Викрадачі

Розділ 58

Після закінчення факультету мистецтв я виконувала будь-яку роботу, якщо могла взагалі її знайти, аж нарешті влаштувалася викладачем у Вашингтоні. Час від часу мені щастило виставити одну роботу, отримати невеликий грант на написання картини, а то навіть і потрапити на солідний семінар. Кілька років тому, наприкінці серпня, я потрапила на семінар, про який хочу розповісти. Проводився він у старовинному маєтку в штаті Мен, на узбережжі, яке я багато разів мріяла побачити, а можливо, й намалювати. Вирушила туди з Вашингтона у своєму пікапі, синьому «шевроле» випуску 1960-х років, він дуже мені подобався (пізніше прийшлося відправити його в утиль). У кузові були мольберти, великий дерев’яний ящик з приладдям, спальний мішок з подушкою, солдатський мішок (він належав батькові, який свого часу був на війні в Кореї), куди я запхала джинси й білі футболки, старі купальники, старі рушники, взагалі все старе.

Коли складала речі, то збагнула, як далеко пішла від Мазі та її виховання: Мазі нізащо не потерпіла б ні того, як я пакуюся, ні того, що саме я пакую, — тієї купи зношених речей, сірих кросівок та скриньок з приладдям художника. Особливо невдоволена була б вона футболкою з напіввицвілими літерами «Барнетт» на грудях і брюками захисного кольору з відірваною задньою кишенею. Однак я не була панком: доглядала своє довге блискуче волосся, зберігала шовкову шкіру, а старезні речі тримала в чистоті. На шиї носила золотий ланцюжок з гранатовим кулоном, а під зовнішнім лахміттям — мережаний ліфчик і трусики, які купила незадовго до того. Такою я собі подобалася — округлості прикриті з потаємною вишуканістю, яка не впадає в око. І та вишуканість призначена не для чоловіків (встигли набриднути в студентські роки), а для тієї хвилини вночі, коли я скидаю заплямовані фарбами білу блузку й джинси, крізь дірки яких було бачити мої коліна. Все призначалося лише для мене — я сама була власним скарбом.

Я вирушила в дорогу рано вранці й трималася путівців у напрямку Мена, а заночувала в Род-Айленді, у напівпорожньому мотелі, побудованому ще у 1950-ті роки: невеличкі біленькі котеджі, вивіска з чудернацькими чорними літерами — все це неприємно нагадувало мотель з фільму «Психопат».[117] Однак там не було жодного вбивці, і я мирно проспала майже до восьмої, а потім поснідала яєчнею в сусідній їдальні, повній тютюнового диму. Сидячи там, зробила кілька начерків у блокноті: засиджені мухами завіси з обох боків вікна, на якому стояли ящики зі штучними квітами, людей, що пили каву.

На кордоні штату Мен стояв знак, що тут переходять дорогу лосі, обабіч дороги потяглися хвойні дерева — вони майже змикалися, немов армія велетнів; ані людського житла, ані з’їзду з дороги, тільки стрункі високі смереки на багато кілометрів уперед. А потім на узбіччі з’явилися наноси світлого піску, і я збагнула, що наближаюся до берега океану. Від цього мене охопило гостре хвилювання, як у ті дні, коли Мазі вивозила нас на літні канікули до Кейп-Мей у Нью-Джерсі. Уявила, як малюватиму на березі або сидітиму на скелях біля води під місячним сяйвом, на самоті. В той час я знаходила романтику в тому, щоби бути наодинці із самою собою. Ще не знала, як гірко бути самотньою, як це іноді може зруйнувати тобі весь день, а потім іще й ще, якщо не бути обережною.

Мені знадобився певний час, аби відшукати вірну дорогу через місто, а потім до потрібного маєтку: на запрошеннях до семінару було надруковано маленьку карту, й маршрут закінчувався біля бухточки, далеко від цивілізації. Останні дві дороги, якими я діставалася туди, були ґрунтовими просіками межи густих соснових лісів, але там було приємно, на плечі мені в лісових сутінках сипалися соснові лусочки. Проїхавши кілька кілометрів крізь ліс, я побачила будинок з медяників — принаймні, він виглядав саме таким; на дерев’яній брамі напис великими літерами: ЦЕНТР ВІДПОЧИНКУ РОКІ-БІЧ. Поблизу не було ні душі, а трохи далі я була змушена зробити поворот і опинилася на зеленому лужку. Великий дерев’яний особняк був прикрашений такими самими медяниковими піддашками, навкруги — ліс, а далі видніється океан. Будинок був величезний, пофарбований у темно-рожевий колір, а крім лужка були ще сади, ґрати для витких рослин, доріжки, рожева альтанка, старі дерева, площадка, яку хтось налаштував для гри в крокет, між деревами напнутий гамак. Поглянула на годинник — до реєстрації ще залишалося море часу.

Їдальня, де всі ввечері зібралися уперше, розмістилася в колишньому каретному сараї, тільки перегородки було зламано. Крокви були високі, необтесані, а вікна зроблені з великих квадратів вітражного скла. На грубій дерев’яній підлозі поставлено вісім чи десять довгих столів, а молоді хлопці й дівчата (студенти коледжу — для мене вони вже виглядали надто молодими) швидко рухались, розставляючи глечики з водою. В одному кутку зали стояв буфет з кількома пляшками вина, бокалами, вазою квітів, а поряд з буфетом — відкриті холодильники з пляшками пива. Я помітно хвилювалася — все це нагадувало мені перший день у новій школі (хоча в дитинстві я всі дванадцять років навчалась в одній школі) або новий курс у коледжі, коли нікого ще не знаєш, тож ніхто про тебе не потурбується, і з цим потрібно якось упоратися. Там, де була випивка, стояли купки людей, розмовляли між собою. Я рішучо пішла до буфета й холодильників (тоді я ще пишалася своєю ходою) і, не роздивляючись навкруги, витягла з гнізда одну пляшку. Випрямившись, очима розшукувала, чим її відкоркувати, й штовхнула плечем і ліктем Роберта Олівера.

То був дійсно Роберт. Він стояв, обернувшись до мене у три чверті, й з кимось розмовляв, водночас даючи мені дорогу, обминаючи перепону (тобто мене), не приділивши їй найменшої уваги. Співрозмовником його був чоловік з видовженим обличчям і негустою борідкою, яка почала сивіти. Не було жодних сумнівів, що переді мною стоїть Роберт Олівер. Його кучері зробилися дещо довшими на потилиці, ніж я пам’ятала, в них проблискувала сріблом сивина, а крізь дірку на блакитній бавовняній сорочці проглядав засмаглий лікоть. У каталозі семінару про Роберта не було жодної згадки, чом же він опинився тут? На світлих бавовняних штанах ззаду були плями чи то фарби, чи то жиру, неначе він, як малюк, витирав руки об сідниці. Незважаючи на те, що вечори у Новій Англії прохолодні — а це відчувалося, тому що двері були відчинені, — взувся він у пантофлі, хоча й на товстій підошві. В одній руці Роберт тримав пляшку пива, іншою жестикулював, переконуючи у чомусь чоловіка з вузьким обличчям. Все такий же високий, імпозантний.

Я заклякла на місці, дивлячись на його вухо, на густий кучер, що обвився коло вуха, на плече, якого ще не забула, на те, як він рубає повітря ребром важкої долоні, підкреслюючи свої слова. Трохи обернувся до мене, немов відчув на собі мій погляд, і повернувся до бесіди. Мені згадалося, як міцно він тримався на ногах і як вправно рухався, пересуваючись у студії коледжу. Потім він знову поглянув направо-наліво, насупився — то не був «дубль» попереднього погляду, як у кіно; скоріше схоже було, що він щось розшукує або пригадує, навіщо прийшов до цього приміщення. Помітив мене, але не впізнав. Я позадкувала й повернулась до нього спиною. Турбувала думка, що якби забажала, то могла підійти й постукати його по плечу, відчуваючи тіло крізь блакитну сорочку, могла рішуче перервати його бесіду. Мене лякала його розгубленість, немовби він хотів сказати: «Ой, вибачте, а де це ми зустрічалися?» або «Радий знову бачити вас, хоча й не пам’ятаю, хто ви». Напевно, за ці роки в нього були сотні, а може, й тисячі студентів. Краще вже зовсім не заговорювати до нього, ніж бути одним з багатьох облич, що тануть у натовпі.

Швидко обернулася до першого, хто потрапив під погляд — до жилавого молодика з розстебнутим коміром сорочки. Ключиці його, великі й загорілі, привертали увагу, на шиї великий ланцюжок із символом прихильників миру. Загорілі пласкі груди розходилися в обидва боки від ланцюжка, мов дві ніжки пісного курчати. Я підвела погляд, очікуючи побачити довгі локони в стилі ретро, які пасували б до кулона, але волосся в нього виявилося підстриженим коротко, йоржиком. Обличчя виглядало таким же суворим, як і ключиці, ніс загинався дзьобом; маленькі світло-карі очі невпевнено вдивлялися в мене.

— Крута вечірка, — вимовив він.

— Не те, щоб дуже крута. — Мене сповнювала несправедлива злість, яка залишилася після того, як Роберт повернув був плече, але так і не помітив мене.

— Мені теж не дуже подобається. — Молодик знизав плечима й зареготав, від чого голі груди на мить вигнулися. Він був молодшим, ніж видався спочатку, молодшим за мене. Посмішка була щирою, й від неї його очі засяяли. Через якусь збочену логіку це мені ще більше не сподобалося. Зрозуміло, він почуває себе надто крутим, щоб уподобати будь-яке зібрання людей, а якщо й уподобає, то відмовиться від своєї думки одразу, коли хтось інший заперечуватиме.

— Здоровенькі були! Мене звуть Френк. — Він простяг руку, втративши в цю мить всю романтику стилю ретро — матусин синок, джентльмен. Невимушеність руху бездоганна, обеззброююча. В ньому відчувалася повага до мого старшого — аж на шість років! — віку. І ще — іскорка в очах, яка свідчила, що я старша роками сексуально приваблива жінка. Я була в захваті від його захоплення мною. Здавалося, він усвідомлює, що мені вже близько тридцяти, підстаркувата, і все ж потиском теплої сухої руки засвідчує, що йому подобається цей вік, вельми подобається. Хотілося засміятися, але цього я не зробила.

— Мері Бертисон, — назвалась я. Краєчком ока помітила, що Роберт рухається: він крокував крізь натовп до вхідних дверей, щоб поговорити з кимось іншим. Я не поворухнулася. Волосся частково затуляло моє обличчя, захищало його від погляду Роберта.

— Що ж привело вас сюди?

— Бажання зустрітися з минулим, — відповіла я. Спасибі, хоч не запитав, чи не викладаю я живопис.

Френк спохмурнів.

— Жартую, — заспокоїла я його. — Приїхала, щоб узяти участь у семінарі з пейзажного живопису.

— Дуже круто, — засяяв Френк. — І я теж. Тобто я теж беру участь у ньому.

— Де ви навчалися? — запитала я, намагаючись ковтком пива відвернути свою увагу від поглядів на Робертів профіль.

— У Коледжі мистецтв і дизайну в Саванні, — недбало відповів Френк. — Магістр образотворчого мистецтва.

Цей коледж поступово ставав престижним, а Френк видавався надто юним, щоб вже закінчити його. Мимоволі я відчула повагу до юнака.

— І давно закінчили?

— Три місяці тому, — зізнався він. Це пояснювало його манеру тримати себе, мов на студентській вечірці, а також посмішку, нещодавно відпрацьовану. — Мені надали грант, щоб прослухати тут курс пейзажного живопису: восени я починаю працювати викладачем, тож семінар має доповнити загальну картину.

«Картину, — подумки повторила я. — Ось тобі картина, обдарований художнику Френк: я й моє захоплююче майбуття». Що ж, кілька років після закінчення художнього факультету чудово вилікують його від цих уявлень. А з іншого боку — йому вже запропонували місце викладача? Тепер Роберт Олівер був цілком поза моїм полем зору, навіть коли я трохи нахилила голову й розширила кут обзору. Він пішов іще до когось у цій їдальні, так і не впізнавши мене, так і не вловивши в атмосфері, як сильно я бажала, щоб він мене впізнав. Натомість мусила продовжувати балаканину з якимось Френком.

— Де саме викладаєте? — запитала я, приховуючи свою заздрість.

— У Коледжі мистецтв і дизайну в Саванні, — повторив Френк, примусивши мене замислитись. Відразу ж після захисту йому запропонували посаду викладача у тому закладі, де він навчався? Це не було звичайним, тож можливо, він не намарне мріє про блискуче майбуття. Кілька секунд я мовчки гадала, коли почнеться обід і як мені влаштуватися за столом: якомога далі чи якомога ближче до Роберта Олівера. Вирішила: що далі, то краще. Френк із цікавістю вдивлявся в мене.

— У вас надзвичайне волосся, — наважився зрештою сказати він.

— Дякую. Відростила в третьому класі, аби зіграти принцесу в шкільному спектаклі.

Він знову спохмурнів.

— Тож ви займаєтеся пейзажем? Напевно, це здорово. Я майже радію через те, що Джуді Дербін зламала ногу.

— А вона її зламала?

— Саме так. Я знаю, що вона справжній художник, і не з того радію, що вона зламала ногу, але ж як круто, що замість неї викладатиме Роберт Олівер!

— Що ви сказали? — Я кинула погляд у напрямку Роберта попри всі зусилля не робити цього. Тепер він стояв спиною до мене посеред групи студентів, вивищуючись над усіма більше, ніж на голову. Далеко, далеко, у протилежному кінці кімнати. — Викладатиме Роберт Олівер?

— Я почув, щойно дістався сюди серед дня. Не знаю, чи він уже тут. Дербін зламала ногу на пікніку — секретарка сказала мені, що сама чула, як тріщить кість. Складний перелом, багато роботи для хірургів, тому керівник семінару й зателефонував старому приятелю Роберту Оліверу. Можете повірити? Тобто нам пощастило. А Дербін — ні.

Навколо мене немов почала розкручуватися кіноплівка: Роберт Олівер разом з нами на природі, вказує кути освітлення, спрямовує перспективу на оті низькі сині пагорби далі від океану — ті, що я недавно повз них проїжджала. Чи бачимо ми їх з берега? У перший день мушу сказати йому «Ой, привіт — ви, напевно, мене не пам’ятаєте, але…» А потім маю цілий тиждень писати картини, а він знаходитиметься поряд, прогулюючись між нашими мольбертами. Я голосно зітхнула.

Френк виглядав розгубленим.

— Хіба вам не подобаються його роботи? Ну, зрозуміло, він традиціоналіст, але ж як він малює, Боже милий!

Від решти мене позбавили гучні удари дзвону ззовні їдальні — не інакше, сигнал до початку обіду, звуки, які маю чути двічі на день протягом п’яти днів; вони й досі лунають всередині мене, коли згадую. Всі посунули ближче до столів. Я ховалася за спиною Френка, доки не побачила, як Роберт влаштувався поряд зі своєю тісною групкою, наче бажав продовжити дискусію. Тоді я підштовхнула Френка до стільця якомога далі від Роберта з його іменитими колегами. Ми сіли разом і розкритикували обід, який був солідним і корисним для здоров’я, а на десерт подали пиріг з полуницею й каву. Подавали страви студенти коледжу або факультету мистецтв, майбутні художники, які (пояснив Френк) водночас працюють в університеті. Тому нам не було потреби стояти в черзі, тарілки ставили перед нами ці красиві юні створіння. Хтось навіть налив мені води, хоча я сама могла це зробити.

Поки ми обідали, Френк невпинно розповідав про свої заняття в коледжі, свою студентську виставку, своїх талановитих друзів, які роз’їхалися із Саванни до великих міст по всій країні.

— Джейсон зібрався до Чикаго — можливо, я завітаю до нього влітку наступного року. Кожному зрозуміло, що після Нью-Йорка Чикаго — найбільше місто для художника.

І далі в тому ж дусі. Слухати було нудно, але базікання Френка дозволяло мені приховувати свою ніяковість, а коли подали пиріг з полуницею, я вже була впевнена: попереду ще ціла ніч, перш ніж Роберт Олівер упізнає — чи ж не упізнає — мене. Відчувала поряд м’язисте плече Френка, його губи майже притискалися до мого вуха, він, напевно, хотів мені сказати: «Можливо, це тільки початок чогось більшого! Моя кімната розташована в кінці коридору чоловічого корпусу». Під час десерту керівник семінару — чоловік з круглою головою, на якій збереглося небагато сивого волосся, — підійшов до мікрофону в протилежному кінці каретного сараю. Він сказав, який радий бачити таку чудову групу учасників семінару, які ми талановиті, як важко було відмовляти іншим, хто теж подав заявки на участь — бо й вони гарні художники. («А до того ж, кожен вніс би свою платню за участь», — прошепотів Френк мені у вухо.)

Після виступу керівника всі підвелися з місць, ще кілька хвилин поблукали столовою кімнатою, поки студенти-офіціанти прибирали зі столів. Якась жінка в пурпуровій сукні повідомила нас із Френком, що зараз за стайнями влаштують феєрверк, тож усім потрібно зібратися там. Це традиція — у перший вечір влаштовувати феєрверк, пояснила вона, мов сама була тут уже безліч разів. Ми вийшли надвір, у темряву, я відчула знов запах океану, над головою сяяли зірки, а коли ми опинилися далі від будівель, із землі на небо вже дощем лилися барвисті вогні, іскри, осяваючи обличчя людей. За деревами на межі маєтку нічого було не видно, але мені здалося, що чую гуркіт океанських хвиль. У брошурі для учасників говорилося, що маєток розташований зовсім неподалік берега. Завтра побачу на власні очі. На деревах були розвішані паперові ліхтарики, немов ми прибули на велике свято.

На мене накотила несподівана хвиля надії: тут все повинно бути чарівним, участь у семінарі повинна загладити тривалий період утомливої й нудної роботи на викладацьких посадах у невеличких закладах низького рівня — одна в міському коледжі, друга в районному культурному центрі. Що повинно поєднати моє життя трудівниці й таємне життя вдома, з живописом і малюнками. Має покласти край моєму голоду по товариству колег-художників, голоду, який зріс незмірно з того часу, як закінчила університет. За кілька днів тут я зроблюся кращим живописцем, ніж будь-коли сподівалася. Навіть жартівливі й неприємні для мене коментарі Френка не могли затьмарити тієї надії.

— Справжня масовка, — сказав він і з цієї нагоди взяв мене за руку своїми впевненими пальцями, відтяг подалі від багаття, над яким клубочився дим.

Роберт Олівер стояв серед людей, старших віком: викладачів і тих, хто бував тут регулярно (я впізнала жінку в пурпуровій сукні), — також у недосяжності для диму, тримаючи в руці пляшку пива. На пляшці грали відблиски багаття, від чого вона світилася зсередини, мов топаз. Роберт слухав, що йому розповідає керівник семінару. Я пам’ятала той його прийом (а може, зовсім і не прийом): він завжди більше слухав, ніж говорив сам. У розмові майже з кожним Роберт змушений був трошки нахилятися, й від цього здавався дуже уважним слухачем — а слухаючи, відводив погляд убік або вгору, немов те, що промовляв співбесідник, надруковано на небі. На ньому був светр з відірваним наполовину коміром — мені здалося, що ми поділяємо любов до старих речей.

Я міркувала, чи не слід підійти ближче до багаття, в освітлений круг, щоб впасти Робертові в око, потім відкинула цю думку. Вже небагато часу залишається до завтрашньої ніяковості. «Так, так, я вас (не) пам’ятаю». Цікаво побачити, правда то чи ні. Френк простяг мені пляшку пива («Якщо не бажаєте чогось міцнішого»). Не бажала. Він тепер притискався до мого плеча, мого старого светра, й після того, як випила трошки пива, відчуття сильної руки, що тримає мою, вже не було неприємним. У світлі зірок бачила голову Роберта Олівера, його яскраві очі на мить зупинилися на язиках полум’я навпроти нас, жорстке волосся диявольськи настовбурчилося, а обличчя спокійне, задумливе. На обличчі було більше зморшок, ніж я пам’ятала, але ж йому має бути вже не менше сорока років. У кутках рота залягли глибокі складки, що зникали, коли він посміхався.

Я обернулася до Френка, який притискався все щільніше до мого светра.

— Мабуть, піду зараз відпочивати, — сказала я, сподіваючись, що це прозвучить байдужо.

— На добраніч. Завтра важливий день.

Останнє мене засмутило. Для Великого Художника Френка завтрашній день не такий важливий, як для мене, але йому немає потреби про це знати.

Френк дивився на мене, не опускаючи своєї пляшки пива, засмучений і надто молодий, щоб приховувати свої почуття.

— Усього, бувайте. Добрих сновидінь.

У довгій будівлі — колишній стайні, переробленій тепер на жіночий гуртожиток (стійла правили за крихітні кімнатки), — ще ніхто не лягав спати. Там, зрозуміло, неможливо було усамітнитися, незважаючи на товсті перегородки між окремими закутками. У приміщенні все ще зберігався ледь чутний запах коней, який згадався мені з раптовою ностальгією: Мазі примусила нас із Мартою три роки наполегливо навчатися верховій їзді. Після кожного уроку вона з великим задоволенням хвалила мене: «Як ти гарно сидиш на коні», — немовби це виправдовувало витрати чималого часу й чималих грошей. Я пішла до холодного туалету в кінці коридора (скоріше, проходу між стійлами), а потім закрилася у своєму боксі й почала розпаковуватися. У кімнатці стояв стіл — досить великий, щоб на ньому можна було малювати, — простенький стілець, невеличкий комод, над яким висіло дзеркало в рамі, вузьке ліжко, накрите вузькими простирадлами, дошка оголошень, на якій не було нічого, крім слідів від кнопок, і віконце з коричневими занавісками.

Постоявши трохи й поміркувавши, що й як робити, я запнула занавіски й витягла свій спальний мішок, розстелила його на ліжку, аби тепліше було спати. Свої злиденні речі розклала по шухлядах комода, а альбоми для малювання й зошит для конспектів поклала на письмовий стіл. Светр повісила на гачку, що був на дверях. Витягла з мішка піжаму й книжку. Крізь зачинене віконце лунали звуки святкування, чиїсь голоси, віддалений сміх. «Чому я позбавляю себе цього?» — запитала сама у себе і з деяким сумом, і в той же час із задоволенням. На стоянці біля маєтку стояв мій пікап, а я після тривалої подорожі була вкрай стомлена й майже засинала. Стоячи перед дзеркалом, виконала свій ритуал роздягання, стягла через голову футболку. Під нею був недешевий вишуканий ліфчик. Я стала струнко, роздивляючись себе у дзеркалі. Такий автопортрет кожної ночі. Потім зняла ліфчик, відклала його вбік і знову подивилась у дзеркало: тільки я й тільки для себе. Автопортрет з оголеної моделі. Роздивившись себе як слід, вдягла сірувату піжаму й пірнула в ліжко, на холодні простирадла. Книжка, яку я збиралася почитати — біографія Ісака Ньютона. Рука сама намацала вимикач настільної лампи, а голова опустилася на подушку.