Викрадачі

Розділ 84

Вона підходить до шифоньєра й вибирає, яку з двох суконь краще вдягти: синю або брунатну; зупиняється нарешті на брунатній, теплих панчохах і важких черевичках. Закріплює шпильками волосся й бере плащ, капелюшок, облямований темно-червоним шовком, і свої старі рукавички. Він чекає на неї на вулиці. Вона широко, щиро посміхається до нього, радіє з його задоволення. Можливо, ніщо не має великого значення, крім цієї дивної радості, яку вони дарують один одному. Він несе обидва їхні мольберти, а вона наполягає на тому, щоб нести сумки. В Олів’є старенька шкіряна musette de chasse — мисливська сумка, яку придбав, коли йому було двадцять вісім років. Беатриса тепер багато чого про нього знає.

Прийшовши на берег, вони акуратно складають своє приладдя під хвилерізом і, не змовляючись, відправляються на коротку прогулянку. Вітер сьогодні сильний, але тепліший, пахне травами. Усе довкола всіяне маками й маргаритками. Кожного разу, зустрічаючи на доріжці камінь, Беатриса спирається на руку Олів’є. Вони підіймаються зі східного боку на плато, яке розташоване на півдорозі між містечком і Ла-Маншем: звідси вельми зручно роздивитись усе узбережжя й відшукати найкрасивіші арки й стовпи в дальньому кінці берегової смуги. Беатриса побоюється висоти й тримається подалі від краю, а Олів’є нахиляється й повідомляє, що прибій сьогодні сильний, красивий, заливає бризками підніжжя скель.

Вони цілком на самоті, а краєвид такий чудовий, що Беатриса відчуває: більше ніщо не має великого значення, крім цього — а надто такі маленькі істоти, як вони двоє. На якусь хвилину відступає навіть палке бажання народити дітей, яке ніколи не дає їй спокою. Вона не може пригадати, що є провина й у чому сенс того поняття. Її заспокоює те, що Олів’є поруч, він вносить нотку людяності в бездоганну красу краєвиду. Коли він повертається від краю кручі, Беатриса тулиться до нього. Він ніжно притискає її плечі до своїх грудей, до робочого сюртука, його руки зімкнені довкола неї, наче Олів’є тримає її подалі від краю. На неї накочується хвиля полегшення, за нею — задоволення, а потім і бажання. Вітер налітає на них сильними поривами. Олів’є цілує її в шию, трохи нижче капелюшка, цілує край її дбайливо зачесаного волосся. Вона ж забуває лічити роки, які їх розділяють — можливо, тому, що не бачить його в цю мить.

Це майже те саме, як тоді, коли погашені вогні: вони двоє разом, немає між ними перепон, а темрява приховує всі їхні відмінності. Від таких думок гарячий струм пронизує Беатрису всю — з голови до п’ят, до самої скелі, на якій вона стоїть. Він не міг не відчути того, стис її міцніше в обіймах, пригорнув до себе. Їй знайомі всі складки своїх спідниць, важкий шар нижньої білизни, тож вона знає, що він має відчувати в цю мить; в якийсь незбагненний спосіб вони належать один одному, а навкруги — саме небо й море; вони злилися в обіймах посеред безкінечності. Так довго стоять вони, притискаючись один до одного, що Беатриса забуває, де вона, хто вона. Коли під вітром стає надто холодно, вони спускаються на берег і мовчки розставляють мольберти.