Викрадачі

Розділ 63

Наприкінці березня Салон прийняв портрет золотоволосої служниці — картину Марі Рів’єр. До них прийшов Олів’є, щоб особисто оголосити цю новину. Вони з Івом і татусем сіли за стіл і випили з найкращих кришталевих келихів за її здоров’я, а вона тим часом прикусила губу, стримуючи усмішку. Вона намагається не дивитися на Олів’є, й це їй вдається. Вже звикла до того, що всі, кого вона любить, збираються за цим столом разом. У ту ніч вона не може заснути — від щастя, від радощів і ще якихось складних почуттів, які немовби відбирають у неї частку задоволення, що вона завжди відчувала від живопису як такого. Олів’є в наступному листі пояснив, що така реакція є нормою. За його словами, вона відчуває водночас тріумф і беззахисність перед чужими поглядами, але потрібно просто малювати, як завжди, як це робить будь-який художник.

Вона починає працювати над новим полотном: лебеді на ставку в Булонському лісі. Ів знайшов час, щоб супроводжувати її туди по суботах, тож немає потреби гуляти або малювати на самоті. Іноді замість Іва її супроводжує Олів’є, він допомагає їй змішувати фарби, а одного разу написав її маленький портрет — вона сидить на лаві біля води, шия огорнена мереживом, капелюшок відкинутий назад, тому можна побачити її уважний і захоплений погляд. Олів’є каже, що це найкращий портрет, який він тільки намалював за все життя. На звороті полотна він помічає рішучими мазками: «Портрет Беатриси де Клерваль, 1879», — і ставить у кутку свій підпис.

Одного разу, коли Олів’є не було, до обіду приходять Жільбер і Арман Тома. Старший брат, Жільбер, — красивий чоловік, який вміє поводитися у вітальні й розважати товариство. Арман спокійніший, одягнений елегантно, як і Жільбер, але в ньому відчувається певна байдужість. Вони доповнюють один одного: Арман стримує енергійність Жільбера, а той створює атмосферу, в якій мовчазний Арман видається не нудним, а витонченим. Жільбер має особливий дозвіл дивитися в Салоні на роботи, вже схвалені журі, але ще не виставлені. Коли решта гостей розійшлася, й у вітальні залишилися тільки вони вчотирьох, він розповідає, що бачив картину, подану Олів’є Віньйо — молодик, який сидить під деревом. Бачив і ту загадкову картину, яку Олів’є Віньйо подав від імені невідомої художниці, мадам (а може, мадемуазель) Рів’єр. Дивно, як ця картина нагадує йому щось знайоме. А Віньйо дратує його, тому що відмовляється відкрити, хто така ця мадам Рів’єр — зрозуміло ж, це псевдонім, а не справжнє ім’я.

Розповідаючи, Жільбер обертається до Іва, потім до Беатриси. Нахиляє вбік свою красиву велику голову, запитує, чи не знають вони цю художницю — напевно, молоду й сором’язливу. Який сміливий вчинок для нікому не відомої жінки — подати свою картину до Салону! Ів хитає головою, а Беатриса відводить погляд; Ів ніколи не вмів нічого приховувати. Жільбер додає: яка шкода, що їм нічого не відомо, а мсьє Віньйо такий таємничий. Він, Жільбер, завжди був упевнений, що Олів’є Віньйо насправді не зовсім такий, яким видається на перший погляд; у нього має бути багатий досвід — як у живописця, зрозуміло. У кімнаті, як завжди, затишно: крісла й канапи нещодавно заново оббили тканиною інших, ніж раніше, кольорів; біля каміна великі підставки для дров — ці підставки дуже подобаються татові; світло від полум’я в каміні й від тонких свічок падає на намальований Беатрисою вид її саду — пейзаж у золоченій рамі висить на протилежній стіні. Жільбер розмовляє чемно, манери в нього поштиві, він гарно вихований. Поглядає на пейзаж, на Беатрису, розправляє свої бездоганні манжети. Вперше з того часу, як вона дала Олів’є свою згоду на подання картини, Беатриса відчуває тривогу. Втім, що поганого, якщо Жільбер Тома розкриє її інкогніто? Картину все одно вже прийняли до Салону.

Здається, він натякає на щось більше, і це її непокоїть по-справжньому. Можливо, він у такий спосіб робить їй комплімент, дозволяє усвідомити, що здатний вигідно продати її картину, якщо вона бажає продовжувати цю хитру гру. Можливо, продовжувати гру вона й бажає, але не бажає прямо спитати, що саме той має на увазі. З першої зустрічі з Олів’є — біля цього ж каміна — вона відчула його доброту, його безкорисливість. Так само зараз вона відчуває в Жільбері Тома щось недобре, щось аморальне й жорстоке, що ховається в глибинах його душі. Вона хоче, щоб він скоріше пішов звідси, хоча й сама не розуміє, чому саме. Ів вважає його розумним; купив у нього картину досить бунтівного Дега — маленька балерина стоїть, уперши руки у стегна, й спостерігає, як її подруги виконують вправи біля перекладини. Беатриса переводить розмову на цю картину — Жільбер охоче відгукується, його підтримує Арман: цього Дега чекає велике майбуття, у цьому вони впевнені, на його картинах уже зараз можна непогано заробляти.

Вони прощаються, нарешті, й Беатриса заспокоюється. Жільбер цілує й тисне їй руку, просить Іва передати вітання його дядькові.