Викрадачі

Розділ 34

Посварилася я з ним наступного дня. Дочекалась, коли матуся піде на прогулянку з дітьми, й попросила його затриматися на кілька хвилин, тому що знала: у той день заняття в нього починалися лише після обідньої перерви. Листи я заховала до серванта в їдальні, за винятком лише того, що був написаний Робертовим почерком (той поклала в кишеню), і змусила його присісти за стіл, поговорити. Йому кортіло скоріше йти до коледжу, але він застиг, коли я спитала, чи знає він, що мені все відомо. Насупився. Втім, тремтів не він, а я — чи від обурення, чи з переляку, навіть не знаю.

— Про що ти кажеш? — Його похмурий вигляд був непідробним. Одягнений він був у щось темне, й на мене одразу вплинула його краса, як то вже бувало не раз у минулому: королівська статура, вольове обличчя.

— Питання перше: ти бачишся з нею в коледжі? Кожного дня бачишся? Може, вона приїхала сюди з Нью-Йорку?

Він відкинувся на спинку.

— Бачусь у коледжі — з ким?

— З тією жінкою, — звинуватила його я. — З жінкою, що є на всіх твоїх картинах. Вона позує тобі тут, у коледжі, чи в Нью-Йорку?

Він починав сердитися.

— Про що мова? Мені здавалося, ми все вже з’ясували щодо цього.

— Ти бачишся з нею кожного дня? Чи вона надсилає тобі листи здалеку?

— Мені — листи? — Виглядав він приголомшеним — без сумніву, відчуваючи свою провину.

— Можеш не відповідати. Я знаю, що надсилає.

— Знаєш, що надсилає? Що саме ти знаєш? — У його очах тепер палав гнів, змішаний з розгубленістю.

— Я все знаю, тому що знайшла її листи до тебе.

Зараз він дивився на мене так, немов йому бракувало слів, неначе він дійсно не знав, що сказати. Нечасто я бачила його таким спантеличеним — принаймні, коли йшлося про реакцію на зовнішній світ, а не на те, що він відчував у собі самому. Він поклав руки на стіл, поряд з пачкою порошку, яким матуся полірувала меблі.

— То ти знайшла листи від неї до мене?

Дивна річ: у його голосі не чутно було сорому. Якщо мені потрібно було б описати його обличчя й голос у ту хвилину, то мусила б сказати, що він виглядав одразу нетерплячим, стривоженим і оптимістичним. Мене це розлютило: щось у його тоні підказувало, що він кохає її до нестями, кохає навіть саму згадку про неї.

— Знайшла! — закричала я, підстрибнула на ноги й витягла листи із серванта, де вони були заховані під підставками для чашок. — Знайшла і навіть знаю, як її звуть, бовдуре нещасний! Мері її звуть. Навіщо ти залишив листи в домі, якщо не бажав, аби я на них натрапила? — Я кинула листи на стіл, і Роберт узяв один з них у руки.

— А, Мері! — він підвів голову й мало не посміхався, втім, сумно. — Ну, це дрібничка. Не те що дрібничка, але це несерйозно.

Мимоволі я розплакалася — не стільки від того, що він зробив, скільки від того, що він бачив, якою я здатна бути: так театрально витягти ті листи й кинути перед ним на стіл. Не могла собі уявити, що це виглядатиме так принизливо.

— То ти гадаєш — це дрібничка, коли кохаєш іншу жінку? А на це що скажеш? — Я витягла з кишені клаптик його власного листа, того, що був поза сумнівом написаний його почерком, зім’яла й кинула йому в обличчя.

Він спіймав папірець і розгладив його на столі. Здається, я прочитала в нього на обличчі, що йому не віриться. Потім він прийшов до тями.

— Кейт, хай тобі грець, що ти забрала собі в голову? Вона ж померла. Померла! — Крильця носа й губи в нього побіліли, обличчя закам’яніло. — Вона давно померла. Ти що ж, гадаєш, я не віддав би все, аби тільки врятувати її, аби дати їй змогу малювати й надалі?

Тепер я схлипувала ще й від ніяковості.

— Померла?

Єдиний датований лист від Мері вказував на те, що вона була жива ще два-три місяці тому. Мені хотілося сказати, як годиться у таких випадках: «Ах, прийми мої співчуття». Вона потрапила в дорожню пригоду? Чому ж він в останні місяці й тижні не поводився, як людина, приголомшена горем? Нічого такого я в ньому не помітила. Можливо — якими б там не були їхні стосунки — він був до неї такий байдужий, що навіть і не переймався через її загибель? Але така думка здавалася надто жахливою: чи може людина бути настільки жорстокою?

— Так. Вона померла. — Останнє слово прозвучало з такою гіркотою, на яку він — наскільки я його знала — був неспроможним. — А я й досі її кохаю. У цьому ти, чорт забирай, маєш рацію, якщо тебе це влаштує. Не розумію, як тебе це обходить. Я її кохаю. Якщо ж ти нездатна зрозуміти, що то за кохання, то я не збираюся пояснювати. — Він підвівся на ноги.

— Мене це не влаштовує. — Коли я вже почала плакати, не могла спинитися. — Так виходить тільки гірше. Не знаю, що ти задумав, про що ти говориш. Ти навіть гадки не маєш, як я прагнула зрозуміти тебе. Але з нами все ясно, Роберте, й це мене влаштовує — так, влаштовує. — Я зняла китайську фарфорову вазу з серванта, де вона перебувала, щоб діти її не зачепили, й пожбурила у протилежну стіну. Вона розлетілася на дрібненькі уламочки над каміном, під портретами батьків мого батька, міцних людей із Цінціннаті. Одразу й пошкодувала, що розбила вазу. Про все шкодувала, крім моїх дітей.