Викрадачі

Розділ 26

Улітку того року Роберт спав коли-не-коли: він викладав, малював у вільний час, зі мною ж тримався прохолодно. Незабаром я припинила плакати потай і почала звикати до нового стану речей. Усе ще закохана в нього, я дещо загартувалася й вичікувала.

У вересні відновилися повноцінні заняття в коледжі. Коли я ходила, разом з Інгрид, до подруг — дружин інших викладачів — попити чаю, побалакати, то вони зазвичай розповідали про своїх чоловіків. Я й собі додавала якісь невинні дрібнички про Роберта, щоб усі знали: у нас вдома все гаразд. У цьому семестрі Роберт проводить по три заняття на тиждень у студії. Він полюбляє чилі. Мені потрібно відшукати рецепт цього гострого соусу.

Потихеньку я також збирала інформацію про їхніх чоловіків — для порівняння. Виходило, що їхні чоловіки прокидаються вранці, разом з дружинами, або й раніше, щоб встигнути зробити пробіжку. У одної чоловік готував їжу увечері по середах, тому що в цей день у нього було менше занять. Почувши це, я подумала: а чи Роберт узагалі знає, коли середа, а коли який інший день тижня? І він точно ніколи не готував їсти, якщо не рахувати відкорковування пляшок. Чоловік іншої подруги замінював її двічі на тиждень: сидів з дитиною, а дружина мала змогу зробити щось для себе. Я й сама бачила одного разу, що він увійшов до кімнати якраз у слушну годину — забрати до себе їх дворічну дитину. Значить, він знав, котра година й де він повинен бути о цій годині. Я тримала свої думки при собі й посміхалася разом з іншими маленьким вадам їх чоловіків. «Він розкидає свій одяг по всьому будинку? — хотіла б я сказати їм. — То дрібничка». І вперше задумалася про тих жінок, які самі були викладачками коледжу — як вони пораються з усіма справами? Серед них, я знала, була мати-одиначка, й мені раптом зробилося сумно й ніяково: ми так приємно спілкувалися одна з одною, а вона тим часом проводила заняття зі студентами. Ми ніколи не робили навіть спроби прилучити її до нашої компанії. Взагалі життя всіх нас було досить вільним: ми рахували кожну копійчину, але самі не заробляли жодної. Втім, моє власне життя видавалося не таким вільним, як у моїх подруг, і я намагалася збагнути, як це сталося.

Одного дня восени Роберт прийшов додому надзвичайно пожвавлений, поцілував мене у тім’я й сповістив, що прийняв запрошення вести заняття протягом одного семестру на півночі — незабаром, починаючи з січня. То була солідна робота із солідним заробітком — у коледжі Барнетт, неподалік від Нью-Йорка. При коледжі був відомий музей образотворчого мистецтва, а викладачів живопису вони часто запрошували з інших навчальних закладів — Роберт перелічив мені декількох вельми славетних художників, які викладали там до нього. Він же матиме проводити заняття лише один раз на тиждень, а решту часу може присвятити малюванню. Тобто він зможе малювати цілими днями, навіть більше!

Я не одразу збагнула, що він має на увазі, хоча й зраділа разом з ним. Опустила руки із затиснутим у них рушником для посуду:

— А як же ми? Це не так легко — перевезти немовля до нового місця, й усього на кілька місяців.

Він поглянув на мене зі щирим подивом — таке навіть не спало йому на думку.

— Бачиш, я, здається, гадав… — розгублено забурмотів він.

— Що ти гадав? — Чому ж я так розсердилася на нього лише через один погляд, через один рух бровами?

— Розумієш, не було мови про те, щоб їхати разом із сім’єю. Я гадав, що поїду сам і закінчу декілька картин.

— Міг би принаймні спитати, чи не заперечуватимуть там проти того, щоб ти взяв із собою людей, з якими тобі випало жити разом. — Руки в мене почали тремтіти, я сховала їх за спину.

— А з чого така ворожість? Ти просто не знаєш, що то таке — не мати змоги малювати, — сказав він. Наскільки мені було відомо, він малює цілими тижнями без перерви.

— Що ж, тоді не спи весь час, — запропонувала я.

Утім, останнім часом він перестав спати вдень. Насправді я починала знову хвилюватися через те, що Роберт ночами працює в себе в студії, а спить, здається, зовсім мало. Хоча тепер я звикла уявляти собі його не інакше, як розпростертим на ліжку.

— Ти навіть не уявляєш собі, що чоловіка потрібно іноді підтримати. — Ніс і щоки в Роберта напружилися й побіліли. Принаймні, зараз я повністю заволоділа його увагою. — Звичайно, мені сильно не вистачатиме тебе й Інгрид. Ти можеш приїхати з нею посеред семестру погостювати. І весь час ми будемо писати й телефонувати один одному.

— Підтримати, кажеш? — Я відвернулася від нього й розглядала дерев’яні панелі стін. Що ж то за чоловік, думала я, що вирішив кинути на цілий семестр свою сім’ю заради власної роботи й не порадився зі мною, навіть не спитав, чи я хочу залишатися сама з маленькою дитиною. Що за чоловік? Який він? Шафи в кухні були акуратно зачинені. Цікаво, думала я, якщо дивитися на них довго, допоможе це мені не зірватися? Іще цікаво: чи можна жити з божевільним і не зробитися й собі божевільною? Можливо, з мене теж вийшов би геній — утім, я не була впевнена, що хочу цього, якщо зблизька всі генії виглядають, як Роберт. Якщо казати правду, я б дозволила йому без жодних заперечень їхати самому, якби він тільки порадився зі мною. Спробувала виштовхнути з думок образ тієї чорнявої музи: чому той образ такий яскравий? І чому Роберт так бажає опинитися неподалік від Нью-Йорка? Зрозуміло, він міг поїхати звідси, зосередитися на своїй роботі й завершити ту велику серію картин, яку він планував. Можливо, це його вилікує.

— Міг би поцікавитися моєю думкою, — сказала я й сама почула, як це прозвучало: гарчання, роздратування, неначе один вовк зі зграї нарешті кинувся на іншого. — А тепер можеш чинити, як сам хочеш. Подбай сам про себе. У травні побачимося.

— Так і зроблю, — повільно вимовив Роберт; раніше я ще не бачила його таким розлюченим, принаймні, таким тихо розлюченим. — А тебе хай чорти заберуть. — Потім трапилась дивна річ: він підвівся й обернувся туди-сюди двічі чи тричі, неначе хотів піти із кухні, але не розумів, де ж ті двері. Чомусь це налякало мене більше, ніж усе, що траплялося доти. Раптом він знайшов шлях до дверей, і протягом двох днів я його взагалі не бачила. Кожного разу, беручи Інгрид на руки, я починала плакати, приходилося ховати ті сльози від дитини. Коли Роберт повернувся, він не згадував нашої розмови, а я не питала, де ж він був ті два дні.

Потім якось вранці Роберт з’явився, коли я готувала сніданок, тобто готувала для себе й Інгрид. Волосся в нього було вологе, чисте й пахло шампунем. Поклав на стіл виделки. Назавтра він знову прокинувся якраз вчасно, щоб поснідати з нами. На третій день він привітав мене поцілунком, а коли я навіщось пішла до спальні, то побачила, що він застелив наше ліжко — криво, однак застелив. Стояв жовтень, мій улюблений місяць; з дерев, укритих золотом, облітало під поривами вітру листя. Здавалося, що Роберт повернувся у сім’ю — не знаю, чому й як це сталося, але я так зраділа, що навіть ні про що не запитувала. На тому тижні він лягав спати вчасно — точніше, водночас зі мною — я вже й не пам’ятала, коли так було востаннє, й ми кохалися. Мене дивувало, що його тіло зовсім не змінилося від того, що в нас народилася дитина. Воно було прекрасним, як завжди: могутнє, немов висічене рукою майстра, тепле, волосся розкинулося на подушці. Мені було соромно за власне тіло — підточене пологами, не таке, як раніше, — і я пошепки сказала про це Роберту, але він швидко подолав мою ніяковість своєю пристрастю.

У наступні тижні Роберт почав малювати не ночами, а відразу після занять, і спускався з горища, коли я його кликала. Іноді він писав великі полотна в студії коледжу, а ми з Інгрид прогулювалися туди й забирали його на обід. То була щаслива хвилина: він відкладав свої пензлі й ішов додому разом з нами. Я раділа, коли ми зустрічали друзів, і вони бачили нас разом, утрьох, добропорядно крокуючих на обід, який я залишила теплим, накритим фарфоровими кришками (придбаними у секонд-хенді). Після обіду Роберт малював на горищі, але не до самої ночі, інколи він читав у ліжку, а я дрімала, примостивши голову в нього на грудях.

І в студії, й на горищі (я час від часу перевіряла, коли його не було вдома) Роберт працював над серією натюрмортів, прекрасно пишучи їх, часто з комічними елементами, вставляючи щось несподіване. Портрет, що викликав тяжкі роздуми, й та картина, де чорнява жінка зображена поряд з мертвою старою, стояли, обернуті до стіни, а я була досить обережною, щоб не розпитувати Роберта про них. Стелю горища, як і раніше, прикрашали зображення її одягу та окремих частин тіла. Книжки, навалені біля канапи, тепер знову були здебільшого каталогами виставок, було й декілька біографій, але жодної про Париж або імпресіоністів. Часом здавалося, що та його безладна одержимість просто мені примарилася, що я все вигадала, невідомо чому. Що то дійсно було — про те нагадувало лише яскраво розписане горище. І коли на мене знов нападали сумніви, я уникала підніматися туди.

Одного ранку, коли Інгрид вже почала повзати, Роберт підвівся лише близько опівдня, а вночі я чула, як він міряє кроками горище й малює. Дві ночі він малював без сну, а потім взяв машину й зник на весь день і всю ніч, повернувшись уже на сніданок. Поки його не було, я теж майже не спала. Зі слізьми на очах я кілька разів гадала, чи не зателефонувати до поліції, але зробити цього не могла через записку, яку він залишив: «Люба Кейт! Не хвилюйся про мене. Мені потрібно поспати у полі. Зараз не дуже холодно. Я взяв із собою мольберт. Гадаю, що без нього я збожеволію».

Дійсно, погода тоді стояла тепла, у Блакитних горах пізньої осені трапляються такі теплі дні. Роберт повернувся додому з новим пейзажем, на якому витончено були зображені поля якраз у передгір’ї на заході сонця. Полем, укритим коричневою травою, йшла людина — жінка в довгій білій сукні. Я так добре знала її постать, що могла майже відчути дотик до неї: до її талії, до тканини спідниці, до повних грудей, які круглилися нижче красивих широких плечей. Вона якраз оберталася до глядача, видно було обличчя, але відстань не дозволяла розрізнити вираз — нічого, крім темних очей. Роберт проспав до вечірніх сутінок, пропустивши вранішнє заняття зі студентами й денне засідання на факультеті, а наступного дня я викликала лікаря з медпункту в коледжі.