Викрадачі

Розділ 4

Коли на другому тижні перебування Роберта в нашій лікарні я завітав до його палати, то побачив, що він малював у своєму альбомі. То був просто начерк жіночої голівки у три чверті з ледь наміченим кучерявим волоссям. Я відразу визнав легкість та виразність малюнка, ці якості були помітні з першого погляду. Легко сказати, від чого ескіз стає слабким, значно важче пояснити ті злагодженість і внутрішню силу, які роблять його живим. Малюнки Олівера були живими, навіть більше, ніж просто живими. Я спитав, чи він малює з власної уяви, чи то портрет реальної особи, але він проігнорував мене так відверто, як ніколи раніше — закрив альбом і відклав подалі. Коли я прийшов до нього наступного разу, він вимірював кроками палату, і я побачив, як він раз за разом стискає щелепи.

Спостерігаючи за ним, я знов подумав: його небезпечно виписувати, доки ми не пересвідчимося, що він не впаде знову в агресію від якихось поштовхів буденного життя. Я не знав навіть, з чого саме складалося це життя для нього. Секретарка з реєстратури «Ґолденґров» на моє прохання зробила попередні розшуки, але ми не знайшли поблизу Вашингтона жодного місця, де він міг би влаштуватись на роботу. А чи були в нього гроші, аби сидіти вдома й малювати цілими днями? У телефонній книзі федерального округу Колумбія Роберта Олівера не було, а та адреса, яку Джон Ґарсіа отримав від поліції, виявилася адресою колишньої дружини Роберта в Північній Кароліні. Він був розлючений, пригнічений, він наближався до справжньої слави й, напевно, в нього не було власної домівки. Випадок з малюнком в альбомі сповнив мене надією, але потому він виявив ворожість глибшу, ніж будь-коли.

Мене зацікавила його очевидна майстерність у малюнку, як і той факт, що він був дійсно відомим художником. Хоча зазвичай я уникаю зайвих пошуків в Інтернеті, все ж подивився, що є про нього там. Виявилось, що Роберт одержав ступінь магістра мистецтв в одному з провідних художніх закладів Нью-Йорка, короткий час викладав там, а також у коледжі Ґрінхіла та ще в одному коледжі у штаті Нью-Йорк. Він посів друге місце на щорічному конкурсі Національної портретної галереї, був обраний членом двох асоціацій образотворчого мистецтва США, мав персональні виставки в Нью-Йорку, Чикаго та Ґрінхілі. Його роботи з’являлись на обкладинках декількох відомих часописів з мистецтва. Було в Інтернеті й кілька фотографій картин, проданих ним за багато років: портрети й пейзажі, у тому числі два портрети без назви — чорнявої жінки, схожої на ту, кого він малював тоді в палаті. Мені здалося, що в цих портретах було щось від манери імпресіоністів.

Жодних заяв або інтерв’ю художника я не знайшов. У Інтернеті, подумав я, Роберт був таким само мовчазним, як і наодинці зі мною. Мені спало на думку, що його творчість може стати надійним містком до нашого спілкування, тож я забезпечив його великою кількістю гарного паперу, вуглин, олівців та пер — все це я власноруч приніс йому зі своїх запасів. Він скористався усім тим, щоб знов і знов малювати ту жіночу голівку, коли не перечитував листи. Він почав розставляти ці малюнки по палаті; я залишив йому клейку стрічку, тоді Роберт розвішав їх на стінах без ладу, створивши цілу галерею. Як я вже зауважив, його малюнки були надзвичайними. У них я бачив і тривале навчання, і величезний природний хист, який згодом ще побачу в його живописі. Невдовзі він змінив ракурс малюнків — тепер він малював жінку анфас. Її тонкі риси й великі чорні очі привернули мою увагу. На деяких малюнках вона посміхалась, на інших здавалася сердитою, причому таких була переважна більшість. Зрозуміло, я дійшов висновку, що це обличчя є відображенням його власної мовчазної люті. Я навіть почав фантазувати, чи не уявляє мій пацієнт себе особою протилежної статі, хоча відповідей на запитання із цього приводу — не те що словами, а хоча б найменшим натяком, жестом, поглядом — я від нього так і не дочекався.

Коли Роберт Олівер перебував у «Ґолденґров» уже понад два тижні, зберігаючи свою мовчанку, мені спало на думку перетворити його палату на студію художника. Для цього потрібно було отримати дозвіл керівництва на експеримент, а також ужити в самій палаті деяких заходів безпеки: у такому кроці був певний ризик, але Роберт до того вже довів, як відповідально він ставиться до олівців та інших знарядь малювання. Щоправда, спершу я збирався обладнати йому куточок у кімнаті працетерапії, однак пізніше подумав, що Роберт, з огляду на його стан, навряд чи малюватиме фарбами там, де багато людей. Я власноруч обладнав його палату, поки він був на черговій прогулянці, і почекав його повернення, аби подивитися на реакцію.

Палата на одну особу була сонячною; я посунув ліжко ближче до стіни, аби звільнити місце для великого мольберта. Полиці я заставив олійними фарбами, акварелями, гіпсом, ганчірками, баночками з пензлями, уайт-спірітом і розчинниками фарб, поклав дерев’яну палітру й шпателі. Дещо з цього я приніс із дому, зі своїх власних запасів: вони були вже не новими, й саме це створювало атмосферу справжньої студії, де працює художник. Уздовж однієї стіни я розклав чисті полотна різноманітних розмірів і додав стіс акварельного паперу.

Нарешті я сів, як завжди, у своє крісло в кутку, щоб подивитися на Роберта, коли він повернеться. Він побачив усе оте начиння, що я туди приніс, і закляк на місці, вочевидь приголомшений. А потім на його обличчі промайнула лють. Він рушив до мене, стиснувши кулаки, а я сидів якомога спокійніше й мовчав собі. На мить мені здалося, що ось зараз він щось скаже, а може, й стусоне мене, проте він, здається, передумав робити і те, й інше. М’язи в нього дещо розслабилися, він відвернувся від мене й почав розглядати свої нові знаряддя. Помацав акварельний папір, пильно придивився, як налаштований мольберт, пробігся поглядом по тюбиках із фарбами. Нарешті крутнувся на п’ятах і знов зиркнув очима на мене. Цього разу Роберт, схоже, збирався запитати мене про щось, але не міг себе примусити. Мені вже вкотре спало на думку: можливо, він не стільки не хоче розмовляти, скільки зробився чомусь неспроможним до цього?

— Сподіваюся, вам сподобаються ці речі, — промовив я заспокійливим тоном.

Він дивився на мене, насупившись. Я пішов з палати, більше не намагаючись заговорити до нього.

Минуло два дні, й я побачив, що він цілком заглибився в живопис, малюючи на першому полотні, — без сумніву, він приготував його напередодні ввечері. Він зробив вигляд, наче й не помічає мене, проте не заважав за ним спостерігати та роздивлятися картину — то був портрет. Я пильно вдивлявся в картину з величезною цікавістю: я сам здебільшого портретист, хоча люблю малювати також пейзажі, і мене дуже засмучує те, що довгий робочий день зрідка дозволяє мені писати живі моделі. Коли немає іншої змоги, я пишу з фотокарток, хай це йде проти мого природного пуризму. Краще це, ніж нічого взагалі, а досвід приходить, лише коли працюєш.

Але ж Роберт, наскільки я знав, написав це полотно, не маючи навіть фотокартки, а картина так і випромінювала життя! На ній було зображено ту ж саму жіночу голівку — тепер, звісно, у кольорі — у тому самому традиційному стилі, що й малюнки олівцем. Обличчя жінки було надзвичайно реальним, чорні очі дивилися з полотна прямо на глядача; погляд був упевнений, але замислений. Кучеряве волосся було чорнявим, лише подекуди відблискувало каштановим кольором. Класичний ніс, прямокутне підборіддя з ямочкою справа, спокусливі вуста усміхаються, а лоб високий, білий. Одягу на картині майже не було видно, але те, що я бачив, мало зелений колір, із жовтим мереживом шлярок уздовж глибокого декольте й плавного вигину шиї. Сьогодні її вигляд був майже щасливим, немов їй подобалось з’явитися нарешті в кольорі. Зараз мені це видається дивним, проте ані тоді, ані багато місяців потому, я й гадки не мав, хто вона.

Це сталося в середу, а у п’ятницю, коли я прийшов до Роберта, в палаті його не було — напевно, він пішов на прогулянку. Портрет чорнявої жінки був на мольберті, майже завершений, як на мене, і він просто притягував! На кріслі, в якому я зазвичай сиджу, лежав конверт, підписаний недбалим почерком і адресований мені. У ньому я знайшов Робертові старовинні листи. Я витяг один з них і деякий час тримав у руці. Папір на вигляд був дуже старий, а вишукано виписані рядки на зовнішньому боці, на мій подив, виявилися французькою мовою. І раптом я відчув, у яку далеку подорож мені, можливо, знадобиться вирушити, аби зрозуміти людину, що довірила мені ці листи.