Викрадачі

Розділ 73

Проїхавши кілька кілометрів далі на південь, ми знайшли псевдо-італійський ресторанчик із розмаїттям пляшок, обплетених соломою, скатерками й завісами в червону та білу клітинку, з трояндою у вазі на нашому столику. Був вечір понеділка, й у ресторанчику майже нікого не було, крім… я мало не написала «крім іншого подружжя», та якогось чоловіка, який обідав на самоті. Роберт попросив принести свічки.

— Як ви гадаєте, якого це кольору? — запитав мене Роберт, коли молоденький офіціант запалив їх.

— Полум’я? — перепитала я. Вже починала звикати до того, що не завжди розумію Роберта, не здатна слідкувати за його власними, нерідко безладними думками. Але частіше за все мені подобалося, до чого вони йдуть.

— Ні. Троянда.

— Вона була б рожевою, якби все інше тут не було червоним і білим, — відповіла я навмання.

— Правильна відповідь. — А потім розповів мені докладно, які фарби використав би, щоб передати цей колір, якої саме фірми, якого відтінку, а також скільки білого необхідно було б додати. Ми замовили традиційну лазанью, й Роберт їв з великим апетитом, поки я копирсалася в своїй порції — я зголодніла, але почувалася дещо ніяково. — Розкажіть мені, будь ласка, ще що-небудь про себе.

— Ви й так знаєте про мене набагато більше, ніж я про вас, — заперечила я. — Але все одно, мені майже нічого додати: ходжу на роботу, намагаюся дати, що тільки можу, своїм студентам різного віку, потім повертаюся додому, а тоді малюю. У мене немає сім’ї, та я, здається, не дуже цього й прагну. Ось і все. Дуже нудна історія.

Він пив червоне вино, яке замовив для нас обох (я свого ледь відсьорбнула).

— Нічого нудного тут немає. Ви малюєте з відданістю. Це найголовніше.

— Тепер ваша черга, — запропонувала я, а сама тим часом примусила себе їсти лазанью.

Тепер він відпочивав. Відклав виделку й відкинувся на спинку стільця, підкотив вище рукав. Шкіра в нього починала вкриватися тонким візерунком зморщечок, добра шкіра, трохи поношена. При тому освітленні, яке було в ресторані, волосся й очі Роберта видавалися одного й того самого кольору, і те, й інше мали такий вигляд, наче були насторожі, до того ж якимись неприборканими.

— Що ж, у мене теж, здається, все дуже прозаїчно, — почав він. — Хіба що життя в мене, напевно, не таке добре налагоджене. Мешкаю в маленькому містечку, з якого інколи втікаю, але в цілому мені там подобається. Веду безкінечні заняття в студії — для студентів молодших курсів, взагалі позбавлених таланту або дуже скромно обдарованих. Я їх люблю, а їм подобаються мої заняття. Час від часу виставляю свої роботи — то там, то тут. Мене влаштовує, що я більше вже не нью-йоркський художник, хоча й сумую за Нью-Йорком.

Я не стала уточнювати, що оте «виставляюсь там і тут» тільки підкреслює досить незвичайну кар’єру.

— А коли ви мешкали в Нью-Йорку?

— Коли навчався на факультеті мистецтв і після того. — Авжеж! Він вважався бунтівником на тому самому факультеті, який відхилив мій власний портфоліо. — У цілому прожив там близько восьми років. Правду кажучи, написав там багато робіт. Але Кейт, моїй дружині, не дуже подобалось у великому місті, тож мусили переїхати. Я не шкодую. У Ґрінхілі добре і їй, і дітям, — це він сказав від щирого серця. На довгу мить (неначе падаєш з дерева) мені стало шкода, що хтось не сидить у цьому ресторані подалі від нас і не розповідає так само просто, буденно й лагідно про мене й про дітей, яких я не хочу мати.

— А як ви знаходите час, щоб писати власні картини? — Мені здалося за краще змінити тему розмови.

— Я менше сплю — інколи. Тобто інколи в мене зникає потреба багато спати.

— Як у Пікассо, — зауважила я, посміхаючись, щоб він не сприйняв цього надто серйозно.

— Цілком справедливо, саме як у Пікассо, — погодився він, теж посміхаючись. — У мене вдома є студія, а значить, я можу просто піднятися на горище вночі й працювати замість того, щоб повертатися до коледжу й морочитися з безліччю замкнених дверей.

Я миттю уявила, як він нишпорить по всіх кишенях у пошуках ключа.

Він допив бокал вина, налив собі ще, але помірно: він, напевно, збирався сидіти за кермом і не бажав наражати себе на небезпеку (при цьому в італійському раї не було мотелю).

— Однаково, — закінчував Роберт свою розповідь, — нещодавно ми переїхали зі студмістечка, і тепер у нас багато вільного місця. Це також добре, хоча доводиться діставатися коледжу за двадцять хвилин на машині замість чотирьох хвилин пішки.

— Це погано. — Я доїла лазанью, аби потім не шкодувати, що залишилася голодною — мало за чим ще доведеться шкодувати? У мене ще залишався незакінченим Ісак Ньютон, а книжка виявилася куди цікавішою, ніж мені здавалося спершу. Розум проти віри.

Роберт замовив десерт, і ми з ним обговорили своїх улюблених живописців. Я зізналася у своїй любові до Матісса й уголос висловлювала припущення, якого вигляду набули б наш веселенький стіл, завіси, троянда під пензлем Матісса. Роберт сміявся й не визнавав, що він більш традиційний художник і дуже цікавиться імпресіоністами. Можливо, це було очевидним, а можливо, критика його робіт призвичаїла Роберта не визнавати своїх уподобань. Його слава зростала; він випередив своїх вчителів і пихатих товаришів по навчанню, художників-концептуалістів. Це вчувалося в тому, що він розповідав і як саме. Іще ми обговорили книги. Він обожнював поезію й декламував Єйтса й Одена, з якими я трохи познайомилась у школі, а також Чеслава Мілоша, збірку поезій якого я прочитала колись давно, тому що побачила томик на столі в Робертовому кабінеті. Романи йому здебільшого не подобалися, тож я погрожувала надіслати великий роман вікторіанської епохи — на кшталт бомби поштою — «Місячний камінь»[123] або «Мідлмарч».[124] Роберт сміявся й казав, що не читатиме цього.

— Але ж вам повинна подобатися література дев’ятнадцятого століття, — наполягала я. — Принаймні французьких авторів, тому що ви любите імпресіоністів.

— Я не говорив, що люблю їх, — не погодився зі мною Роберт. — Я сказав, що пишу певні картини, це так — зі своїх власних міркувань. Деякі з них дійсно нагадують імпресіонізм, так сталося.

Нічого такого про свої картини він також не говорив, але я не стала виправляти його. Пригадую, що тоді він іще розповів мені, як одного разу мало не розбився на літаку.

— Того разу я повертався до Нью-Йорка з Ґрінхіла — якраз під час мого викладання у вашому коледжі, у Барнетті. З одним двигуном літака щось сталося, тож пілот звернувся до пасажирів і попередив, що маємо робити аварійну посадку, хоча ми були вже майже на підході до аеропорту Ла-Гуардіа.[125] Жінка, яка сиділа поряд зі мною, дуже злякалася. Жінка вже літня, на вигляд така собі домогосподарка. Перед цим вона щось розповідала мені про свого чоловіка — здається, про його роботу, не пам’ятаю вже. Коли ж літак почав перехилятися на один бік й загорівся напис «Пристебнути ремені», вона потяглася й охопила мене за шию. — Роберт скатав серветку в тугу трубочку.

— Я теж був наляканий — пам’ятаю, думав лише про те, що хочу жити, а тут вона охопила мою шию, й від того я остаточно втратив душевну рівновагу. Соромно про це говорити, але я відштовхнув її. Мені завжди здавалося, що у критичну хвилину я виявлю хоробрість, що це я буду героєм, який витягує інших з палаючих будинків — навіть не замислюючись. — Він підвів голову, знизав плечима. — Навіщо я вам усе це розповідаю? Коли ми благополучно приземлилися за кілька хвилин, вона не бажала дивитися на мене. Відвернулась від мене й ридала. Навіть не дозволила мені допомогти їй винести багаж, так і не поглянула на мене жодного разу.

Я не знала, що на це відповісти, хоча мене пронизувало гостре співчуття до нього. Обличчя в нього потемніло, зробилося суворим; саме таке було у нього тоді, в коледжі, коли розповів мені про жінку, чийого обличчя не здатен був забути.

— Моїй дружині я про це нізащо б не розповів. — Він обома руками розгладив серветку. — Вона й без того гадає, що я не дуже вмію дбати про інших. — Потім Роберт посміхнувся. — Тільки подумайте, на які дивні зізнання ви мене викликаєте!

Я була задоволена.

Нарешті Роберт змахнув своїми довгими руками й заходився наполягати на тому, що він сплатить рахунок, потім дав мені змогу наполягти, що потрібно поділити витрати між нами обома, й потому ми підвелися з-за столу. Він вибачився й пішов до туалету (я вже двічі туди ходила — головним чином, щоб побути хвилинку на самоті й роздивитися себе у дзеркалі), а без нього в ресторані зробилося якось порожньо. Потім ми разом вийшли на темну автостоянку, від якої пахло океаном і смаженою рибою, зупинилися біля моєї машини.

— Гаразд, тепер мені потрібно їхати й не зупинятися, — сказав він, але цього разу не буденним тоном, що було б мені неприємно. — Я люблю сидіти за кермом вночі.

— Зрозуміло, вас же чекає тривала подорож. Мені також час вирушати в путь. — Натомість я бажала, щоб він виїхав першим і рухався швидше: тоді я могла б розшукати перший пристойний мотель у першому-ліпшому місті. Вже пізно, до Портленда мені не встигнути, до того ж я надто втомилася й засмутилася. У Роберта ж був такий вигляд, начебто він був готовий їхати без перепочинку до самої Флориди.

— Сьогодні все було просто чудово. — Він повільно обвив мене своїми руками, а мене вразило, що він вимовив це так пестливо. Хвилину тримав мене й поцілував у щоку, а я намагалася не ворухнутись. Урешті-решт повинна була закарбувати його у своїй пам’яті.

— Так, дійсно чудово. — Я відсторонилася від нього й відімкнула свою машину.

— Стривайте. Ось вам моя адреса й телефон. Повідомте, якщо подорожуватимете на південь.

«Іще чого!» У мене не було із собою візитних карток, але я розшукала клаптик паперу й написала йому свій номер телефону й адресу електронної пошти.

Роберт швидко глянув на адресу.

— Я нечасто користуюся електронною поштою, — сказав він. — У справах, звичайно, користуюся, тільки якщо не можна без цього обійтися. Не могли б ви дати мені звичайну адресу, а я надсилав би вам час від часу свої картини?

Я дописала звичайну адресу.

Він погладив моє волосся, неначе в останній раз.

— Гадаю, ви мене зрозумієте.

— Аякже. — Я швидко поцілувала його в щоку. Смак був гострий, навіть масний, як в олії найвищого ґатунку — ще кілька годин я відчувала залишки того смаку на своїх губах. Сіла в машину. Поїхала геть.

За десять днів я знайшла в пошті його перший малюнок. То був просто начерк, примхливий, написаний поквапом, на складеному аркуші паперу. Намальована була постать на зразок сатира, що виходив з хвиль, а неподалік на скелі сиділа дівчина. До малюнка додавалася записка: Роберт розмірковував про наші бесіди, вони йому дуже сподобалися; наразі він працює над великим полотном — це розвиток картини, написаної на узбережжі. Я миттю подумала: а чи включив він туди постаті жінки й дитини? Він написав адресу своєї абонентської поштової скриньки й просив, щоб я користувалася цією адресою, а ще писав: я повинна надіслати йому кращий малюнок, ніж його власний, аби поставити його на місце.