Викрадачі

Розділ 50

З того часу, як ми з Робертом перестали жити вкупі, тобто вже кілька місяців тому, я почала знову робити вранці замальовки в кав’ярні, до якої часто зазираю. Мені завжди подобався цей вислів — «зазирати до кав’ярні». Треба було знайти місце подалі від студій університету, де я зараз викладаю. У студмістечку й поблизу нього небагато кав’ярень, де викладачі можуть сидіти й працювати: надто велика можливість зустріти когось із колишніх (а ще гірше — теперішніх) студентів і бути втягнутим у розмови. Тому я розшукала кав’ярню по дорозі з моєї квартири до університету, біля станції метро в престижному районі.

Справа не в тому, начебто я не люблю своїх студентів. Навпаки, я ними тепер живу, вони моє майбуття, мої діти, інших в мене ж ніколи не буде. Я люблю їх попри всі їхні примхи, пропуски занять та егоїзм. Мені дуже подобається спостерігати, як їх підносить раптове розуміння суті живопису або раптове виявлення нахилу до акварелі, або закоханість в малюнки вуглем, або захоплення лазур’ю, яке з’являється в усіх їхніх картинах так, що вони змушені пояснювати решті студентів, що з ними діється: «Просто я… воно мене підкоряє». Зазвичай вони нездатні пояснити, чому це так, кожне захоплення поглинає їх цілком. А якщо їх захоплює не живопис, то частіше за все алкоголь або кокаїн (хоча мені про це вони не розповідають), або ж молода жінка чи чоловік у групі на заняттях з історії, а буває — репетиції аматорського театру. Під очима в них великі темні кола, в аудиторії вони сидять похнюпившись, але оживають, коли я демонструю картину Гогена, яка подобалася їм іще в школі. «Оце для мене!» — вигукують вони. Наприкінці семестру вони підносять мені маленькі подарунки, зроблені з пофарбованих картонок з-під яєць. Я дійсно люблю студентів.

Але мусиш уникати студентів, якщо хочеш зайнятися власною роботою, тому я й призвичаїлася робити замальовки з натури у своїй улюбленій кав’ярні, вранці, одразу після сніданку, якщо вистачало часу до початку занять. Малювала ряди чайників на полиці, підробку під вазу китайської династії Мін, столи й стільці, напис «Вихід», знайому всім репродукцію картини Мухи[101] поряд з газетним кіоском, пляшки італійського сиропу з різними, але однотипними ярликами, нарешті, людей. Я знову не боялася малювати незнайомих людей — так само, як у свої студентські часи: трьох літніх азіаток, які швидко розмовляли, схилившись до своїх ячмінних коржиків і паперових стаканчиків, молодика із зачіскою «конячий хвіст», що куняв за столом, жінку років сорока з гаком, яка працювала з ноутбуком.

Це змушувало мене знову придивлятися до людей, а від того менше саднила в душі рана, залишена Робертом; я відчувала себе однією з багатьох, а в тих людей, одягнених у різноманітні куртки, в окулярах, з очима різного кольору й форми — у кожного з них колись був свій Роберт, були якісь життєві катастрофи, були свої задоволення й свій сум. Я намагалася вкласти те задоволення й той сум у свої замальовки. Декому подобалося, що я їх малюю, й вони посміхалися, напівобернувшись до мене. Якоюсь невеликою мірою ті ранки допомогли мені примиритися із самотністю, з небажанням дивитися на інших чоловіків — хоча останнє мусить зрештою змінитися. Приблизно років за сто.