, в ній висів портрет матусі, який я написав з фотографії (я ж не Роберт!) приблизно за рік до її смерті. Мене вразила думка: якби я знав, що має трапитися з нею незабаром, то обов’язково написав би її з натури, нехай сеанси позування й завдали б чимало клопоту нам обом. І написав би не тому, що портрет став би від того ліпшим (я тоді однаково ще був початківцем), а тому, що це дало б нам зайвих вісім або десять годин, проведених разом. Я краще запам’ятав би її живе обличчя, позначив би всі найменші його особливості, тримаючи пензля горизонтально або вертикально, й посміхався б до неї кожного разу, звіряючи портрет з моделлю. На цьому ж портреті була зображена акуратна, майже красива поважна жінка з виразом глибокої задумливості на обличчі, але їй бракувало тієї наснаги й сили, які були притаманні матусі в реальному житті, бракувало спалахів невимушеного гумору. На ній був звичайний чорний кардиган, високий пастирський комір, на вустах — люб’язна посмішка: напевно, фотограф знімав її для парафіяльної газети або для того, щоб повісити фото в кабінеті.

Я знов і знов шкодував, що не написав її в сукні насиченого червоного кольору, яку ми з батьком подарували їй на Різдво (мені було тоді дванадцять років) — то був єдиний на моїй пам’яті раз, коли батько купив їй щось з одягу. Спеціально для нас мама вдягла ту сукню, зачесала волосся наверх, застебнула на шиї нитку перлів, яку носила на їхньому з батьком весіллі. То була скромна сукня з м’якої вовни, вона пасувала пасторській дружині, пасувала й пастору, яким мати незабаром після того стала. Коли вона на Різдво спустилася сходами до їдальні, на святковий сімейний обід, ми з батьком втратили мову, потім батько сфотографував нас із мамою (то були ще чорно-білі знімки). Мати була в своєму гарному вбранні, а я в першій своїй спортивній курточці, рукави якої були вже закороткими для мене. Куди поділося те фото? Не забути б спитати в батька — може, він знає.

Шпалери в моїй кімнаті — в брунатно-зелену стрічку, дещо вицвілі. Килимок біля ліжка, здається, нещодавно мили, а дерев’яна підлога аж блищить. Це має бути робота робітниці-польки. Я опустився на вузьке ліжко, яке й досі вважав своїм, і тихенько поснув; пробудився, побачив з подивом, що минуло всього двадцять хвилин, і поринув у глибший сон, цього разу на цілу годину.