Викрадачі

Розділ 90

Ми одразу спритно підвелися на ноги, але Кайє повів нас не прямо до робіт Беатриси. Замість того він зробив нам невелику екскурсію, неквапливу екскурсію колекціонера, закоханого в свої картини, який представляє їх глядачам, мов живих людей. У нього було маленьке полотно Сіслея, датоване 1894 роком; сказав, що купив його в Анрі за безцінь, тому що першим визначив автора картини. Були дві картини Мері Кассат, які зображували жінок за читанням, і пейзаж пастеллю Берти Морізо: п’ять мазків зеленим, чотири блакитним, трохи жовтого. Цей пейзаж сподобався Мері найбільше.

— Він такий простий. І довершений.

Іще був імпресіоністичний пейзаж такої краси, що ми обоє надовго затрималися перед ним: із зеленої гущавини, з-поміж пальм, залитих золотом сонця, підносився замок.

— Це острів Майорка, — ткнув пальцем на картину Кайє. — Там жила мати моєї матері, а я ще зовсім малим відвідував її. Звали її Елен Гуревич. Зрозуміло, вона не в замку мешкала, просто ми з нею там прогулювалися. Цю картину написала вона, бабуся була моїм першим учителем малювання. Вона обожнювала музику, книги, образотворче мистецтво. Я зазвичай спав у її ліжку й, якщо прокидався десь о четвертій ранку, вона завжди читала, горіло світло. Я майже нікого так не любив, як бабусю. — Він відвернувся від нас. — Якби тільки вона більше малювала! Я завжди відчував, що малюю начебто за неї, наскільки можу.

У колекції були й роботи майстрів двадцятого століття: де Коонінг,[141] маленьке полотно Клееё,[142] абстрактні полотна самого Педро Кайє та його брата. Твори Педро були на подив барвистими й живими, тоді як Антуан тяжів до срібних і білих ліній.

— Мій брат помер, — прямо сказав Кайє. — Шість років тому помер у Мехіко. Він був моїм найближчим другом, ми тридцять років працювали разом. Роботами Антуана я пишаюся більше, ніж своїми власними. Він був людиною глибокою, розважливою, чудовою. Його праця надихала й мене. Я збираюся до Риму на виставку його робіт. Після цього вже не подорожуватиму. — Він пригладив волосся. — Коли помер Антуан, я вирішив припинити малювати. Так було краще, ніж усе писати й писати. Іноді художнику краще не працювати надто довго. Тобто я більше не художник. Разом з братом я поховав і свою останню картину. Ви знаєте, що Ренуар під кінець прив’язував пензля до руки мотузкою? Дюфі[143] теж.

Тепер ясно, чому в нього такі неймовірно пещені нігті, подумав я, бездоганне вбрання синього й чорного кольорів, чому в домі немає запахів студії. На жаль, не міг прямо його запитати, що ж він робить тепер, коли має так багато вільного часу. Але будинок, вишуканий, як і господар, сам відповідав: нічого. У Кайє був вигляд людини, яка замислилася в очікуванні ділової зустрічі, або хворого, який приїхав на прийом до лікаря надто рано, не взявши із собою ні книжки, ні газети, а брати розкладені для пацієнтів гламурні журнали не бажає. Нічого не робити — для Педро Кайє це стало постійною роботою; він міг собі це дозволити, а картини були його мовчазними друзями. Мене вразило, що він зовсім нічого не розпитував про нас самих, хіба що спитав Мері, чи не пише вона автопортрети. Йому, здається, було зовсім байдуже, з чого це ми цікавимося його давніми приятелями. Він зробився вільним навіть від допитливості.

Тепер Кайє повів нас зі своєї вітальні-печери крізь двері, розмальовані жовтим і червоним, до столової кімнати. Там ми побачили дещо інше — мексиканське народне мистецтво. Навколо довгого зеленого столу розставлені сині стільці, над столом — лампа під олив’яним абажуром у вигляді птаха, збоку — старий дерев’яний буфет; усе приготоване для гостей. Одна стіна прикрашена величезним гобеленом: пурпурові, смарагдові й помаранчеві люди й тварини — на чорному тлі — поспішають у своїх справах. На протилежній стіні висіли (зовсім недоречно, як на мене) три картини імпресіоністів і один реалістичний портрет олівцем — голова жінки. Схоже, двадцяте століття. Кайє підняв руку, наче вітався з ними.

— Оде особливо бажала придбати ці три картини олією, — пояснив він, — тому я відмовився їх продавати. Щодо решти, я виявив люб’язність і продав їй усі, всю колекцію — втім, не таку велику, напевно, дванадцять картин. Беатриса ж малювала не так багато.

Картини були видатними, навіть на перший погляд: спокійна манера, блискучий талант імпресіоністки. На одній зображена золотоволоса дівчина перед дзеркалом. Служниця, сама тінь на другому плані, принесла їй одяг — а може, навпаки, щось виносила з кімнати; можливо, й просто спостерігала за дівчиною. Більш загадковою була далека постать, яка неясно відбивалася в дзеркалі, нагадуючи привид. Картина була чудовою, чуттєвою, зворушливою. Я вперше дивився на свою Беатрису де Клерваль у плоті, й у кожній з небагатьох її картин, які я бачив потому, відчувалася та сама прихована тривога. В куточку була чітка мітка чорною фарбою — вона здавалася декоративною, схожою на китайський ієрогліф, доки не розбереш літери: БдК — її підпис.

Найбільше полотно зображувало чоловіка, який сидів на лаві в тіні квітучих кущів — не прорисованих, а лише намічених. Я подумав про той сад, що згадувався в листах Беатриси, й відступив далі, щоб краще роздивитися; рухався обережно, бодай не зачепити сині стільці. На чоловікові був циліндр, сюртук розстебнутий, на шиї видно краватку. Він читав книгу. На першому плані були неймовірно живі квіти: яскраво-червоні, жовті, рожеві; вони пробивалися крізь зелень трави, тоді як постать чоловіка залишалася розмитою. Він відпочивав, займав центральне місце, але в цілому, як мені здалося, був куди менше важливим у композиції. Що ж, Беатриса де Клерваль дійсно вважала свого чоловіка далеко не таким важливим персонажем картини, ніж її сад, або просто сховала їхню близькість за завісою неясності?

Кайє, який стояв з іншого боку стола, підтвердив деякі мої здогадки.

— Це чоловік Беатриси, Ів Віньйо, що засвідчила їхня дочка Оде. Можливо, вам відомо, що Оде після смерті матері змінила прізвище Віньйо на де Клерваль? Напевно, фанатична відданість матері, а може, вона відчувала значущість своєї матері як художника й бажала прилучитися до її слави? Вона вельми пишалася нею.

Він відійшов у куток їдальні й розглядав керамічну качку, оточену незапаленими свічками, що стояла на олов’яному комоді з дірочками. Ми з Мері обернулися до третьої картини Беатриси де Клерваль — ставок у парку, поверхня рябиться під вітерцем, який розмиває й відбиття у воді нависаючих над головою дерев. Майстерно написаний краєвид прикрашають клумба з квітами на березі ставка й постаті птахів на самому ставку; серед птахів і лебідь, який розправив крила, збираючись у політ. Ця робота приголомшувала. Я подумав, що передача освітлення — принаймні, з мого погляду, — наближалася до майстерності Моне. Чому ж людина, обдарована таким талантом, перестала малювати? Постать лебедя, намальована швидкими мазками, була втіленням польоту, раптового, вільного руху.

— Вона мусила спостерігати багато лебедів, — зауважила Мері.

— Він зовсім живий, — погодився я. Обернувся до Кайє, який підійшов до стільця, взявся за спинку й спостерігав за нами. — Ви не знаєте, де вона це писала?

— Коли Оде прохала продати їй ці картини, вона сказала, що це Булонський ліс, неподалік їхньої домівки в Пассі. Її мати написала цю картину влітку вісімсот вісімдесятого року, якраз перед тим, як кинула живопис. Вона назвала картину «Останній лебідь» — принаймні, так написано на звороті полотна. Вишукана робота, правда? Анрі був готовий мало не на вбивство, аби дістати цю картину для Оде. Він мені тричі писав про цю картину, коли Оде помирала. Третій лист був розлючений, якщо зважати на характер Анрі.

Він змахнув рукою, немов відкидаючи ті переживання з огляду на їхню давність.

— Я вважаю, що це й була остання робота Беатриси де Клерваль, хоча й не можу цього довести. Але так пояснювалася б назва картини — це ж її лебединий спів, до того ж я не зміг розшукати будь-яку її роботу з пізнішою датою. Зрозуміло, Анрі вважає, що остання робота — та, що в нього, «Викрадачі лебедів». Він дивно до неї ставиться. Правда, на першій виставці творів Беатриси, що проходила в музеї Ментенон у Парижі у вісімдесяті роки, не було робіт, пізніших за цю. Ви чули про ту виставку? Для неї я позичив це велике полотно. Втім, це несуттєво, — тут же додав він, повільно нахиляючись і спираючись на спинку стільця. — Ця картина надзвичайна, одна з найкращих в усій моїй колекції. І до моєї смерті вона залишиться тут.

Не сказав, що може статися з нею після того, а я вирішив не запитувати. Замість того я вказав на начерк портрета.

— А це ж хто?

Малюнок був не професійним; він зображував жінку з коротко підстриженим кучерявим волоссям на кшталт кінозірок тридцятих років; дещо незграбно виконаний, але очі моделі виразні, живі, як і тонкі чуттєві губи. Здавалося, вона звикла дивитися, а не говорити, немов заприсяглася не розмовляти — ні в ту хвилину, ні потім, — і від цього погляд ставав виразнішим. Якщо бути об’єктивним, жінку важко було назвати гарненькою, але було в ній щось привабливе й навіть захоплююче. Вона була такою сміливою, що відмовилась від краси.

Кайє схилив голову набік.

— Це Оде. Вона подарувала мені свій портрет, коли ми ще були друзями, а я зберіг на пам’ять про неї. Подумав, їй сподобається, що портрет висить тут, поряд з картинами її матері. І я впевнений, що це їй подобається, де б вона зараз не знаходилась.

— А хто малював? — На малюнку стояла дата в кутку: «1936».

— Анрі. Тоді минуло шість років, як вони познайомилися. А рік потому я покинув Париж. Йому тоді було тридцять чотири роки, мені двадцять чотири, а Оде п’ятдесят шість. Тож я маю портрет Оде його роботи, а в нього є намальований мною — чудова симетрія. Я вам казав, що вона не була красунею, а ось він був красенем.

Кайє обернувся спиною до нас, наче бесіда підійшла до свого логічного завершення — гаразд, якщо він так вирішив. Я швидко уявив собі їх усіх: він поїхав до Мексики якраз перед початком війни, уникнувши таким чином не тільки мук розбитого кохання, а й жахів катастрофи, що насувалася на Європу. Він молодший за Анрі на десять років, і йому, художнику двадцяти чотирьох років, Оде в її п’ятдесят шість мала видаватися зовсім старенькою (лише на чотири роки старшою, ніж я тепер, подумалося мені, й серце моє стислося). Але на начерку жінка не здавалася старою, й вона не була схожою на Беатрису де Клерваль, якщо довіряти портрету роботи Віньйо. Нічим не схожа, хіба що вогниками в очах. Де ж і в який спосіб пережили війну Оде й Анрі? Вони ж обоє пережили її.

— Так ви кажете, Анрі Робінсон ще живий? — не втримався я від запитання, поки ми йшли слідом за Кайє до вітальні-галереї.

— Минулого року був живий, — відповів Кайє, не обертаючись до мене. — Він надіслав мені листа у свій дев’яносто сьомий день народження. Коли тобі виповнюється дев’яносто сім, то пригадуєш усіх, кого любив колись, я так гадаю.

Коли ми знову дісталися до канап, він не зробив широкого жесту, запрошуючи нас сідати, натомість сам залишився стояти посеред кімнати. Я збагнув, що йому має бути вісімдесят вісім, якщо не помилився в підрахунках. На погляд це видавалося неможливим. Він стояв перед нами — стрункий, прямий, з гладкою червонуватою шкірою, з густим білим волоссям, акуратно зачесаним з лоба назад, у добре відпрасованому чорному френчі незвичного покрою — людина, яка чудово збереглася, немов натрапила на секрет еліксиру вічності, а потім утомилася й від того.

— Я вже втомився, — сказав Кайє, хоча на вигляд міг би простояти так весь день.

— Ви були дуже люб’язним до нас, — одразу відказав я. — Але в мене, пробачте, є ще останнє прохання до вас. З вашого дозволу я хочу написати Анрі Робінсону, щоб отримати деякі подальші відомості про творчість Беатриси де Клерваль. Можливо, у вас є його адреса й ви дасте її мені?

— Дам, звичайно, — відгукнувся він, схрестивши руки на грудях (перший прояв хвилювання, який я в нього помітив). — Для вас я розшукаю адресу. — Він обернувся й вийшов із кімнати, ми почули, як він тихо покликав когось своїм добре поставленим голосом. За хвилину повернувся зі старезним блокнотом, переплетеним у шкіру, й тим слугою, який приносив нам напої. Вони про щось порадилися, й слуга виписав для мене рядки з блокнота під наглядом Кайє.

Я подякував їм обом: то була паризька адреса разом з домашнім телефоном. Кайє перевірив, заглядаючи мені через плече.

— Можете передати йому привіт від мене — одному французу від іншого. — Він посміхнувся так, неначе дивився на щось знайоме з великої відстані, й мені зробилося ніяково, що я просив його про таку суто особисту послугу.

Кайє обернувся до Мері.

— На все добре, моя мила. Мені було приємно знову побачити красиву жінку. — Вона простягнула йому руку, й Кайє поцілував ту руку з повагою, але без теплоти. — На все добре, mon ami. — Він потис руку мені своєю міцною сухою рукою. — Скоріше за все, ми більше не побачимося, тож я бажаю вам повного успіху у вашому дослідженні.

У мовчанні він провів нас до вхідних дверей і притримав їх; слуги поблизу не було.

— На все добре, на все добре, — повторив Кайє, але так тихо, що ми ледь почули його слова. Я обернувся до нього, вже на доріжці, й помахав рукою, а він стояв у рамці троянд і бугенвілій, неймовірно стрункий, вродливий, немов захищений від впливу часу, самотній. Мері теж помахала рукою й похитала головою, нічого не сказавши. Він не відповів нам помахом руки.

Тієї ночі, коли ми кохалися — вже вдруге, впевненіше занурюючись у течію, досвідчені тепер коханці, — я побачив, що у Мері щоки мокрі від сліз.

— Що трапилося, люба?

— Нічого… але сьогодні…

— Кайє? — висловив я припущення.

— Анрі Робінсон, — відповіла вона, — котрий стільки років доглядав стару жінку, яку кохав. — І вона погладила мої плечі.