Викрадачі

Розділ 43

До зоопарку я бігав у суботу, а в середу в «Ґолденґров» на мене чекав лист з ґрінхільською зворотною адресою. Почерк жіночий: акуратний, чіткий, — Кейт. Я одразу пішов до кабінету, не завітавши ані до Роберта, ані до інших пацієнтів, зачинив двері й дістав ножа для паперу — то був подарунок моєї матері до закінчення коледжу. Мені неодноразово спадало на думку, що таку цінну для мене річ не слід тримати у службовому кабінеті, де багато сторонніх людей, але подобалося, що ніж завжди біля мене. Лист займав одну сторінку і, на відміну від адреси на конверті, був надрукований.

У цьому листі відчувалися великодушність, чесність, вразливість, деяка незграбність і щире серце. У кожному рядку я бачив силу волі Кейт, її рішучість діяти так, як вона вважає справедливим. Бачив подумки, як вона сидить за своїм столом у бібліотеці на другому поверсі, напевно, рано-вранці, наполегливо стукає на друкарській машинці, перемагаючи душевний біль, запечатує конверт швидше, поки не передумала, а вже потім на кухні заварює чай і наклеює марки. Зрозуміло, її мають засмучувати жертви, які вона приносить заради Роберта, але вона й задоволена собою — я бачив її ясно, у водолазці, що облягає фігуру, й джинсах, у вухах блищать коштовності; ось вона поклала конверт на тацю біля вхідних дверей і пішла будити дітей, приберігаючи свою посмішку для них. Раптом у мене з’явилося гостре відчуття втрати.

Адже лист був такими самими зачиненими дверима, які я спостерігав і доти, хоча він відчиняв інші двері. Що ж, мушу поважати її бажання. Я надрукував короткого листа у відповідь, дотримуючись професійного стилю, висловив подяку, запечатав конверт — пізніше його відправлять мої співробітники. Кейт не вказала своєї електронної адреси, не скористалася й моєю, що була зазначена на візитній картці, яку я вручив їй у Ґрінхілі: вочевидь, її влаштовувало це офіційне, повільне спілкування між нами — справжній поштовий лист подорожує за півкраїни, непомітний у хвилях кореспонденції. І все запечатане. Саме так ми могли б робити у дев’ятнадцятому столітті, такий само чемний, майже таємний обмін думками на папері, розмова на відстані. Листа від Кейт я поклав не до Робертової клінічної картки, а до своїх особистих паперів.

Решта справи виявилася на подив легкою, зовсім не детективним романом. Мері Р. Бертисон мешкала в межах федерального округу Колумбія, її повне ім’я було відкрито й чітко надруковано у телефонній книзі, де значилася й адреса: Південно-східний район, Третя вулиця. Іншими словами, як я й підозрював, вона була скоріше за все жива й здорова. Мені якось дивно було бачити, що цей уламок мовчазного життя Роберта Олівера лежить просто на поверхні. Зрозуміло, у цьому великому місті можуть мешкати декілька жінок на таке ім’я й прізвище, але я в цьому сумнівався. Після обідньої перерви набрав номер телефону, сидячи за столом у кабінеті, знову зачинивши його двері від цікавих вух і очей. На мою думку, Мері Бертисон могла бути в цей час удома, тому що вона ж художниця. З іншого боку, якщо вона художниця, то, напевно, вдень працює десь, як і я сам — у моєму випадку, дипломованим доктором медицини з ліцензією на приватну практику, всього-на-всього п’ятдесят п’ять годин на тиждень. У слухавці пролунало п’ять чи шість дзвінків, і з кожним мої надії танули — я сподівався захопити її зненацька. Потім клацнув автовідповідач: «Ви зателефонували до Мері Бертисон за адресою…» — жіночий голос звучав упевнено. Приємний голос, можливо, трішечки різкий через необхідність запису, але чіткий, контральто, і вимова освіченої людини.

Тут мені спало на думку, що вона скоріше відреагує позитивно на ввічливе повідомлення, ніж на несподіваний безпосередній дзвінок, і матиме час обміркувати моє прохання.

— Добридень, пані Бертисон. Говорить доктор Ендрю Марлоу, лікар-психіатр з клініки «Ґолденґров» у Роквілі. Зараз я лікую пацієнта — як я розумію, вашого друга, художника. Можливо, ви погодитесь надати нам невелику допомогу?

Обережне «нам» — я навіть сіпнувся мимоволі. Навряд чи це можна назвати колективною справою. І такого повідомлення вистачить, щоб занепокоїти її, м’яко кажучи, якщо вона наразі вважає його близьким другом. Але ж якщо вони жили разом, якщо він приїхав до Вашингтону, аби бути з нею, як вважає Кейт, то якого ж біса вона й досі не з’явилася до «Ґолденґров» з власної ініціативи? З іншого боку, в газетах не повідомлялося, що Роберта відправлено під нагляд психіатрів.

— Ви можете зателефонувати мені сюди, в клініку, майже кожного робочого дня, і я відповім якомога скоріше. Запишіть номер телефону… — я продиктував його чітко, додав номер пейджера й повісив слухавку.

Потім я пішов відвідати Роберта — з таким відчуттям (не знати, звідки воно й узялося), немов руки у мене в крові. Кейт не забороняла мені нагадувати Роберту про Мері Бертисон, але і в дверях його палати я все розмірковував, чи варто це робити. Бо телефонував людині, яка могла інакше й не дізнатися, що Роберт потрапив до психіатричної лікарні. «Ви можете розмовляти навіть з Мері», — зневажливо кинув він мені у той перший день, коли потрапив до нашої клініки. Втім, більше він нічого не казав, а у Сполучених Штатах має бути мільйонів двадцять тих Мері. Він може точно пам’ятати, що саме сказав. А я що — повинен пояснювати, звідки дізнався прізвища?

Постукав у двері й гукнув до Роберта, хоча двері не були щільно зачинені. Роберт писав на полотні, спокійно стоячи біля мольберта з піднятим пензлем; міцні плечі не напружені, поза природна. Можливо, останніми днями його стан покращився? Чи потрібно тримати його в лікарні тільки через те, що він не розмовляє? А потім він поглянув на мене, насупився, і я знову побачив, як його очі наливаються кров’ю, як на обличчі, щойно він упізнав мене, з’являється вираз невимовного страждання.

Я сів у крісло й почав говорити, поки рішучість не залишила мене.

— Роберте, чому б вам просто не розповісти мені про все?

У моєму запитанні чулося більше розчарування, ніж я збирався виявити. Його це запитання спантеличило (чим я був потай задоволений), принаймні, він не залишився байдужим. Набагато менше задовольняло те, що на губах Роберта з’явилася слабка посмішка — мені здалося, посмішка переможця, завойовника, начебто моє запитання доводило, що він знову загнав мене у глухий кут.

Якщо бути відвертим, за мить та посмішка розлютила мене не на жарт і, напевно, визначила мій наступний крок.

— Ви могли б мені розповісти, наприклад, про Мері Бертисон. Ви не обмірковували можливість зв’язатися з нею? Є ще краще запитання: чому вона не прийшла сюди, не відвідала вас?

Він рушив на мене, піднявши руку із затиснутим у ній пензлем, потім опанував себе. Очі його зробилися величезними, вони палали тим гострим розумом, який я помітив у ньому під час нашої першої зустрічі, перш ніж Роберт навчився ховати цей вираз у моїй присутності. Втім, він не міг відповісти мені й тим програти свою гру в мовчанку, тож спромігся втриматися й не сказати нічого. Я відчув жаль до нього. Він немовби намалював себе в кутку й тепер змушений був там сидіти. Якби він висловив обурення мною або всім світом, або й тією Мері Бертисон, або спитав у мене, звідки я дізнався про неї, він остаточно б утратив залишки своєї незалежності й сили, які ще зберігав у собі й які полягали в його праві залишатися мовчазним попри свою збентежену душу.

— Гаразд, — сказав я (сподіваюся, лагідно).

Так, я відчував жаль до нього, але водночас розумів і те, що він одержав зайву перевагу: у нього буде досить часу, аби міркувати й відгадувати, чим я займався й звідки міг дізнатися прізвище Мері Бертисон. Можливо, варто запевнити його зараз, що я сам розповім, коли (і якщо) розшукаю ту його Мері, якими відомостями вона зі мною поділиться (якщо поділиться взагалі).

Однак я й без того надав йому забагато інформації, тому краще тепер мені помовчати: якщо він на це здатний, то здатний і я. Посидів з ним іще п’ять хвилин у мовчанні, а він тим часом грав у великій руці пензлем і вдивлявся в полотно. Нарешті я підвівся. В дверях обернувся до нього, мало не з каяттям. Його скуйовджена голова була опущена, погляд втупився в підлогу — такий нещасний, що мене накрила хвиля співчуття. Ця хвиля не залишила мене й у коридорі, й у палатах інших, більш звичайних пацієнтів (такими я їх відчував, хоча уникаю вживати це визначення до будь-кого з пацієнтів), які скаржилися на звичайні розлади.

Усю другу половину дня я присвятив своїм хворим, але стан більшості з них був стабільним, і додому я їхав з почуттям виконаного обов’язку, майже із задоволенням собою. Вулиця Рок-Крік-Парквей[88] була оповита золотавою імлою, на кожному повороті я бачив, як спалахує на сонці вода в руслі річки. Мені здалося, що картину, над якою я працював весь тиждень, потрібно ненадовго відкласти. То був портрет мого батька, з фотографії, ніс і рот у мене зовсім не виходили, проте, якщо попрацювати кілька днів над чимось іншим, тоді до портрета можна буде повернутися з більшим успіхом. Удома в мене було кілька помідорів, не дуже смачних о цій порі року, але досить яскравих; за тиждень вони не зіпсуються. Якщо покласти їх на підвіконня в студії, може вийти щось на зразок сучасного Боннара або — якщо не прибіднюватися — просто новий Марлоу. Труднощі полягатимуть в освітленні, проте дні стали довшими, й можна ще спіймати після роботи трошки вечірнього сонця. Якщо ж буде наснага, то можна й прокидатися раніше, а відтак — розпочати ще одну картину, вранішню.

Я вже замислився: як підбирати кольори й як розташувати помідори, тож майже не пам’ятаю, як заганяв машину до гаража, вогкого приміщення під житловим будинком, причому оренда гаража складала мало не половину платні за квартиру. Час від часу я мріяв про те, щоб знайти собі іншу роботу, до якої не потрібно було б їздити щодня вулицями вашингтонських передмість з їхнім страхітливим рухом і взагалі користуватися автомобілем. Але як можна покинути «Ґолденґров»? До того ж, мене не приваблювала перспектива весь час сидіти тільки в кабінеті на Дюпон-серкл, з пацієнтами, які почуваються досить добре для того, щоб самим приходити туди на консультації.

Голова моя була переповнена цими речами: натюрмортом, заходом сонця, якщо дивитися на нього крізь цівочки Рок-Крік, невитриманими колегами-водіями, — а руки зайняті пошуками ключів; як і зазвичай, я піднімався сходами, тому що фізичне навантаження ніколи не завадить. І я не побачив її, аж доки не дійшов до власних дверей. Вона стояла, спираючись на стіну (напевно, чекала тут уже певний час), не напружена, але й не спокійна, руки схрещені на грудях, ноги — у шнурованих чобітках. Наскільки я пам’ятаю, одяг її складався з джинсів і довгої білої сорочки, зверху якої був накинутий темний спортивний піджак. У тьмяному світлі коридора волосся відблискувало кольором червоного дерева. Я був настільки приголомшений, що закляк на місці: відтоді я почав розуміти, що насправді означає цей вираз.

— Ви! — тільки й вимовив я, і від цього вигуку розгубленості в мене не поменшало. Безперечно, то була дівчина з музею — та, що по-змовницькому усміхалася до мене перед натюрмортом Мане в Національній галереї, та, що уважно вивчала «Леду» Жільбера Тома, а потім посміхнулася мені ще раз, уже на вулиці. Я згадував її — одного разу чи двічі, — а потім забув зовсім. Звідки вона взялася? Враження було таке, нібито вона жила в іншому світі, мов фея або янгол, і з’явилася мені знов без перерви в часі, без будь-якого раціонального пояснення.

Вона випросталася й простягла мені руку.

— Доктор Марлоу?