Викрадачі

Розділ 78

Протягом кількох тижнів після повернення чорнявої пані на його полотна Роберт був замисленим, мовчазним, а до того ще й дратівливим. Він багато спав, не мився, й поступово я почала відчувати, що його присутність дратує мене, чого раніше не траплялося. Часом він лягав спати не на ліжку, а на канапі. Задовго до цих подій я домовилася із сестрою та її чоловіком про зустріч, щоб познайомити їх з Робертом. Роберт на ту зустріч так і не прийшов. Сидячи за столиком у провансальському ресторанчику «Лаванду», який давно подобався нам із сестрою, я почувалася приниженою. Мені й досі не хочеться знову йти до того ресторану, навіть якби мала достатньо грошей, щоб витратити на розкішний обід.

Єдине, на що Роберту вистачало наснаги, — живопис, а писав він виключно ту пані. На той час я вже була досить розумною й не питала, хто вона, тому що це запитання викликало туманні, майже містичні відповіді, вислуховувати які мені було неприємно. Нічого не змінилося, гірко думала я, з тих часів, коли я була студенткою, й він навмисне загадково розповідав мені, де побачив героїню своїх картин і чому малює її.

Я б так назавжди й залишилась переконаною, що він знав її в дійсності — знав обличчя, чорні кучері, сукні й решту, — якби не полистала деякі його книжки одного разу, коли він пішов купувати собі нові полотна. Вперше за довгий час він пішов з дому; мені це здалося доброю ознакою — йому ж вистачило сил піти на вулицю, а ще й задумати нові картини. Коли він пішов, я стала кружляти навколо канапи, яка перетворилася на Робертів барліг, навіть його запах був там стійким. Упала на канапу й вдихала той запах, а що його самого не було поряд, то навіть на краще. Канапа була завалена всіляким мотлохом, мов справжній барліг: якісь клаптики паперу, приладдя для малювання, збірки поезій, старий одяг, що перетворився на ганчір’я, солідні томи з бібліотеки, заповнені портретами. Тепер він писав лише портрети, а їх сюжетом була лише та пані. Здається, на той час він забув про свою колишню любов до пейзажу, про свою велику майстерність у натюрмортах, про природну різноманітність свого таланту. Я помітила, що завіси на вікнах у моїй маленькій вітальні запнуті, й були запнуті вже багато днів, а я не помічала, тому що рано йшла до коледжу й пізно поверталась додому.

Тільки тут я збагнула, яка я дурепа — в Роберта ж типова психічна депресія. Він казав, що часом буває «не в гуморі», а то була добра стара депресія й, напевно, куди серйозніша, ніж мені хотілося визнати. Знала, що серед його речей є ліки, які він приймає час від часу, таж він говорив, що вони допомагають йому скоріше заснути після того, як він усю ніч малює. І я не помічала, щоб він приймав будь-які ліки постійно. З іншого боку, він взагалі нічого не робив постійно. Сиділа й сумувала через той безлад, який запанував у моїй маленькій затишній квартирці, намагалася тією скорботою заглушити думки про зміни, які відбулися з моїм сердечним другом.

Потім почала прибирати в квартирі, кинула все Робертове сміття до корзини, дбайливо розклала книжки біля ліжка, склала ковдри як потрібно, збила подушки на канапі, віднесла на кухню використані склянки й тарілки. Раптом побачила себе немов збоку: високу, охайну, освічену жінку, яка прибирає з килима чиїсь тарілки. Напевно, саме тоді я усвідомила, що наша близькість приречена — не через Робертову депресію, а через моє відчуття власного «я». Спостерігала, як образ Роберта потроху зменшується в моїх очах, серце в мене стислося. Я підняла завіси на вікнах, протерла журнальний столик, принесла з кухні вазу з квітами й поставила їх під сонячне світло, яке знову проникало до кімнати.

На цьому можна було закінчити, розумієте — тихо й мирно розійтися. Я ще трохи посиділа на канапі, сумна, налякана, відчувала, як мені починає бракувати чогось важливого. Але, сидячи так, стала перегортати сторінки Робертових книг. Зверху лежали три книги про Рембрандта, ще одна — про Леонардо да Вінчі: здається, смаки Роберта не зосереджувалися на одному дев’ятнадцятому столітті. Знизу лежав важкий том, присвячений кубізму — не бачила, щоб Роберт узагалі його розкривав.

Біля цих книг лежали ще дві, присвячені імпресіонізму: одна про портрети імпресіоністів, написані їхніми колегами, і я проглянула знайомі репродукції. Інша, тоненька, в паперовій обкладинці, але з ілюстраціями, досить несподівано виявилася збіркою біографій жінок-імпресіоністок, починаючи з вирішальної ролі Берти Морізо в їх першій виставці й пізніше, до початку двадцятого століття, й про менше відомих жінок, які писали в тій же манері. Я відчула повагу до Роберта через те, що він цікавився такими речами — то була не бібліотечна, а його власна книга, як я побачила, відкривши її, — й подив від того, що вона була зачитана. Він мав читати її ретельно, уважно, часто звертатися до неї, навіть плями від фарб залишилися на ній.

До цих спогадів я додаю примірник цієї книжки — спеціально розшукувала для вас протягом останнього місяця, бо свою ж він забрав із собою. Подивіться на сторінці сорок дев’ятій, і побачите те, що побачила я, перегортаючи сторінки книжки — портрет Робертової пані й краєвид нормандського узбережжя, написаний нею самою. Як я довідалася, Беатриса де Клерваль була вельми обдарованою художницею, яка кинула живопис, коли їй ще не виповнилося й тридцяти років. У короткій біографічній довідці це пояснювалося тим, що вона народила дитину — досить пізно, вже в двадцять дев’ять років, що вважалося небезпечним, — а жінкам її класу належало присвячувати життя виключно сім’ї.

Репродукція портрета була кольоровою, й не впізнати обличчя мені було неможливо. Я впізнала навіть мереживо на шиї — світло-жовте на світло-зеленому тлі, характерний обрис її капелюшка, вже бачений ніжний кармін щік і вуст, вираз обличчя: суміш настороженості й радості. У тексті стверджувалося, що в юності вона подавала великі надії, навчалася з сімнадцяти років приблизно до двадцяти п’яти, під керівництвом викладача-академіста Жоржа Ламеля. Виставила в Салоні одну-єдину картину під псевдонімом Марі Рів’єр. Померла від грипу в 1910 році. Її дочка Оде, журналістка, працювала в паризьких виданнях до початку Другої світової війни, а померла у 1966. Чоловік Беатриси де Клерваль був помітним державним службовцем, засновником сучасної поштової служби в чотирьох чи п’яти містах Франції. Беатриса була знайома з подружжями Мане, Морізо, з фотографом Надаром, поетом Малларме. Картини пензля Клерваль можна сьогодні побачити в паризьких музеях д’Орсе й Ментенон, у художній галереї Єльського університету, в Мічиганському університеті й декількох приватних колекціях, зокрема у відомій колекції Педро Кайє в Акапулько.

Гаразд, усе це ви самі прочитаєте в книжці, я ж тільки намагаюсь описати, яке враження справили на мене ці ілюстрації й біографія, що супроводжувала їх. Ви, можливо, скажете: «Якщо твій коханець одержимий жінкою, яку побачив давним-давно, всього один чи два рази — ти можеш дещо занепокоїтися; але художник, колега-живописець, може бути одержимим тим або іншим образом, у цьому нічого дивного немає». Набагато більше мене занепокоїло те, що Роберт захоплений жінкою, яку в реальній дійсності ніколи не бачив. Я пережила свого роду шок. Не можна ревнувати до жінки, яка давно померла, але сам факт того, що колись вона жила на світі, викликав у мене почуття, загрозливо близьке до ревнощів. А те, що вона померла багато десятиліть тому, надавало всій історії вигляд гротеску, немов я спіймала Роберта на чомусь, близькому до некрофілії.

Ні, я неточно висловилася. Живі нерідко продовжують кохати померлих. Хіба ми засуджуємо вдовицю, якій дорога пам’ять про чоловіка, яка, можливо, й одержима своєю любов’ю? Але ж Роберт ніколи не був знайомий з тією жінкою, вона померла більше ніж за сорок років до його народження — від цього ставало моторошно. Можливо, це видається перебільшенням, проте мені насправді було моторошно. Я не могла цього збагнути. Коли він писав щоразу одне й те саме обличчя, я не вважала його божевільним. Але тепер я знала, що то обличчя давно померлої жінки, і замислилася, чи не збожеволів він насправді.

Я кілька разів перечитала біографію, аби пересвідчитися, що нічого не пропустила. Можливо, про Беатрису де Клерваль було відомо небагато, а може, істориків мистецтва розчарувало те, що вона припинила писати картини й зосередилася на сімейному побуті. Здається, після того й до самої смерті, за кілька десятиліть, вона не зробила нічого визначного. У якомусь паризькому музеї (його назва мені нічого не сказала) у 1980-х роках було проведено ретроспективний показ її робіт — скоріше за все, картини позичили з приватних колекцій. Ця виставка закінчилася раніше, ніж я вступила до коледжу. Поглянула знову на її портрет. Та сама мрійлива посмішка, ямочка на лівій щоці, біля рота. Її очі вдивлялися в мене навіть з глянцевої сторінки.

Коли я вже не могла більше цього зносити, закрила книгу й поклала її назад, до загального стосу. Потім витягла знову й переписала назву й прізвище автора, видавничі дані, деякі факти про життя й творчість Клерваль, обережно повернула книгу на місце, а свої записи сховала в шухляді письмового столу. Пішла до спальні, розстелила ліжко й лягла. Незабаром пішла на кухню, прибрала все й там і приготувала обід з того, що знайшла в кухонних шафах. Уже давно я нічого не готувала. Я кохала Роберта, він повинен отримати найкраще лікування, отримати турботу, яка допоможе йому одужати. Він якось казав мені, що в нього збереглася картка медичного страхування. Коли він повернувся додому, вигляд у нього був задоволений; ми обідали разом при свічках, а потім кохалися на килимі у вітальні (він, здається, й не помітив, що я прибирала на канапі); він сфотографував мене, загорнуту в ковдру. Ані про книгу, ані про портрети я нічого не сказала.

На тому тижні справи пішли дещо краще, принаймні зовні, аж поки Роберт не сповістив мене, що знову збирається до Ґрінхіла. Йому потрібно було разом з Кейт звернутися до адвоката й владнати деякі фінансові питання, на це йому потрібний цілий тиждень. Мене це засмутило, але я гадала, що для його настрою буде корисним, якщо та справа наблизиться до кінця, тож я просто поцілувала його на прощання й відпустила. Він відправився туди літаком, а я в той час проводила заняття, тому не мала змоги відвезти його до аеропорту. Роберт дійсно був відсутній рівно тиждень, а одного вечора з’явився на порозі, дуже втомлений і з якимось дивним запахом, наче з тривалої подорожі — запах бруду, але в той же час і певної екзотики. Він спав, не прокидаючись, два дні й дві ночі поспіль.

На третій день кудись пішов у справах, а я безсоромно переглянула всі його речі… ні, можливо, з соромом, але й з рішучістю довідатися про все. Він усе ще не розпакував свою сумку, і в ній я знайшла квитанції французькою мовою, на деяких було слово «Париж» — з готелю, ресторанів, аеропорту імені де Голля. В одній з кишень піджака був зім’ятий квиток авіакомпанії Ер Франс, а також його закордонний паспорт, якого я доти не бачила. Більшість людей мають на фото в паспортах жахливий вигляд, але Роберт був красенем. Поміж білизною я знайшла загорнутий в товстий папір пакунок, а всередині пакунка — зв’язку листів, перетягнуту стрічкою. Листи були дуже старі, французькою мовою, наскільки я могла зрозуміти. Доти я їх ніколи не бачила. Мені було цікаво — може, ті листи мають стосунок до його матері, старі родинні листи; також цікаво, чи не привіз він їх з Франції. Коли ж побачила підпис на першому листі, я сіла, почуваючись так, немов сплю й бачу кошмарний сон, а потім склала всі листи й повернула на місце.

Тепер потрібно було вирішити, що я скажу йому. «Чому ти подорожував до Франції?» Було трохи важливіше запитання: «Чому ти не сказав мені, що їдеш до Франції й не взяв мене із собою?»

He могла я змусити себе поставити таке запитання: це принизило б мою гордість, а на той час моя гордість уже була дуже вразлива, як сказала б Мазі. Замість того ми посварилися, скоріше, це я посварилася з ним, почала справжню баталію навколо одної картини, натюрморту, над яким ми працювали удвох, і нарешті сказала йому забиратися геть. Він пішов. Я виплакалась перед сестрою, заприсяглася ніколи не приймати його, якщо повернеться, спробувала забути, ось і все. Проте я дуже занепокоїлася, коли він взагалі ніяк не давав про себе знати. Тривалий час я не знала, що від мене він пішов до Національної галереї — ну, всього за кілька місяців — і намагався пошкодити картину. Це на нього не схоже. Зовсім не схоже на нього.