Викрадачі

Розділ 83

Якось увечері я повернувся додому, а там на мене чекав лист — на мій подив, дуже люб’язний — від Педро Кайє. Прочитавши його, я вже здивував себе сам, тому що пішов до телефону й зв’язався з туристичною агенцією.

Потім я зателефонував Мері.

— Хочеш поїхати до Акапулько, за два тижні?

Її голос був хриплим, немов зі сну, хоча щойно почався вечір.

— Що таке? Ти розмовляєш, як… не знаю, хто. Ти взявся за рекламу по телефону?

— Ти що, спиш? Знаєш, котра година зараз?

— Не наїжджай на мене, Ендрю. У мене сьогодні вихідний, і я писала картину допізна.

— Наскільки пізно?

— До пів на п’яту.

— Ах ти, художниця від Бога! Я о сьомій ранку був уже в «Ґолденґров». Так що, хочеш поїхати до Акапулько?

— Ти не жартуєш?

— Цілком серйозно. Тільки це не відпустка — мені потрібно провести там дослідження.

— А твоє дослідження, часом, не пов’язане з Робертом?

— Ні. Воно пов’язане з Беатрисою де Клерваль.

Мері розсміялася. Мені потеплішало на серці, через те, що вона здатна сміятися одразу після того, як згадала Роберта. Можливо, вона дійсно потроху одужає від кохання до нього.

— Ти мені снився минулої ночі.

— Я? — У мене чогось підстрибнуло серце.

— Ти, ти. І сон такий приємний. Снилося, нібито я довідалася, що це ти винайшов лаванду.

— А саме? Барву чи квітку?

— Парфуми. Мої улюблені.

— Спасибі. А що ти зробила — уві сні — коли з’ясувала це?

— То не важливо.

— Хочеш, щоб я тебе благав?

— Гаразд, твоя взяла. Я тебе поцілувала, на знак подяки. У щоку. Ось і все.

— Так ти хочеш до Акапулько чи ні?

Вона знову розсміялася, тепер уже остаточно прокинувшись.

— Зрозуміло, я хочу поїхати до Акапулько. Але ж ти знаєш, у мене не вистачить на це грошей.

— У мене вистачить, — сказав я м’яко. — Я багато років заощаджував гроші, бо так мене навчили мої батьки. — Не став додавати, що не мав, на кого їх витрачати. — Можна поїхати якраз під час твоїх весняних канікул. Хіба вони не саме цього тижня? І хіба це не віщування?

На хвилину запала тиша, немов у лісі, коли мовчиш і прислухаєшся. Я прислухався: чув її дихання — немов слухаєш (після того як завмер і перетворився весь на слух) трелі пташок під шатром віт або шурхіт білочки в опалому листі за кілька кроків від тебе.

— Стривай, — повільно вимовила вона. Гадаю, в її голосі вчувалося, що вона багато років заощаджувала гроші, тому що мати теж учила її цьому, але не було чого заощаджувати; що вона багато років малювала, витрачаючи на це кожну вільну хвилину й кожний долар, заощаджений протягом днів, тижнів, місяців. Я чув обережність і гордість, які не дозволяли їй позичати гроші (можливо, інколи мати робила їй який-небудь невеликий подарунок — з тих грошей, які залишилися від навчання й виховання двох дівчат), відданість своїй справі, завдяки якій Мері не залишала викладання; а студенти не мали уяви, якою порожньою залишається її кишеня після того, як сплачені рахунки за житло, за опалювання, за продукти. Загалом ціле сузір’я проблем, життя в злиднях, якого я уник завдяки тому, що закінчив медичний факультет. З того часу я написав не більше десяти картин, які сам вважав більш-менш пристойними. Моне лише в Етреті написав у 1860-ті роки шістдесят пейзажів, багато з них є шедеврами. Я бачив десятки полотен на стінах студії Мері, сотні естампів і малюнків на полицях — цікаво, скільки з них подобаються їй і досі?

— Стривай, — повторила вона, але вже не так напружено, — дай-но мені трохи поміркувати. — Я міг уявити, як вона крутиться в ліжку, якого я ніколи не бачив. На цей час має вже сидіти на ньому, щоб зручно тримати слухавку; можливо, на ній одна з просторих білих блузок, а волосся відкинуте набік. — Але виникне й інша проблема, якщо я поїду з тобою.

— Хочеш, я полегшу тобі задачу й скажу це сам? Ти не муситимеш спати зі мною, якщо приймеш моє запрошення, — я одразу відчув, що це прозвучало відвертіше, ніж я збирався сказати. — Я знайду спосіб, щоб ми жили не разом.

Ясно почув, як у неї перехопило дихання — чи з обурення, чи тому, що збиралася засміятися.

— Не в тому річ. Насправді я можу сама забажати спати з тобою там, але не хочу, щоб ти вважав це подякою за твої витрати на подорож.

— Що ж, — відказав я. — Що може сказати супутник?

— А нічого. — Упевнений, що вона готова розсміятися. — Нічого не треба казати, будь ласка.

Але за два тижні потому, опинившись в аеропорту (перед цим пройшов нечастий у Вашингтоні сильний снігопад), ми були притихлими й скутими. Я вже не був упевнений, чи на краще піде ця пригода, чи ми обоє тільки відчуємо від неї ніяковість. Ми домовились зустрітися біля воріт, де було повно студентів — можливо, то були якраз її студенти, — які сиділи рядами, хвилювались, уже одягнені, як влітку, хоча літаки за вікнами котилися по смугах повз замети снігу. У Мері через плече була перекинута сумка для полотен, у руці — легкий мольберт; вона нахилилась і поцілувала мене в щоку, але вийшло якось незграбно. Волосся вона заплела в косу й виклала кільцем на потилиці, одягнена була в темно-синій светр і чорну спідницю. На тлі веселих підлітків у шортах і сорочках яскравих барв Мері мала вигляд черниці, яка залишає монастир заради проповіді серед мирян. Я збагнув, що навіть не взяв із собою приладдя для малювання. Що це зі мною? Я зможу лише спостерігати, як малює вона.

У літаку ми балакали ні про що, немов уже багато разів подорожували разом, а потім вона заснула, спершу сидячи рівно в своєму кріслі, але поступово нахиляючись до мене, її гладеньке волосся торкалося мого плеча: «Я малювала допізна». Я гадав, що під час нашої першої справжньої подорожі разом ми багато розмовлятимемо, натомість вона спала, майже пригорнувшись до мене, час від часу відсторонюючись, також уві сні, немов сахалася тієї близькості, що виникала між нами. Я гостро відчував її голову на своєму плечі. Обережно витяг нову книгу про лікування межових станів розладу особистості (я вже не перший день намагався знайти час, щоб її почитати) — на читання фахової літератури залишалося все менше часу через мої розвідки щодо Роберта й Беатриси, — але майже не усвідомлював сенсу слів, хіба що половину речення за один раз, після того вже не міг зв’язати їх докупи.

А потім з’явилося те видіння, яке так чи інакше завжди мене переслідувало: уявив її голову на плечі Роберта Олівера — оголеному плечі. Правду вона мені казала, буцімто вже більше не закохана в Роберта? Врешті-решт, завдяки моєму лікуванню він може одужати, принаймні, почуватиметься значно краще. Або правда була куди складнішою? А якщо мені розхочеться йому допомагати — що станеться з ним, коли він повернеться до звичайного життя поза стінами клініки? Я перегорнув сторінку. У світлі, яке пробивалося з-поза хмар, волосся Мері було світло-каштановим, золотавим зверху, підсвічене слабкими лампами в літаку, темнішало, коли вона відкочувалася подалі від вікна. Воно блищало, немов різьблене дерево. Я підняв палець і дуже обережно, тихо-тихо погладив її по голові. Вона заворушилася й щось пробурмотіла, не прокидаючись. Вії в неї були світло-рожевими на тлі біленької шкіри. У куточку лівого ока причаїлася крихітна родимка. Я згадав розсип ластовиння на обличчі Кейт, худорляве лице моєї матусі й той співчутливий погляд величезних очей, яким вона дивилася перед смертю. Знову перегорнув сторінку, Мері випросталася в кріслі, щільніше натягла светр і прихилилася до вікна, покинувши мене. Так і не прокидаючись.