Викрадачі

Розділ 1

Мені зателефонували стосовно Роберта Олівера в квітні 1999 року, менше ніж за тиждень по тому, як у Національній галереї[2] він вгородив ножа в картину з колекції XIX століття. Був вівторок, один з тих жахливих ранків, що час від часу трапляються у Вашингтоні вже після того, як весна забуяла й навіть спекотно — аж зненацька безжалісний град, похмуре небо, перекоти грому вмить схололому повітрі. А ще так збіглося, що саме минув тиждень після різанини в Колумбайнській середній школі в Літлтоні, штат Колорадо.[3] Я все ще не переставав міркувати про ту подію, як думав про неї, гадаю, кожний психіатр у нашій країні. Уявляв собі, наче в мене в кабінеті повно таких молодиків з рушницями-обрізами в руках, з диявольською ненавистю в душі. Як же ми змогли занапастити їх, та — більше того — їхніх безневинних жертв? Того ранку мені здавалося, що несамовита негода злилася разом зі скорботою усієї країни.

Коли задзвонив телефон, на тому кінці пролунав голос мого друга й колеги, доктора Джона Ґарсіа. Джон — чудова людина й чудовий психіатр, ми з ним навчалися разом у школі, а тепер він частенько запрошує мене до ресторану, який обирає на власний смак, і майже ніколи не дозволяє мені розплачуватися. Він працює в приймальному відділенні та лікує хворих у стаціонарі однієї з найбільших вашингтонських лікарень. Відвідує він і приватних пацієнтів, так само, як і я.

Цього разу Джон говорив, що хоче скерувати до мене, передати під мій нагляд одного хворого, і я чув хвилювання в його голосі.

— У цього хлопця, здається, важкий випадок. Не знаю, чи ти з ним упораєшся, але краще, аби він був під твоїм наглядом у «Ґолденґров». Здається, він художник, який досяг успіху… минулого тижня його заарештували, а згодом привезли до нас. Він неговіркий, а ми йому не дуже сподобалися, як і наша лікарня. Звуть його Роберт Олівер.

— Чув дещо, але з його роботами не знайомий, — зізнався я. — Пейзажі, портрети — здається, два чи три роки тому він був на обкладинці «АРТньюс».[4] А що він такого накоїв, що його заарештували?

Я обернувся до вікна й стояв, дивлячись, як град падає, немов коштовні білі камінці, на обгороджену стінами галявинку за будинком, на побиту магнолію. Трава була вже зелена-зелена, і на якусь мить сонячні промені сяйнули на всій змокрілій галявинці, а потім знову пішов рясний град.

— Він намагався пошкодити картину в Національній галереї. Ножем.

— Картину? Не людину?

— Бачиш, у залі начебто взагалі нікого не було в ту мить, проте охоронець увійшов і побачив, як той кинувся до картини.

— Він чинив опір? — я дивився, як град посипає яскраву траву.

— Так. Він зрештою кинув ніж, але схопив охоронця за боки й мало не витряс із нього душу. Дужий чоловік. А тоді зупинився й чомусь дозволив просто вивести себе звідти. Керівництво музею досі не може вирішити, чи висувати звинувачення в нападі, чи ні. Я гадаю, вони облишать цю справу, але Олівер міг ускочити в неабияку халепу.

Я знов обвів поглядом галявинку.

— Картини, що зберігаються в Національній галереї, належать державі, так?

— Авжеж.

— А що за ніж у нього був?

— Звичайний складаний кишеньковий ніж. Нічого особливого, проте шкоду він міг заподіяти неабияку. Був дуже збуджений, гадав, що здійснює якийсь героїчний вчинок, а потім у поліційному відділку зламався, сказав, що кілька діб уже не спав, навіть трохи поплакав. Його привезли до психіатричної лікарні, до відділення невідкладної допомоги, і я його прийняв, — Джон замовк, чекаючи на мою відповідь.

— І скільки цьому хлопцеві років?

— Ще молодий… ну, сорок три, але, як на мене тепер, це ж зовсім небагато, розумієш? — Я зрозумів і засміявся. Два роки тому, коли нам виповнилося по п’ятдесят, це нас обох приголомшило. Ми захистилися від цього, влаштувавши бенкет для кількох друзів, що почувалися так само.

— При ньому було ще декілька речей: зошит для ескізів та купка старих листів. Він не дозволяє навіть доторкнутися до них.

— То чого ти, власне, хочеш від мене? Що мені з ним робити? — Тут я помітив, що спираюся на стіл, аби перепочити. Довгий ранок уже скінчився, а я зголоднів.

— Просто візьми його до себе, — попросив Джон.

Утім, у нашій професії звичка до обережності стає другою натурою.

— Чому ж? Ти що, хочеш додати мені клопоту?

— Ой, облиш! — за його тоном я зрозумів, що Джон посміхається. — Я ніколи не чув, щоб ти — та відмовив хворому, докторе Сумлінний, а цей хворий вартий твоєї уваги.

— Бо я сам малюю?

Він вагався одну мить.

— Так, як на те пішло. Я не вдаватиму, буцімто розумію митців, але гадаю, що ти із цим хлопцем порозумієшся. Казав же тобі, що він не дуже говіркий, а коли я так кажу, це означає, що я з нього витяг не більше трьох речень. Гадаю, в нього починається депресія, попри всі ліки, які ми йому призначили. Окрім того, він виявляє ознаки гніву, почалися напади збудження. Він мене непокоїть.

Я пильно придивлявся до дерева, до смарагдової галявинки, до розкиданих усюди градинок, які вже потроху танули, і знов до дерева. Якщо дивитися з вікна, це дерево було видно трохи лівіше від центру, і похмурість того дня надала його блідо-рожевим і білим брунькам яскравості, якої бракувало, коли сяяло сонце.

— І що ви йому призначили?

Джон прочитав увесь список: один нормотимічний препарат,[5] один седативний,[6] ще один — антидепресант, усі у великих дозах. Я взяв зі столу ручку й блокнот.

— Діагноз?

Джон назвав діагноз, і я не здивувався.

— На наше щастя, він підписав дозвіл на вільну інформацію[7] — ще коли розмовляв, у відділенні невідкладної допомоги. Ми також отримали нещодавно копію його медичної картки від психіатра з Північної Кароліни, до якого він звертався близько двох років тому. То був, напевно, останній раз, коли він звертався взагалі до будь-кого.

— У нього сильні ознаки тривоги?

— Розумієш, він не хоче про це говорити, однак ознаки є. І, згідно з карткою, він уже не вперше приймає курс медикаментозного лікування. Навіть коли його сюди привезли, в кишені піджака у нього була пляшечка клонопіну,[8] якій вже два роки. Гадаю, великої користі йому з того не було, тому що це потрібно приймати вкупі з нормотимічним препаратом. Нарешті нам вдалося розшукати в Північній Кароліні його дружину — колишню, якщо бути точним, — і вона розповіла трохи більше про те, як він лікувався раніше.

— Схильний до суїциду?

— Можливо. Важко робити остаточні висновки, бо він же не хоче розмовляти. Тут він жодної спроби не зробив. Скоріше, він розлючений. Усе одно, що ведмідь, якого замкнули в клітці, до того ж ведмідь мовчазний. Проте, з огляду на обставини, за яких він до нас потрапив, я не хочу отак узяти та й виписати його. Необхідно, щоб він десь побув під наглядом, хтось повинен з’ясувати, що з ним насправді, до того ж потрібно дуже ретельно підібрати дози препаратів. Він добровільно погодився на лікування, так що я впевнений: з його боку заперечень не буде. У нас йому не подобається.

— То ти гадаєш, я зможу його розговорити? — То був наш старий жарт, і Джон залюбки відгукнувся.

— Марлоу, в тебе й каміння почне розмовляти.

— Дякую за комплімент. А ще більше дякую за те, що ти зіпсував мені обідню перерву. Медичне страхування в нього є?

— Є начебто. Цим займається наш соціальний працівник.

— Ну, гаразд. Нехай його привозять до «Ґолденґров». Завтра о другій, з медичними документами. Я його зареєструю.

Я поклав слухавку й постояв, гадаючи, чи зможу викроїти п’ять хвилин на малювання ескізів, поки їстиму — я люблю так робити, коли графік прийому хворих дуже напружений. Зараз у мене були призначені пацієнти о пів на другу, на другу, на третю, на четверту, а о п’ятій — збори. А завтра на мене чекає десятигодинний робочий день у «Ґолденґров», приватному реабілітаційному центрі, де я працював уже дванадцять років. Зараз же мені були потрібні суп, салат та олівець у пальцях на декілька хвилин.

А ще я подумав про те, що давно забув, хоча колись згадував частенько. Коли мені виповнився двадцять один рік, відразу по закінченні Колумбійського університету (який напхав мене знаннями з історії, англійської мови, а також із природничих наук), і я вже збирався вступати до медичного факультету Віргінського університету,[9] мої батьки з власного бажання дали мені достатньо грошей, аби ми з моїм товаришем по гуртожитку поїхали на місяць до Італії та Греції. Вперше я виїхав за межі Сполучених Штатів. Живопис у церквах та кляшторах Італії, архітектура Флоренції та Сієни схвилювали мене. На грецькому острові Парос — там, де видобувають напівпрозорий мармур, найпрекрасніший у світі, я опинився якось на самоті в місцевому археологічному музеї.

У цьому музеї була тільки одна по-справжньому цінна статуя, і стояла вона сама в окремій залі. Дійсно вона: то була Ніка, десь метр п’ятдесят на зріст, з відбитими шматками, без голови й рук, а на спині — там, де колись були крила, — залишилися тільки шрами; вона так довго перебувала в землі острова, що мармур укрився червоними плямами. Утім, і досі можна було бачити, як майстерно вона вирізьблена, як тонка тканина огортає її тіло, немов струмені води. Одну маленьку ніжку, відбиту, було знов приставлено до статуї. Я був у залі сам, замальовував її, як зазирнув на мить охоронець і гукнув: «Незабаром зачиняємо!» Коли він пішов, я зібрав своє приладдя, а тоді, навіть не гадаючи про наслідки, в останній раз наблизився до Ніки й нахилився поцілувати їй ніжку. За мить охоронець був поряд, він закричав і вхопив мене за комір сорочки. З бару мене ніколи не викидали, але того дня мене викинули з музею, де був усього один охоронець.

Я знову підняв слухавку й зателефонував Джонові. Той усе ще був у себе в кабінеті.

— Яка то була картина?

— Що?

— Картина, на яку кинувся твій пацієнт… містер Олівер.

Джон розсміявся.

— Розумієш, мені й на думку б не спало про це питати, але в поліцейському протоколі про неї згадувалось. Називається «Леда». Здається, з грецької міфології. Принаймні, мені в голову приходить саме це. У протоколі сказано, що то була картина із зображенням оголеної жінки.

— Одна з тих, кого звабив Зевс, — пояснив я. — Він з’явився їй у вигляді лебедя. Хто написав картину?

— Схаменися! Через тебе я почуваюся, немов на іспиті з історії мистецтв. Який, до речі, ледь не завалив. Не знаю, хто це намалював, і гадаю, поліцейський, який заарештував Олівера, не знав так само.

— Гаразд, повертайся до своєї роботи. Щасти тобі, Джоне, — сказав я, намагаючись розтирати затерплу шию й водночас тримати слухавку.

— Тобі теж, друже!