Викрадачі

Розділ 105

Ранок мого повернення до «Ґолденґров» був такий само сонячний — немов я привіз весну з Франції. Іще привіз каблучку для Мері, антикварну річ дев’ятнадцятого століття: рубіни, золото, — вона коштувала мені більше, ніж усі витрати за останні півроку, взяті разом. Співробітники зраділи моєму поверненню, й за першою ж філіжанкою кави на мене звалилася лавина повідомлень і паперів. Нотатки сестер і записи доктора Крауна, під чиїм наглядом я залишив Роберта, були однозначно заспокійливими: Роберт, як і раніше, не розмовляв, але весь час був заклопотаний, пожвавлений, снідав і обідав разом з усіма, посміхався пацієнтам і сестрам.

Потім я відвідав інших своїх пацієнтів, серед яких були дві новенькі. Одна — молода дівчина, яку перевели з однієї вашингтонської лікарні, де вона перебувала під наглядом через спробу самогубства. Вона сповнилася рішучістю одужати й не завдавати більше страждань своїй родині. Мені вона розповіла, що спостерігала, як мати ридає зі страху в палаті, й ті спостереження змусили її переглянути своє ставлення до багатьох речей. Інша новенька була літньою жінкою. Я не був упевнений, що фізичний стан хворої дозволяє їй перебувати у нас, але це я обговорю з її рідними. Вона на хвилину простягла мені свою тоненьку, мов листок, руку, я потис, узяв свою валізку й пішов до палати Роберта.

Він сидів на ліжку з альбомом для малювання на колінах, очі затьмарені. Я підійшов прямо до нього й поклав йому руку на плече.

— Роберте, можна поговорити з вами кілька хвилин?

Він підвівся. На його обличчі читалися гнів, подив, щось схоже на образу. Цікаво, чи не заговорить він зараз: «Ви забрали мої листи!» Можливо, скаже: «Чорт би вас забрав!», гірко скаже — так, як я казав йому. Але він просто стояв і мовчав.

— Можна, я сяду?

Він не поворухнувся, тож я сів на звичне своє місце, в крісло, знайоме, мов рідний дім. Сьогодні мені було в ньому на подив комфортно.

— Роберте, я їздив до Франції. Побачитися з Анрі Робінсоном.

Результат був миттєвим: він закрутив головою і впустив на підлогу свій альбом.

— Анрі вам пробачив, здається. Я повернув йому листи. Шкодую, що мусив узяти їх без вашого дозволу: побоювався, що ви не погодитеся.

Знову миттєвий приплив збудження. Він зробив крок до мене, і я підвівся на ноги, почуваючись так у більшій безпеці. Двері, як і зазвичай, я залишив не зачиненими. Вдивляючись у нього, однак, я побачив, що Роберт не настроєний агресивно — скоріше, приголомшений.

— Анрі зрадів, що листи повернулися до нього. Потім ми з ним поїхали до села, яке згадується в листах. Не знаю, чи ви пам’ятаєте — Ґрем’єр, звідки родом Беатрисина покоївка.

Він не зводив з мене очей, обличчя побіліло, руки безсило звисали.

— Ми не знайшли жодних слідів родини тієї служниці, але Анрі сказав, що Беатриса сховала щось у цьому селі, дещо таке, що доводить її любов до дочки. Заради цього я й поїхав туди. Ми знайшли малюнок — скоріше, серію ескізів, з її ініціалами.

Я дістав з валізки свої власні начерки й на мить гостро відчув, наскільки мені бракує майстерності. Мовчки передав начерки йому.

— Беатриса де Клерваль, а не Жільбер Тома. Ви здогадалися про це?

Він тримав мої начерки в руках. Уперше він одразу взяв у руки річ, яку я пропонував йому.

— Разом із цими ескізами був лист. Я привіз вам копію, аби ви самі змогли прочитати. Для мене Анрі переклав його. Це лист Беатриси до Олів’є, він доводить, що Тома шантажував її й видав одну з її найбільших робіт за свою. Про це ви, як я розумію, теж здогадалися.

Віддав йому згорнені аркуші. Він узяв їх і мовчки дивився. Потім закрив обличчя рукою й стояв так кілька секунд, цілу вічність. Коли прибрав руку, очі дивилися прямо на мене.

— Дякую, — промовив він. Я й не знав — або не пам’ятав, — який у нього приємний голос: звучний, глибокий, привабливий.

— Є одна річ, яку я не здатен зрозуміти. — Я стояв поруч із ним, спостерігаючи, як він переводить погляд з мене на начерки. — Якщо ви підозрювали, що «Леда» — це твір Беатриси, чому ж намагались його пошкодити?

— Не намагався.

— Але ж ви з’явилися туди з ножем, з певним заміром.

Він ледь-ледь посміхнувся.

— Я намагався встромити ножа в нього, а не в неї. Проте я тоді був не в собі.

Тільки тепер я збагнув: портрет Жільбера Тома, який лічить свої монети. Роберт прийшов до галереї один. Так — він вихопив з кишені ножа, швидко розкрив і кинувся вперед, тоді як охоронець, що ввійшов до зали саме в цю мить, кинувся, в свою чергу, на нього. І Роберт подряпав раму картини, сусідньої з автопортретом Жільбера Тома. Можна тільки здогадуватися, що трапилося б з Робертом, при його непевному психічному стані, якби він випадково пошкодив «Леду», свою любов. Одну зі своїх любовей. Я поклав руку йому на плече.

— А тепер ви в собі?

Він відповів урочисто, немов приносив присягу.

— Уже певний час почуваю себе нормальним. Так я вважаю.

— Розумієте, дещо в цьому роді може трапитися з вами знову, чи пов’язане воно буде з Беатрисою, чи ні. Вам потрібно буде відвідувати психіатра і, напевно, психотерапевта, а до того ж приймати ліки. Можливо, все життя — про всяк випадок.

Роберт кивнув. Обличчя відкрите, зосереджене.

— Можу порадити вам іншого психіатра, якщо ви не залишитесь у Вашингтоні. А мені ви завжди можете телефонувати. Перш за все як слід поміркуйте над цим. Ви тут уже давно.

— Ви теж, — посміхнувся він.

Мусив посміхнутися за компанію.

— Мені хочеться побачитися з вами знову вранці. Я приїду рано, тоді ви зможете отримати всі папери про виписку, якщо будете готові. Я повідомлю співробітників, що сьогодні вам можна телефонувати будь-куди, якщо вам це потрібно. — Останнє я вимовив, зробивши велике зусилля над собою: мені дуже не хотілося, щоб він знову торкався життя певної особи.

— Я хочу побачити дітей, — сказав він тихо. — Але їм я зателефоную пізніше, коли оселюся де-небудь. Незабаром.

Він стояв посеред кімнати, зі схрещеними на грудях руками, очі блищали. Тоді я залишив його — він потис мені руку сердечно, хоча й дещо неуважно — і пішов виконувати свої службові обов’язки.

Наступного ранку мені вдалося потрапити до «Ґолденґров» дуже рано, тому що я жив іще за паризьким часом. Роберт, напевно, виглядав мене: він підійшов до дверей кабінету, коли я тільки-но починав свій робочий день. Він уже встиг прийняти душ, поголитися й акуратно одягтися в ті речі, в яких я його вперше побачив; волосся в нього ще не висохло. Вигляд у нього був, як у людини, що прокинулася після столітнього сну. Схоже, сестри дали йому декілька великих сумок, щоб було куди покласти речі, наразі він кинув їх у передпокої. Я все ще відчував обійми Мері, бачив на її руці, коли вона заснула, каблучку. Роберт їй не зателефонував, і я тепер упевнився, що вона того й не бажала. Мені ще прийдеться вирішувати, зрозуміло, чи повідомити Кейт про його виписку.

— Я готовий, — посміхнувся Роберт.

— Упевнені? — запитав я його.

— Якщо я вскочу в якусь халепу, я вам обов’язково зателефоную.

— Перш ніж вскочите в халепу. — Я дав йому свій телефон і повернув його документи.

— Домовилися. — Він узяв клінічні папери, прочитав, підписав без вагань і повернув мені ручку.

— Вам потрібно кудись під’їхати? Може, викликати вам таксі?

— Ні. Я спершу хочу пройтися пішки. — Він стояв у дверях кабінету, його висока постать займала майже весь отвір.

— Знаєте, заради вас я порушив майже всі наші кляті правила. — Я бажав, щоб він це почув, а можливо, просто сам бажав вимовити це вголос.

— Це я знаю, — розсміявся Роберт.

Ми стояли й дивилися один на одного, потім Роберт Олівер поклав мені на плечі руки й рвучко обійняв. У мене ніколи не було ані брата, ані такого батька, який здатен був мене розчавити, ані друга такої міцної статури.

— Спасибі вам за клопоти, — сказав він.

«Спасибі за твоє життя», — хотів я сказати йому, але не сказав. Скоріше: «Спасибі тобі за моє».

Я відпустив його самого, хоча з радістю провів би до воріт: нехай відчує запах ранку, що знову належить йому, побачить розквітаючі дерева вздовж старої під’їзної дороги, що веде до головного корпусу. Роберт попрямував передпокоєм одразу до дверей; я бачив, як він їх відчинив і вийшов на ґанок, підібрав свої сумки й зачинив за собою двері.

А я пішов до його палати. Вона була порожньою, залишилося тільки малярське приладдя — це він дбайливо склав на полиці. Посеред кімнати стояв мольберт із завершеним портретом Беатриси; вона не посміхалася, але немов світилася зсередини. То мав бути подарунок для Мері, подумав я й здивувався, що згоден доставити його за призначенням. Решту своїх картин і малюнків Роберт забрав із собою.

Тепер мені відомо, що я все правильно вгадав у той день. Роберт влаштується десь у новому місці й писатиме картини: пейзажі, натюрморти, живих людей з неповторними привабливими рисами, таких, що здатні старіти — картини, які ще більше попередніх варті прикрасити собою приватні колекції й бути виставленими в музеях. Зрозуміло, я не міг тоді передбачити, що його зліт до тривалої слави буде єдиною звісткою для мене, але більшого мені було й не потрібно. Я побачу портрети його дітей, на яких вони поволі зростатимуть, нових жінок, які ввійдуть до його життя, картини незнайомих лук і берегів, на яких він розташує свій мольберт. Роберт теж сказав вірно: я завдав собі багато клопоту, хоча й не цілком заради нього. Моєю винагородою були ті довгі хвилини в Парижі, що я провів перед картиною, яку світ може ніколи не побачити. У мене були великі винагороди, великі радощі, проте маленькі теж дуже приємні.

Наближається ніч. Невблаганно згасає денне світло, темні віти дерев переплітаються в темряві, тануть на тлі темніючого неба. Я бачу, як він збирає речі, відчищає палітру. Він якраз миє пензлі при світлі ліхтаря, коли поблизу знову проходить вона, цього разу майже поруч з його вікнами, швидкими кроками повертаючись після того як зробила, що було потрібно. Під насунутим каптуром він не здатен побачити обличчя як слід; голова нахилена — напевно, вона роздивляється дорогу, місцями ще вкриту льодом, замерзлими калюжами, плямами снігу й багнюкою. Потім вона підводить голову, й він бачить її очі — темні, як і сподівався. Уловлює блиск тих очей — немолода жінка, попри гнучке тіло, але така, що він міг би закохатися в неї, якби його серце було молодшим, така, яку художник і зараз би залюбки намалював. Вона бачить краєм ока світло в його віконці й знову нахиляє голову, прямуючи далі в своїх черевичках, надто вишуканих для цього сільського шляху. Він помічає, що руки вільно звисають уздовж боків, порожні — схоже, що вона залишила десь у селі те, що несла із собою: дарунок, їжу для хворого літнього родича, сукню, яку має підшити місцева кравчиня, а можливо, й немовля, — він може лише здогадуватися. Втім, ні — для немовляти сьогоднішня ніч надто холодна.

Це село відоме йому не так добре, як його власне; Море-сюр-Луен, де він помре приблизно за чотири роки, розташоване на захід звідси. Він уже передчуває свій кінець. Але біль у дбайливо закутаному горлі не досить сильний, щоб перешкоджати його цікавості: він тихенько відчиняє двері й дивиться їй услід. У ближчого кінця провулка, перед церквою, на неї чекає екіпаж: гарні коні, ліхтарі запалені, висять високо. Він бачить, як звивається її довга, прикрашена орнаментом спідниця, коли вона сідає всередину. Потім зачиняє дверцята рукою в чорній рукавичці, немов перешкоджаючи візниці зійти й тим затримати їхній від’їзд. Коні рвуться вперед, у повітрі тане їхнє гаряче дихання; екіпаж рушає з місця.

Ось вони зникли, в селі панує тиша, як і завжди о цій порі, коли насувається ніч. Він замикає двері й гукає до слуги в дальній кімнаті, щоб подавав скромну вечерю. Завтра йому потрібно повертатися додому, до своєї дружини й своєї студії, які чекають на нього зовсім недалеко, трохи вище по річці, а також надіслати записку другові, який кожної зими так доброзичливо надає йому притулок у цьому домі. Вранці — коротка дорога додому, а потім — знову малювати, весь час, який у нього ще залишився. Тим часом полум’я в каміні почало кидати тіні по всій кімнаті, а на плиті закипає чайник. Він переглядає написаний сьогодні вдень пейзаж; дерева вийшли добре, а постать цієї незнайомої жінки на сільській вуличці визначила центр уваги, надала картині певної загадковості. У нижньому лівому кутку він додає своє прізвище й дві цифри. Наразі досить, а завтра потрібно ще трохи попрацювати над її одягом і визначитися зі світлом у тих вікнах найвіддаленішого будинку, в кінці провулка, де старий Ренар лагодить кінську збрую. На новому полотні фарби вже пристали, за шість місяців вони висохнуть. Він повісить картину в своїй студії, а якось, сонячного ранку, зніме й відішле до Парижа.