Викрадачі

Розділ 60

Залишивши «Метрополітен», я пройшов один квартал і опинився в Центральному парку. Мальовнича картина: навкруги буяє зелень, куди не поглянеш — всюди безліч квітів на клумбах; саме на це я й сподівався. Розшукав чисту лаву, сів, витяг мобільник і набрав номер. Я не телефонував їй уже два тижні. Сьогодні субота — де ж вона має бути в суботу? Я ж зовсім нічого не знаю про її теперішнє буденне життя (крім того, що вдираюсь в нього).

Після другого дзвінка вона відповіла, і я почув звуки, що її оточували, — можливо, ресторан, якесь людне місце.

— Алло, — сказала вона знайомим впевненим голосом, а я згадав її довгі руки.

— Мері, — почав я. — Це я, Ендрю Марлоу.

Майже за п’ять годин потому Мері була разом зі мною на площі Вашингтона. Вона приїхала якраз вчасно, щоб устигнути на обід — разом зі мною, в ресторані мого готелю. Після несподіваної мандрівки автобусом до Нью-Йорку вона зголодніла (а автобусу надала перевагу над потягом, тому що так дешевше, вирішив я, хоча сама вона про це нічого не сказала). За їжею розповіла мені з гумором, як діставала останній квиток, щоб встигнути на цей рейс. Мене взагалі здивувало її палке бажання приїхати сюди негайно. Обличчя її палало схвилюванням від того, що вона зробила це одразу, без попередніх міркувань, довге волосся прихоплене з боків заколками. Одягнена Мері була в бірюзовий светр з кількома важкими нитками чорних намистин на шиї.

Я намагався не звертати уваги на те, що її обличчя розчервонілося через Роберта Олівера, через полегшення (а може, й задоволення) від того, що в його житті відкрилися обставини, які можуть пояснити його розрив з нею, а також виправдати її попередню любов до нього. Сьогодні очі в неї були блакитні (мені згадалася Кейт), завдяки кольору светра. Взагалі колір її очей був мінливим, мов океан: залежав від погоди, від того, яке небо. Їла вона, як вихований вовк, вправно користуючись ножем і виделкою й відставивши убік величезну таріль з курчам і кускусом.[120] На прохання Мері, я описав з усіма подробицями портрет Беатриси де Клерваль і розповів, що він потрапив на іншу виставку невдовзі після того, як Роберт його побачив.

— Утім, дивно, що Роберт так гарно запам’ятав цей портрет, побачивши всього один чи два рази, а потім був здатний відтворювати обличчя багато років, — закінчив я свою розповідь. Я вже спирався ліктями на стіл, замовивши каву й десерт для нас обох, попри заперечення Мері.

— А він і не запам’ятовував. — Вона акуратно поклала ніж і виделку на тарілку.

— Не пам’ятав? Але ж він так точно малював її, що я впізнав оригінал з першого погляду.

— Не про те йдеться… Не мав потреби пам’ятати: її портрет був у нього в книзі.

Я поклав руки на коліна.

— Тож вам це було відомо!

Мері не заперечувала мого докору.

— Так. Перепрошую. Я збиралася розповісти вам, коли доберуся до відповідного місця в своїх листах. Якщо на це пішло, то я вже навіть написала. Але про картину в музеї мені не було відомо, у книзі не розповідалося, де зберігається оригінал. Мені чомусь здавалося, що десь у Франції. Це я й збиралася вам розповісти. Привезла вам решту своїх спогадів — називайте їх, як хочете. Мені знадобився неабиякий час, щоб написати все до кінця, а потім я ще все переглянула. — В тоні, яким вона це промовляла, не чулося вибачення. — Роберт тримав великі стоси книжок біля своєї канапи, коли ми жили разом.

— Кейт розповідала мені те саме — ну, щодо книжок. Однак, наскільки я зрозумів, самого портрета вона там не бачила, інакше розповіла б і про те. — Лише сказавши це, я збагнув, що вперше переповів безпосередньо Мері слова Кейт. Подумки заборонив собі чинити так вдруге.

Брови Мері злетіли вгору.

— Можу собі уявити, з чим доводилося жити Кейт. Я насправді уявляла це, і не одного разу.

— Вона жила з Робертом, — уточнив я.

— Авжеж. — Жвавість Мері зникла або ж заховалася на час за хмаркою, рука грала келихом вина.

— Завтра я поведу вас до музею, подивитися на картину, — сказав я, щоб розважити її.

— Поведете? — Вона посміхнулася. — А хіба я сама не знаю, де знаходиться «Метрополітен»?

— Маєте рацію. — Я на хвилинку забув, яка вона ще молода і вразлива. — Скажу так: ми можемо піти туди разом і подивитися.

— Так мені подобається. Власно, я ж задля цього й приїхала.

— Лише задля цього? — сказав я й одразу пошкодував. Не збирався ж до неї залицятися. Мимоволі пригадав бесіду з батьком: «З жінками, яких нещодавно кинули, багато клопоту. — А крім того, вона ще незалежна, незвичайна й дуже красива. — Саме так».

— Розумієте, я гадала, що саме через цей портрет він поїхав до Франції без мене — тобто, портрет знаходиться там, тож він і поїхав подивитися.

Я не виказав хвилювання.

— А він їздив до Франції? У той час, коли ви жили разом?

— Так. Сів на літак і полетів до іншої країни, навіть не попередивши мене. Так і не пояснив, чому зробив це потай. — Обличчя в Мері було напруженим, обома руками вона відкинула з нього волосся назад. — Я сказала йому, що мене це ображає: він витратив гроші на мандрівку сам, коли в нього, здається, не вистачало грошей, щоб допомогти мені сплачувати за квартиру та продукти. Та насправді мене ще більше образило те, що він поїхав, не сказавши нічого мені. Тоді я збагнула, що він ставиться до мене так само, як і до Кейт — не ділиться своїми таємницями. І до того ж було ясно, що йому навіть на думку не спадало запросити мене їхати разом з ним. Саме через це й виникла між нами та велика сварка, хоча ми обоє й робили вигляд, немов сперечаємося про живопис. Тож після його повернення ми прожили разом іще кілька днів, а потім він пішов.

Тепер на очі Мері набігли сльози, перші з того часу, як вона плакала на моїй канапі. Тож пробачте, але якби я в ту хвилину опинився біля дверей Робертової палати, я б увійшов і, замість сідати в крісло, дав би йому доброго стусана. Вона витерла очі. І вона, і я на хвилину затамували подих, принаймні, так мені здалося.

— Мері, можна вас запитати: це ви звеліли йому залишити дім чи він сам кинув вас?

— Я звеліла. Боялася, якщо не скажу, то він і сам може піти від мене, а тоді я втрачу не тільки його, а й залишки поваги до себе.

Перш ніж поставити наступні запитання, я зачекав досить тривалий час.

— А вам відомо, що у Роберта, коли він накинувся на картину в музеї, був із собою чималий пакунок старих листів? Листування між Беатрисою де Клерваль та Олів’є Віньйо, який написав її портрет.

Вона на хвилину завмерла, потім кивнула.

— Я не знала, що там і листи від Олів’є Віньйо.

— А ви бачили ці листи?

— Бачила. Я вам розповім пізніше.

Мусив задовольнитися цим. Вона дивилась мені прямо у вічі. Обличчя ясне, доброзичливе. Можливо, те, що я бачив на цьому обличчі, й була любов, яку вона колись відчувала до Роберта. Ще ніколи я не зустрічав людини, що так вражала б мене, як ця дівчина, яка пильно роздивлялася картини в музеї, їла, немов добре вихований чоловік, а волосся причісувала, наче німфа. Можна було порівняти її хіба що з єдиною жінкою, про яку мені було відомо лише зі старих листів і живописних полотен, написаних Олів’є Віньйо і Робертом Олівером. Однак я здатен був зрозуміти, чому Роберт, охоплений любов’ю до мертвої жінки, покохав (як умів) цю живу жінку.

Я хотів сказати Мері, що шкодую про той біль, який вчувався в її словах, але не знав, як сказати це в такий спосіб, щоб не видаватися їй покровителем. Тож сидів і просто дивися на неї — з усією ніжністю, на яку лише здатен. До того ж з її манери: як допила каву, як почала розшукувати свою куртку, — було ясно, що обід, наш наблизився до кінця. Але залишалося ще одне не вирішене досі питання, і я мусив поміркувати, як до нього підійти.

— Я розпитував адміністратора, в готелі є вільні номери. Був би радий…

— Ні, ні. — Вона поклала під тарілку дві банкноти й підвелася з місця. — На Двадцять восьмій вулиці мешкає моя подруга, вона вже чекає на мене, я зателефонувала їй заздалегідь. Я прийду до готелю завтра, скажімо, о дев’ятій ранку.

— Гаразд. Можемо випити кави й вирушити до музею.

— Домовилися. А це для вас. — Мері витягла із сумочки й простягла мені товстий конверт, цього разу такий великий і важкий, неначе в ньому, крім паперів, містилася ціла книжка.

Тепер вона була вже готова, і я також підвівся на ноги. З цією молодою жінкою було нелегко. Я навіть назвав би її колючою, якби вона не була такою витонченою, а ще — якби вона в цю хвилину не посміхалася трохи. На мій подив, вона обперлася на мою руку, потяглася й поцілувала мене в щоку. Ми були майже одного росту. А губи в неї виявилися теплими й м’якими.

Я повернувся до свого номера ще досить рано, і весь вечір був у моєму розпорядженні. Можна зателефонувати єдиному старому другу, який мешкає у Нью-Йорку — Алану Ґлікману. Ми дружили ще в школі й досі не втрачали зв’язку, здебільшого телефонували один одному рази два-три на рік; мені подобалося його гостре почуття гумору. Однак заздалегідь я його не попередив, а тепер він, напевно, заклопотаний своїми справами. Крім того, на краю мого ліжка лежав пакунок, що я його отримав від Мері. Піти самому й залишити цей пакунок тут — нехай і на декілька годин — було все одно, що кинути напризволяще живу людину.

Я сів, відкрив конверт і витяг стосик аркушів з надрукованим на них текстом, а також тоненьку книжку в паперовій обкладинці — там містилися кольорові репродукції картин. З розповіддю Мері в руках я влаштувався поперек ліжка. Двері були зачинені, штори запнуті, але я відчував присутність у номері інших людей та їхніх пристрастей — таких реальних, що міг би доторкнутися до них рукою.