Викрадачі

Розділ 20

Ми зупинилися пообідати неподалік від Вашингтона — за кілька кілометрів на північ від міста повернули на узбіччя, до зони відпочинку, й вийшли розім’ятися. У мене починало судомити ноги, щойно я про них згадувала. Там були столи для пікніків і дубовий гай; Роберт ретельно перевірив, чи немає на землі собачого лайна, після чого ліг та й заснув. Учора він пізно повернувся додому, пакувався в студії, а потім і спати ліг пізно — напевно, щось малював і пив коньяк; я почула запах, коли він повалився у ліжко, на ще не запаковані простирадла. Я ще подумала, що мені доведеться вести машину, як він раптом почне куняти за кермом.

Мене це все не на жарт роздратувало — врешті-решт, я була вагітна, а хіба він допоміг мені бодай у чомусь? Принаймні, міг би виспатися як слід перед довгою й нелегкою дорогою! Я лягла на траву поряд з ним, але не торкаючись його. Наприкінці дня я буду надто виснажена, щоб вести машину, але якщо Роберт зараз виспиться, він зможе, напевно, сісти за кермо замість мене, коли я геть стомлюся. На ньому була жовта сорочка з комірцем, який пристібався до неї ґудзиками. Зараз ті ґудзики розстебнулися, комір незграбно звісився на правий бік; напевно, Роберт придбав сорочку в черговому секонд-хенді — колись була непогана тканина, а тепер майже витерлася. З кишені сорочки стирчав клаптик паперу. Робити мені не було чого, а будити Роберта я не бажала, тож потяглася обережно й витягла той папірець. Звичайно, то мав бути малюнок, так і виявилось. Розгорнула — майстерно виконаний жирним олівцем начерк жіночого обличчя.

Я одразу ж зрозуміла, що ніколи раніше не бачила тієї жінки. Я знала всіх подруг з Ґрініч-віліджа, яких він замальовував, знала й маленьких балерин, чиї батьки надали Роберту офіційний дозвіл малювати або писати фарбами їх дітей, знала й ті обличчя, які він вигадував сам. Ця жінка була незнайомою, проте Роберт добре її розумів, це я бачила з малюнка. Вона дивилась на мене, як дивилася б на Роберта, так він намалював — схвально дивилась, її очі сяяли, погляд був серйозним і ніжним. Я відчувала, що Роберт бачив її очима художника. Неможливо було розрізнити, де природна краса її обличчя, а де його талант митця. Втім, то була реальна, жива жінка, яка мала тонкий ніс, ніжні щоки, дещо важке підборіддя, чорняве волосся — кучеряве й непокірливе, як у самого Роберта — губи, здається, готові посміхнутися, але погляд напружений. Ті очі горіли на аркуші паперу — великі, сяючі, а погляд відвертий, без натяку на щось приховане. Обличчя закоханої жінки. Я відчула, що вона мені подобається. Така жінка могла заговорити, а могла просто простягнути руку й раптом погладити тебе по щоці.

До того я завжди була переконана в тому, що Роберт кохає мене — і через те, що в нього було певне почуття відповідальності, а ще більше з тієї причини, що він взагалі мало уваги приділяв тому, що його оточувало. Вивчаючи це обличчя, змальоване з любов’ю, я відчула напад ревнощів. Ці ревнощі сповнювали мене і в той же час робили маленькою, приниженою цією наполегливістю, щоб Роберт належав тільки мені. Він був моїм чоловіком, ми жили разом, у нас і душі були близькими, він батько тієї крихітної істоти, яка проростає в моєму збунтованому тілі, він — коханець, який привчив мене захоплюватися його тілом без будь-яких обмежень, і це після довгих років, коли я була відносно самотньою. Нарешті, він — та людина, заради якої я відмовилася від своєї колишньої свободи. І хто ж така вона, ця жінка без імені? Він зустрів її на факультеті? Може, це одна з його студенток або молода колега? Чи, можливо, він просто скопіював малюнок, зроблений кимось іншим? Якщо придивитися, обличчя не було юним — замість того воно мовби стверджувало, що вік нічого не важить, коли маєш безсумнівну й досконалу красу. Може бути так, що вона насправді старша віком за Роберта, а він же старший за мене? Якась модель, що надзвичайно йому сподобалась, але кого він не торкався — тож я лише принижу себе, якщо звинувачуватиму його в тому, чого він не робив. А може, він не тільки малював її, а й кохався з нею, а про мене гадав, що я такого ніколи не збагну, бо я не такий художник, як він?

А потому я пригадала, з миттєвим припливом злості, що вже три місяці я не брала в руки ані пензля, ані олівця — з того часу, як завагітніла й почала готуватися до від’їзду, намагаючись привести до ладу все, що стосувалося нашого побуту. Ще гірше те, що я анітрохи за цим не шкодувала. Останні місяці на роботі вимагали великого напруження, а домашні клопоти виснажували мене, тому що я сама і планувала, і виконувала. І що ж — Роберт малював десь цю красуню, поки я мала дбати про все? Де ж і коли він її зустрів? Сиділа на акуратно підстриженому газоні зони відпочинку, в приємному затінку дубів, відчуваючи крізь тонку тканину сукні гілочки й навіть мурашок, і все питала й питала себе: що ж маю тепер робити?

Нарешті, відповідь прийшла до мене. Нічого я не бажала робити. Якщо подумати як слід, то не важко було переконати себе, що Роберт просто вигадав цю жінку — адже він почасту малював і зі своєї уяви. А коли я почну ставити Роберту навідні запитання, то в його очах, може, виглядатиму не такою бажаною. Через це я можу зробитися такою докучливою, мало не шизофренічною дружиною, якими бувають іноді вагітні жінки, — а може виявитися, що та жінка взагалі нічого не важить. Могло статися й так, що я довідалася б те, чого не бажала знати — не бажала, і край, аби лише не зруйнувати нового життя, яке ми щойно розпочинали.

Якщо вона у Нью-Йорку, то ми вже залишили її позаду, а якби Роберт зібрався туди з будь-якої причини, я би поїхала з ним разом. Я знов згорнула те прекрасне личко й поклала аркушик Роберту в кишеню. Він спав так міцно, що його можна було трясти або довго намагатися розмовляти з ним — і все намарно, так що я не побоювалася збудити його.

Наступного дня ми в’їхали на територію Північної Кароліни, й то було незабутнє видовище. Сидячи за кермом, я голосно закричала від захвату, потім схилилася до Роберта й збудила його. Ми в’їхали якраз із північного боку Ґрінхіла, переваливши через Блу-Рідж,[55] і повернули на схід, на меншу дорогу, яка веде до коледжу. Офіційно коледж відноситься до міста Шейді-Крік, його оточують гори Креґі. Колись давним-давно Роберт на канікулах подорожував разом з батьками й проїжджав ці місця, але він майже нічого не запам’ятав, а мене взагалі ніколи не заносило так далеко на південь. Він сказав, що далі поведе машину сам, і ми помінялися місцями. Стояв ясний день, природа немовби задрімала під сонцем, тут і там були розкидані великі старі будинки фермерів, уздовж річки розстелялися лани, підіймалися купи дерев, а в далечині, куди не обернись, вимальовувалися огорнуті серпанком гори. Коли ми звертали на бічну дорогу, то почули, як дзюркоче ручай під великим рододендроном. У задушливу кабіну задував свіжий прохолодний вітерець, неначе охолоджений у печері або в холодильнику, він пестив нам руки й лоскотав обличчя.

Перед поворотом Роберт уповільнив хід машини, визирнув з віконця й показав рукою на різьблену вивіску: «Коледж Ґрінхіл, заснований як училище на фермі Грасі-фарм у 1889 році». Я клацнула затвором фотоапарата, який подарувала мені матуся ще до того, як я поїхала до Нью-Йорку. Вивіска була обрамована сірими брилами дикого каменю, а навколо розкинулася поросла травою й папороттю лука, трохи далі йшли густі темні кущі, між ними звивалася стежина, що вела до лісу. Для мене це виглядало так, неначе нас запросили в гості до раю первісної природи: здавалося, ось-ось вийде з лісу сам Деніел Бун[56] або хтось схожий на нього — зі своїм собакою та рушницею. Важко було повірити, що всього день тому ми ще були в Нью-Йорку, навіть в існування самого Нью-Йорка вже якось не вірилося. Намагалась уявити, як наші друзі зараз ідуть пішки з роботи або чекають у перегрітій підземці, всюди вищать, гудуть та брязкають автомобілі, автобуси, потяги метро, а ще й постійно гомонять голоси людських натовпів. Тут не було нічого схожого. Роберт повернув на узбіччя й загальмував, ми обоє мовчки вийшли з машини. Він наблизився до вивіски, вирізьбленої вручну, літери дбайливо виведені фарбою — робота студентів-художників? Я зробила знімок Роберта, який сперся на вивіску, руки переможно схрещені на грудях — такий справжній горянин з південних штатів. На узбіччі тихенько цокала й зітхала вантажівка.

— Нам ще не пізно повернути й поїхати назад, — пустотливо сказала я з наміром розсмішити Роберта. Він-таки розсміявся.

— На Манхеттен? Глузуєш?