Викрадачі

Розділ 75

Якось уранці я збагнула, що не одержувала від Роберта ані листа, ані малюнка вже протягом п’яти днів, а на той час це була для нас тривала перерва. Останній начерк, який він мені надіслав, був автопортрет, де він зобразив своє сильне й мужнє обличчя в карикатурному вигляді: волосся стоїть дибки й наче ворушиться, мов у Медузи Горгони. Під цим він зробив напис: «Ой, Роберте Олівер, коли ж ти приведеш своє життя до ладу?» То був, мабуть, єдиний раз, коли він прямо сміявся із себе, мене це навіть трохи збентежило. Втім, я сприйняла це як прояв тієї «меланхолії», на яку він декілька разів мимохідь скаржився. Можливо також, то було усвідомлення подвійного життя, яке поступово засмоктувало його через наше листування. Насправді я сприйняла той малюнок як своєрідний комплімент, тому що в розпалі кохання саме так і хочеться все сприймати, ви згодні? Але потім пройшло три дні, тоді ще четвертий, п’ятий — а більше від Роберта нічого не надходило. Я порушила власне правило й написала йому поза чергою — стривожена, сповнена жаги спілкуватися з ним, — але в листі я намагалася, щоб мої слова звучали байдужо.

Упевнена, що того листа він так і не одержав. Якщо тільки поштовий відділок не закрив його абонентську скриньку й не викинув того листа геть, він може лежати там і зараз, чекати, коли його дістане звична рука — а вона так його й не дістала. Можливо й те, що Кейт вичищала скриньку після розлучення й викинула його. Якщо так, то хочу думати, що вона не стала читати. Наступного ранку після того, як я відправила листа, о пів на сьому, в мене задзвонив домофон. Я все ще була в халаті, волосся ще мокре, але вже зачесане — я збиралася йти на заняття. Так рано ніхто ніколи не турбував мене вдома, тож я перш за все подумала, чи не викликати поліцію — мушу враховувати, в якому районі мешкаю. Але потрібно було з’ясувати, що ж коїться, тож я натиснула кнопку й запитала, хто там.

— Це Роберт, — пролунала відповідь: сильний, гучний, дивний голос. У ньому вчувалась утома, деяка невпевненість, але я впізнала цей голос. Я б і у відкритому космосі його впізнала.

— Хвилиночку, — попросила я. — Зачекайте. Зачекайте одну хвилинку. — Можна було впустити його, але мені надто хотілося спуститися до нього самій. Мені ще не вірилось. Одягла перше, що потрапило під руку, схопила ключі й босоніж побігла до ліфта. На першому поверсі вже побачила його крізь скляні внутрішні двері. У Роберта на плечі висіла спортивна сумка; він мав вигляд дуже стомленої людини, сильно пом’ятої, але в той же час був наїжачений, вдивлявся щосили крізь двері, намагаючись побачити мене.

Мені здалося, що я сплю, але все одно двері я відчинила й кинулася до нього, а він кинув на землю свою сумку, підняв мене в повітря й міцно стис в обіймах, занурився обличчям в моє плече, у волосся, жадібно вдихаючи запах. Здається, я заплакала від полегшення, тому що він (як я й сподівалася) почав тертися щокою об мою щоку. Можливо, він також розчулився. Нарешті ми відірвалися один від одного: волосся стирчить в усі боки, обличчя залиті слізьми, у нього на лобі блищать краплі поту. Роберт кілька днів не голився, й у нього почала відростати борідка. Взагалі він мав вигляд неголеного бомжа з вашингтонських передмість, до чого пасував і одяг: одна старенька сорочка зверху іншої такої ж.

— Що трапилося? — запитала я, тому що на більше була неспроможна.

— Бачиш, вона вигнала мене з дому, — відверто зізнався він і підняв із землі сумку, наче то був доказ його вигнання. Напевно, в мене був приголомшений вигляд, бо він додав: — Не через тебе. Є інші причини.

Напевно, я мала вигляд розгублений і приголомшений, як ніколи, тому що Роберт поклав мені руку на плече.

— Не хвилюйся. Все владнається. Це трапилось через мої картини, я тобі потім розповім.

— Ти їхав цілу ніч, — зробила я висновок.

— Так. А можу я залишити машину там? — він показав рукою в бік вулиці, де були дорожні знаки й плутанина лічильників.

— Авжеж, — відповіла я. — Можеш, а після дев’ятої години її відтягнуть до поліційного відділку. — Й ми обоє почали сміятися, він розчесав мені волосся — той жест я пам’ятала ще з часів семінару — й цілував, цілував, цілував.

— А хіба вже дев’ята?

— Ще ні. Маємо більше двох годин, — відповіла я. Ми піднялися нагору сходами з його важкою сумкою, я зачинила двері й зателефонувала на роботу, що захворіла.