Викрадачі

Розділ 19

Життя наше в Нью-Йорку йшло, ні, краще сказати — летіло. За п’ять років ми мешкали у трьох місцях: спершу в моїй квартирі у Брукліні, після того в неймовірно маленькій кімнаті на Західній Сімдесят другій вулиці, поблизу Бродвея — вона була крихітною, кухонний стіл висувався зі ще меншого приміщення, — а наприкінці на задушливому верхньому поверсі будинку в Ґрініч-вілідж. Мені подобалися всі ці помешкання з їхнім оточенням: пральнями-автоматами, бакалійними магазинчиками, навіть з місцевими бомжами. Все-все ставало таким знайомим і близьким.

А потім одного ранку я прокинулась і подумала: «Бажаю вийти заміж. Бажаю народити дитину». Дійсно, це сталося так просто: увечері я лягла спати молодою та вільною, безтурботною, зі зневагою до тих, хто жив звичайним буденним життям, а о шостій годині наступного ранку, коли підвелася з ліжка, прийняла душ і вдяглася, щоб іти на свою роботу в редакції, я вже була зовсім іншою. А може, ця думка майнула в голові, поки я висушувала волосся й одягала спідницю: «Бажаю вийти за Роберта, мати на своєму пальці обручку й народити дитину. У дитини буде Робертове кучеряве волосся, мої маленькі долоні й ступні — й тоді життя зробиться краще, ніж будь-коли». Ці мрії раптом так заволоділи мною, що залишалося зробити зовсім небагато, аби вони перетворилися на дійсність. А яка ж я буду тоді щаслива! Мені навіть не спадало на думку, що можна було просто завагітніти й народити дитя кохання (як сказала б моя матуся з властивим їй гумором) на Манхеттені. Дітей я уявляла тільки в шлюбі, а шлюб — обов’язково міцним, тривалим; діти повинні зростати на трьохколісних велосипедах, серед клумб з квітами: врешті-решт, саме таким було моє дитинство. Мені хотілося робити так, як моя мати: вона завжди нахилялася, щоб одягти нам шкарпетки й зашнурувати бордові полуботки. Я б навіть не відмовилася носити ті самі сукні, що вона носила в молодості — аби їх одягти, потрібно було присісти навпочіпки, та ще й повернути вбік зсунуті ноги. І мені хотілося, щоб у дворі була підвішена до дерева гойдалка.

Як мені не спадало на думку народжувати дітей без того, щоб спершу надягти обручку, так само я не уявляла, що можна ростити дитину у величезному гомінкому місті, яке вже встигла полюбити. Важко пояснити такі речі, бо ж до того я була впевнена, що не хочу іншого життя, ніж те, яке ми вели на Манхеттені: живопис і зустрічі з нашими друзями в кафе після роботи, розмови про картини. Звикла спостерігати, як Роберт у своїх синіх бавовняних шортах пише на полотні олією в студії когось із друзів, а я тим часом малювала, примостивши на коліна невеличку дошку. Вранці ж підводилася з ліжка, позіхаючи перед тим, як іти на роботу, а прокидалася вже дорогою, коли крокувала під деревцями до станції метро. Таким був мій реальний світ, доки ось ці малесенькі кучеряві істоти, які навіть не народилися, і не мали ще жодного права заволодівати моїми мріями, раптом наказали мені покинути все, до чого я звикла. Тепер, коли минуло багато років, вони залишаються — попри все горе й страх, попри втрату Роберта, попри перенаселення нашої планети й відчуття моєї власної провини в цьому — мої діти залишаються тим єдиним, про що я ніколи не шкодувала.

Роберт не бажав відмовлятися від будь-чого з того життя, яке ми вели в Нью-Йорку. Гадаю, що нарешті поклик природи змусив його таки відмовитися, немовби заради мене. Чоловіки теж хочуть мати дітей, нехай і стверджують, що їхні почуття щодо цього зовсім інші, ніж у жінок. Напевно, його підштовхнуло моє захоплення новою мрією. Насправді йому не хотілося жити у маленькому зеленому містечку, працювати викладачем у маленькому коледжі, але він не міг не розуміти, що рано чи пізно його аспірантське життя, яке він поділяв зі мною, мусить змінитися на щось інше. Він уже дечого досяг: пройшла його — разом з викладачем кафедри — виставка, він успішно продав у Ґрініч-віліджі чимало своїх картин. Його мати, вдова, мешкала у штаті Нью-Джерсі. Вона все ще в’язала йому светри й називала сина Бобі, з наголосом на останньому складі, як у французькій мові. Так ось, вона вирішила, що він нарешті зробиться видатним художником, і почала висилати сину дещо з батькової спадщини, щоб той мав змогу займатися живописом.

Здається, Роберт, якому так поталанило від самого початку, вважав себе непереможним. І талант виявився від самого початку: його обдарування визнавали всі, хто бачив картини, незалежно від того, подобалась їм традиційна манера художника чи ні. Він викладав на підготовчому відділенні свого факультету й день за днем писав ті ранні картини, яких тепер чимало в музеях. Знаєте, вони дійсно чудові. Я так і досі вважаю.

Якраз перед тим, як я завела мову про дітей, Роберт працював над картинами, які цілком серйозно називав серією у стилі Дега: дівчата, що розминаються у поперечини в Американській балетній школі, граціозні й сексуальні, з напруженими стрункими ногами й руками. Тієї зими він цілими днями не виходив з музею «Метрополітен», вивчаючи маленьких балерин Дега, тому що бажав зробити своїх такими самими, і в той же час іншими. На кожному полотні Роберта були одна-дві аномалії: великий птах, що намагався влетіти у вікно балетної студії за спинами дівчат, або дерево гінкго, яке виростало зі стіни й відбивалося в безлічі дзеркал. Одна галерея в Сохо продала дві такі картини й замовила ще. Я також писала картини, тричі на тиждень після роботи, незважаючи ні на що — пригадую, якою тоді була дисциплінованою. Відчувала, що рівня Роберта можу й не досягти, але з кожним тижнем просуваюсь уперед. Час від часу ми брали свої мольберти і йшли разом до Центрального парку. Ми були закохані, кохалися двічі на день (по суботах і неділях), тож чому не народити дітей? Упевнена, що його теж захопило, як по-новому я поводилася з ним у ліжку, бо для нього цей бік нашого життя завжди був надзвичайно важливим. Його захоплювало відчуття того, як його сім’я переходить до мене, зав’язуючи плід нашого кохання. Ми обвінчалися у невеличкій церкві на Двадцятій вулиці. Я хотіла просто піти до мирового судді, але замість того ми скромно обвінчалися по католицькому обряду, щоб догодити матері Роберта. Моя матуся приїхала з Мічигану разом з двома моїми найкращими подругами, які разом зі мною навчалися в школі. Дві мами, обидві вдовиці, сподобалися одна одній і сиділи разом під час чужої нам меси, а в Робертової матері на додаток до єдиного сина з’явилася ще одна дитина. Свекруха зв’язала мені в подарунок на весілля светр; це звучить досить жахливо, але протягом багатьох років він був одним з моїх скарбів — майже біленький, з коміром, який нагадував кульбабу. Я полюбила свекруху з першої зустрічі. То була висока, худорлява, жвава жінка, якій я сподобалася не знати чого, й яка була впевнена: ті десять-дванадцять слів, що я розуміла її рідною французькою, можна перетворити на вільне володіння мовою, якщо наполегливо працювати. Батько Роберта, який після війни був співробітником американського представництва з реалізації плану Маршалла, вивіз її з Парижа, і здається, вона не шкодувала. Ніколи більше вона туди не їздила, а все її життя зосередилося на роботі медсестри, на яку вона вивчилася вже у Штатах, та на її блудному синові.

Роберт під час церемонії вінчання здавався таким, як і завжди, безтурботно-щасливим від того, що я поряд з ним. Він не переймався тим, що довелося вдягти парадний костюм — на сорочці скособочилась єдина краватка, яку він мав, а під нігтями залишалася фарба. Він забув зробити собі зачіску, а я ж особливо наполягала на цьому, щоб ми пристойно виглядали в очах католицького священика та моєї матусі; гаразд, що він хоч обручку не забув. Я дивилась на нього, коли ми промовляли незвичні слова обітниці, й бачила: він такий, як є, яким був завжди. Точно так він міг би стояти разом зі мною й нашими друзями в улюбленому нами барі, замовляти ще пива й сперечатися щодо проблем перспективи. Мене це розчарувало. Я бажала, щоб він якось змінився, навіть перетворився на дещо іншу людину — адже відкривалась нова ера в моєму та його житті!

Після вінчання ми пішли до ресторану в центрі Ґрініч-вілідж, і там зустрілися з нашими приятелями. Вони всі виглядали незвично охайними, дехто з жінок був у черевичках з високими підборами. Приїхали і мої брат із сестрою, аж із самого Заходу. Всі поводилися трохи офіційно; друзі потисли руки нашим матерям, деякі навіть їх поцілували. Коли ж принесли вино, однокурсники Роберта почали виголошувати сороміцькі тости, що мене було збентежило. Але наші матусі, замість виглядати приголомшеними, сиділи рядком, щоки в них палали, і вони сміялися, мов дівчата-підлітки. Давно вже я не бачила свою матусю такою щасливою, і від того дещо заспокоїлась.

Роберт не подбав про те, щоб знайти собі десь постійну роботу, я кілька місяців наполегливо його вмовляла — я ж тепер мріяла, щоб ми знайшли затишне невеличке місто, де колись, можливо, зможемо купити собі будинок. Правду кажучи, він взагалі не шукав роботи, місце у Ґрінхілі запропонував один з його колишніх викладачів: Роберт експромтом завітав до того в кабінет, аби запросити його на ленч. А за тим ленчем викладач випадково згадав, що днями чув про вакантне місце й може рекомендувати туди Роберта — у того викладача був давній приятель, скульптор і майстер гончарної справи, який викладав у Ґрінхілі. Для художника це прекрасне місце, почув Роберт за ленчем: у Північній Кароліні багато художників, які ведуть справжнє, чисте життя, займаються тільки своїм мистецтвом. А коледж у Ґрінхілі був тісно пов’язаний з колишнім коледжем Блек-Маунтінс,[53] тому що декілька учнів Джозефа Альберса[54] залишили Блек-Маунтінс, коли розпався їхній гурток, і заснували факультет мистецтв у Ґрінхілі. Там Роберту буде добре, він матиме змогу писати картини. Якщо поміркувати, я теж, напевно, змогла б, до того ж приємний клімат, а ще… гаразд, він напише туди листа, рекомендуючи Роберта.

Так воно виходило, що майже все добре в житті випадало Роберту саме таким шляхом, завдяки талану, а йому зазвичай таланило. Поліцейський, наприклад, вибачає йому перевищення швидкості й знижує штраф зі ста двадцяти доларів до двадцяти п’яти. Він запізно звернувся по фант на свої заняття живописом — і отримав той фант, а ще й додаток на придбання необхідного приладдя. Всім подобається робити для нього щось добре, бо він видається таким щасливим і без їхньої допомоги, таким байдужим до власних потреб, і до їхнього бажання стати йому в пригоді. Ніколи не могла цього збагнути. Мені часом здавалося, що він обдурює людей, сміється з них, хоча й ненавмисне, але тепер гадаю, що життя немовби відшкодовувало Роберту те, чого йому самому бракувало.

Я вже була вагітна, коли ми переїхали до Ґрінхіла. Я зауважила Роберту, що кожна велика любов у моєму житті починається з блювання. Насправді, майже ні про що інше й думати не було сили. Запакувала все що можна у нашій квартирці в Ґрініч-вілідж, багато чого пороздавала друзям, які залишались (яких ми залишали, подумалося з гіркотою) там, у нашому колишньому житті. Роберт обіцяв, що домовиться з кількома друзями, щоб допомогли перенести речі до вантажівки, яку ми орендували для переїзду, але ж він забув. А може, це вони забули, тож ми врешті найняли двох підлітків просто з вулиці — перетягти всі речі згори донизу. Пакувала я все сама, тому що Роберту потрібно було в останню хвилину зробити то те, то інше на факультеті або в студії. Ми не залишили в квартирі взагалі нічого — спеціально, аби хазяїн не зміг утримати нашу заставу, а тоді Роберт сів за кермо, й ми поїхали до студії. Звідти він витяг коробки з приладдям для живопису й цілі оберемки полотен. Пізніше я збагнула, що він не пакував жодної речі зі свого одягу, жодної тарілки або чашки — лише те, що було в студії, бо тільки це для нього й важило. Тим часом я залишалась у машині, аби відігнати її, якщо з’явиться поліція або дівчина з інспекції паркування.

Так я сиділа за кермом, осяяним серпневим сонцем, і погладжувала свій живіт, що вже помітно здувся — не від того дитинчати розміром з горішок, як малюють на плакатах у поліклініці, а від того, що я багато їла й багато блювала, від моєї в’ялості й розслабленості, від небажання тримати себе у формі. Я провела рукою по опуклому животі й відчула ніжність до людинки, що росла всередині мене, до життя, на яке ми чекали. Такого я ще ніколи не відчувала, то був секрет навіть від Роберта — головним чином тому, що я не вміла йому це толком пояснити. Коли він з’явився з останнім оберемком старих скринь і останнім мольбертом, я визирнула з віконця вантажівки й подивилась на нього — він був бадьорий, веселий, упевнений, і все те ніяк не стосувалося мене. Він ні про що не думав, крім одного: як вмістити все, що приніс, у вантажівку, повну наших убогих меблів. Саме тоді, в ту хвилину, я вперше відчула, що припустилася якоїсь помилки, неначе дитина шепотіла мені: «Чи ж він зможе подбати про нас?»