Викрадачі

Розділ 45

Коли ми жили разом з Робертом Олівером, у нашому житті траплялися певні речі, яких я не була здатна з’ясувати навіть для себе; ще й досі бажаю в них розібратися, якщо це можливо. Роберт сказав під час однієї з останніх суперечок, що наші стосунки від початку були збоченими, тому що я вкрала його в іншої жінки. То була кричуща несправедливість, хоча він дійсно був одружений, коли я закохалася в нього вперше, й усе ще не розлучився, коли я закохалася в нього вдруге.

Сьогодні вранці я сказала Марті, моїй сестрі, що доктор попросив мене розповісти про Роберта все, що я тільки зможу пригадати, а вона відповіла:

— Що ж, Мері, ось тобі нагода говорити про нього двадцять п’ять годин, і нарешті нікого це не дратуватиме.

— Принаймні, тобі не доведеться цього читати.

Я не дорікаю їй через таке ущипливе зауваження, бо вона це сказала з любові до мене. Коли мені було найгірше, то майже всі сльози за Робертом Олівером я пролила на її плече. Вона прекрасна сестра, надзвичайно співчутлива. Можливо, Роберт заподіяв би мені ще більше шкоди, ніж вийшло, якби сестра не допомогла мені піти від нього. З іншого боку, якби я прислухалася до всіх її порад, то ніколи не відчула б усього того, про що зараз не шкодую — попри все, що сталося. Моя сестра, хоча вона дуже практична жінка, часом шкодує за певними вчинками. Я зазвичай не шкодую. Роберта Олівера можна розглядати як рідкісний виняток.

Я хочу, щоб ця розповідь була докладною, тож почну із себе. Народилась я у Філадельфії, і Марта так само. Наші батьки розлучилися, коли мені виповнилося п’ять років, а Марті чотири. Після того батько поступово зникав з нашого життя. Перш за все залишив наш район Честнат-хіл, переселився до центру міста й поринув у позови своїх клієнтів. У нього була чудова квартира, майже зовсім гола, у великому житловому будинку. Ми із сестрою відвідували його там щотижня, потім раз на два тижні, й здебільшого дивилися мультики по телевізору, поки він читав гори паперів, які називав «витягами». Тож він «витягав» свої папери, а ми одного разу теж дещо витягли. Я знайшла під ліжком його труси, що були запхнуті туди разом з якоюсь іншою парою, зробленою з бежевого мережива. Ми не могли збагнути, що з ними робити, але здавалося неправильним залишати їх під ліжком. Коли тато пішов на ріг вулиці за недільним випуском «Інкуайрер»[90] і нашими рогаликами (а це зазвичай потребувало трьох або й чотирьох годин), ми поклали ту білизну в каструлю, винесли надвір і закопали між кованими чавунними ґратами й обвитим плющем деревом.

Коли мені виповнилося дев’ять, тато переїхав з Філадельфії до Сан-Франціско, а ми відвідували його раз на рік. Там нам подобалося більше: татова квартира була розташована високо над океаном, повитим імлою, і просто з балкона можна було годувати чайок. Мазі[91] (так ми називали маму), відправляла нас до Сан-Франціско літаком самих — з того часу, як вирішила, що ми вже достатньо дорослі. Поступово наші візити до Сан-Франціско скоротилися до одного кожні два або й три роки, потім ми їздили лише тоді, коли відчували, що нам цього хочеться й коли Мазі погоджувалася заплатити. Нарешті він зник остаточно: переселився до Токіо й надіслав нам фотографію, на якій тримав під руку якусь японку.

На мою думку, Мазі була лише задоволена, коли батько переїхав до Сан-Франціско: тепер вона була вільна цілковито займатися нами з Мартою, і робила це з такою наполегливістю й наснагою, що ми із сестрою ніколи вже не бажали мати власних дітей. Марта каже, що вона відчуватиме себе зобов’язаною робити заради них усе, що робила наша матуся, навіть і більше, а її на це не вистачить; утім, ми обоє, здається, усвідомлюємо, що просто не здатні на такі самопожертви. Завдяки чудовому рахунку її батьків у старому квакерському банку (ми так і не знали, що було на тому рахунку: акції компанії вівсяних пластівців, нафтових родовищ, залізниць чи справжні гроші), Мазі забезпечила нам дванадцять років навчання в одній з найкращих квакерських шкіл, де вчителі розмовляли тихо й приязно, бездоганно підстригали сиве волосся й опускалися на коліна, щоб подивитися, чи не отримала ти серйозних ушкоджень, коли хтось уперіщив тебе дрючком. Ми вивчали праці Джорджа Фокса,[92] брали участь у благодійних заходах, а також висаджували соняшники в бідному районі на півночі Філадельфії.

Перший любовний досвід я отримала, коли навчалася в середніх класах[93] квакерської школи. Одна зі шкільних будівель колись слугувала станцією «підпільної залізниці»,[94] і там був замаскований люк, що вів до шафи на горищі. У цьому будинку займалися сьомі й восьмі класи, й коли я перейшла туди, мені подобалося залишатися в класі самій на декілька хвилин під час обідньої перерви.

Я стояла й прислухалася до духів тих чоловіків і жінок, які колись тікали на волю. У лютому 1980 року (мені тоді виповнилося тринадцять) Едвард Роун-Тілінджер теж залишився на перерву в класі й поцілував мене в куточку, відведеному семикласникам для читання. Я вже роки два очікувала цього, й для першого поцілунку виявилося непогано, хоча кінчик його язика нагадував кусень жорсткого м’яса, а ще мені здалося, нібито Джордж Фокс поглядає на нас з портрета, який висів на протилежній стіні. Наступного тижня Едвард переніс свою увагу на Пейдж Геннесі, в якої було гладеньке руде волосся й яка мешкала поза містом. Мені знадобилося не більше кількох тижнів, щоб угамувати ненависть до неї.

Ганьба, якщо все, що здатна пригадати жінка — то самі чоловіки: спершу хлопці, тоді інші хлопці, а потім усе чоловіки й чоловіки. Мені це нагадує наші підручники з історії, що складалися з самих воєн та виборів — війна за війною, а між ними нудні періоди миру, які переглядалися нашвидкуруч. (Наші вчителі шкодували про це й давали нам додатковий матеріал з історії суспільства й рухів протесту, але й це не виходило за межі тієї мети, яку переслідували підручники.) Дивуюся, чому жінки розповідають про себе в такий спосіб, проте й я, здається, роблю так само — можливо, через те, що ви попросили й мене розповісти про себе, й описати мої стосунки з Робертом Олівером.

Якщо продовжувати у подробицях, то роки, проведені мною в старших класах, пов’язані не лише із самими хлопцями, а й з романами Емілі Бронте й історією Громадянської війни, з ботанікою на схилах парків Філадельфії, відбитками написів на могильних плитах, «Втраченим раєм»,[95] в’язанням, морозивом та з моєю імпульсивною подругою Дженні (яку я відвезла до клініки на аборт тоді, коли сама ще жодного разу не скидала перед хлопцем сорочку). В ті роки я навчилася фехтувати: мені подобались і білий одяг, і вологі запахи нашого маленького фізкультурного залу, й та мить, коли кінчик моєї рапіри торкався грудей суперниці. Також я навчилася виносити нічний горщик, не проливши ані краплі — тоді я добровільно працювала в лікарні району Честнат-хіл, — а ще розливати чай на нескінченних благодійних вечорах, які влаштовувала Мазі, й посміхатися так, що її подруги-благодійниці говорили: «Яка в тебе мила дочка, Дороті! А що, хіба твоя мати теж білявка?» — саме те, що я бажала почути. Навчилася накладати тіні на віки й так вставляти тампон, що він і не відчувався всередині (цьому мене навчила подруга, тому що Мазі ніколи не обговорювала з нами такі речі). Навчилася рівно бити по м’ячу ключкою, коли грала в хокей на траві, й робити кольорові кульки з попкорну, й розмовляти французькою й іспанською не так, як розмовляють французи й іспанці. Навчилася потай співчувати іншій дівчині, якщо мусила поводитися з нею неприязно, а також поновлювати вишивку на оббивці стільців. Серед усіх цих занять я вперше відкрила, як почуваєшся, коли накладаєш на полотно фарби своїм пензлем, але до розповіді про це я повернуся дещо пізніше.

Мені здавалося, що всього цього я навчилася самотужки або завдяки вчителям, але зараз усвідомлюю, що то завжди було виконанням далекоглядного плану Мазі. Коли ми були зовсім малі, вона кожного вечора мила нас із голови до ніг у ванні, дістаючись чутливих перетинок пальцем з туго напнутою віхоттю. Так само вона домагалася, щоб її дівчата звикли підтягувати бретельки ліфчика кожного разу, як надягають його, щоб вони вручну прали шовкові блузки — обов’язково в холодній воді — й замовляли салат, коли ми обідали в ресторані. (Якщо бути справедливою, вона також наполягала на тому, щоб ми запам’ятали імена й часи правління найвидатніших королів і королев Англії, географію Пенсильванії й те, яким чином діє ринок цінних паперів). Вона відвідувала батьківські збори завжди з маленьким блокнотом, перед кожним Різдвом ходила з нами до магазинів купувати нові вечірні сукні, зашивала наші джинси сама, але зачіски нам робили у найкращому салоні в центрі міста.

Зараз Марта виглядає ефектно, а я — задовільно, хоча протягом довгого часу носила лише старі речі, потерті й подерті. Мазі зробили трахеостомію,[96] але кожного разу, коли ми при'їжджаємо до неї в гості — а вона й тепер мешкає в нашому будинку, покоївка займає кімнату на другому поверсі, а над нею орендує кімнати вихователька дитячого садка, — вона вигукує: «Ой, дівчата, які ви красиві! Як я вам вдячна за це!» Ми з Мартою усвідомлюємо, що вдячна вона насамперед собі, але навіть враховуючи це, все одно відчуваємо себе такими визначними в нашій маленькій вітальні, повній старовинних речей, такими великими, витонченими й довершеними, немов ті амазонки.

Утім, чому слугували всі ті одягання, чищення, прибирання, затягування? Мушу знов повернутися до чоловіків. Мазі не розмовляла з нами про чоловіків і про секс, удома в нас не було батька, який міг би відлякувати наших приятелів, навіть просто розпитувати про них, а спроби Мазі захистити нас від спілкування з хлопцями були надто чемними, щоб ми брали їх до уваги.

— Хлопці дечого забажають від вас, якщо вони самі платитимуть за всі ласощі й розваги під час побачення, — повторювала вона.

— Мазі, — Марта робила великі очі, така була в неї звичка, — зараз ідуть вісімдесяті роки двадцятого століття. Тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятий рік залишився давно в минулому. Привіт!

— Це тобі привіт! Я знаю, який зараз рік, — лагідно відповідала Мазі й ішла до телефону замовити гарбузові пироги до обіду на День подяки або поговорити зі своєю хворою тітонькою, що мешкала в Брин-Морі,[97] а то йшла до крамниці освітлювальних приладів — спитати, чи не лагодять вони старовинні канделябри. Вона неодноразово стверджувала, що залюбки пішла б працювати, проте їй здається, що більше користі вона приносить удома, біля нас — допоки здатна сама сплачувати за наше навчання («сама» означало ті нафтові чи які там іще акції в банку).

Зі свого боку, я гадаю, що вона залишалася вдома головним чином для того, щоб наглядати за нами. Але про хлопців вона не питала, тож ми їй багато й не розповідали, хіба що хлопець супроводжував когось із нас на шкільний бал — у такому разі він з’являвся до нас лише один раз, у смокінгу, потискав руку й звертався до неї «місіс Бертисон». («Який гарний хлопчик, Мері, — зазвичай говорила вона потому. — І давно ти з ним знайома? Здається, його мати пропагує в школі натуральні овочі, чи то я з кимось його плутаю?»). Цей маленький ритуал чомусь дозволяв мені відчувати не таку велику провину, наче в мене був дозвіл матері, коли пора шкільних балів минула й хлопець на побаченні, скажімо, починав гладити мене нижче спини. Що дорослішою я ставала, то менше й менше розповідала Мазі, тож коли в моє життя увійшов Роберт Олівер, я вже провела юність у власному світі, з подругами й хлопцями, які не трималися коло мене довго, зі своїми щоденниками. Роберт розповідав мені, коли ми вже жили разом, що він також із самого дитинства почувався самотнім, і напевно, то була одна з причин, через які я так сильно в нього закохалася.