Викрадачі

Розділ 57

Чудово, як завжди, було під’їжджати до Нью-Йорка з цього напрямку — на тлі синього неба починають вимальовуватися обриси хмарочосів, немов шеренга списів, що насувається на тебе: Всесвітній торговельний центр, Емпайр-стейт-білдінг, корпорація «Крайслер» і безліч величних споруд, чиїх назв і призначення я ніколи не знав і не знатиму; напевно, банки й велетенські офісні будинки. Неможливо уявити собі Нью-Йорк без цієї панорами, яким він був ще якихось років сорок тому, а в наші дні стає важко уявити, немов «башти-близнюки» повернулися знову на своє місце. Втім, ідучи потягом того ранку, я відчував піднесеність, яка буває після тривалого міцного сну, в очікуванні зустрічі з містом, сповненим життя. Ще відчував себе, мов у відпустці — принаймні, не було потреби йти на роботу, і це вже вдруге протягом двох місяців. У сотий раз перевірив свій мобільний — жодного повідомлення з «Ґолденґров» або від моїх приватних пацієнтів, тож можу почувати себе по-справжньому вільним. Майнула думка, що могла дзвонити Мері, але не було нічого й від неї — а що в тому дивного? Потрібно зачекати ще кілька тижнів, перш ніж я зможу зателефонувати їй; знову пошкодував, що вона не погодилася на бесіду, як Кейт, але була якась втіха й у тому, щоби бачити слова, написані нею на папері, та й розповідь її була відвертішою, ніж якби вона розмовляла зі мною віч-на-віч.

Доки не кинув свій багаж у готелі «Вашингтон» і не опинився на вулицях Ґрініч-вілідж, я не міг збагнути, чому обрав — можливо, підсвідомо — саме цей район. То ж були вулиці Роберта і Кейт. Ними він щодня йшов на заняття, тут сидів у барах з друзями, ділився з ними думками й светрами, виставлявся у маленьких галереях поблизу. Шкода, що Кейт не назвала мені їхньої тодішньої адреси, хоча, з іншого боку, важко було уявити, як я розшукую той будинок і витягую шию: «Тут спав Роберт Олівер». Дивно, але все ж я відчував його присутність: легко було уявити його в двадцять дев’ять років — такого, як і тепер, тільки без сивини у звивистих, мов змії, кучерях. Більшу загадку становила Кейт: вона, безсумнівно, була тоді іншою, однак я не міг зараз уявити, якою саме.

Я грав із собою в своєрідну гру, розшукував їх: молоду жінку з довгим білявим волоссям, у довгій спідниці, й студента, в якого з плеча звисає сумка з роботами… Ні, Роберт був значно вищим і міцнішим на вигляд, ніж будь-хто у вуличному натовпі. Він був би тут помітним, як і в «Ґолденґров», хоча Нью-Йорк мав дещо вгамовувати його яскравість. Уперше я замислився, чи не починалася у нього депресія саме зі зміни оточення: така непересічна людина, велика й у фізичному сенсі, вимагала оточення, яке відповідало б її природній енергійності. Чи не зів’яв він потроху, розлучений з Манхеттеном? Саме Кейт, а не він, забажала переїхати в спокійніше місце, де був би рай дітям. А може, розлука із цим бурхливим містом тільки зміцнила його рішучість віддатися своєму покликанню — чи не тому Кейт помітила, з якою несамовитістю він розписував горище й спав, коли потрібно було йти проводити заняття зі студентами у Ґрінхілі? Не намагався він, часом, добитися в такий спосіб, щоб його звільнили з посади у коледжі, аби міг виправдати повернення до Нью-Йорка? Чому ж, звільнившись нарешті, він оселився не в Нью-Йорку, а у Вашингтоні? Те, що він обрав інше місто, свідчило на користь його почуттів до Мері, а могло слугувати й доказом того, що його чорнявої коханки вже не було в Нью-Йорку, якщо вона взагалі існувала.

Я пройшов повз те місце, де Ділан Томас[115] помер мало не в калюжі — принаймні, його витягли з канави на вулиці й відвезли до лікарні, де він і помер. Проминув ряд будинків, де розгорталися події «Площі Вашингтона» Генрі Джеймса[116] — якраз сьогодні вранці батько нагадував мені про це, знявши роман з полиці в кабінеті й дивлячись на мене крізь свої слабкі окуляри.

— Ти ще знаходиш час, щоб читати, Ендрю?

Героїня роману мешкала в одному з тих пихатих особняків, які виходили фасадами на площу; коли вона остаточно відмовила своєму нареченому-скнарі, то сіла за вишивання, «як виявилося, до кінця життя» — це батько прочитав мені вголос.

Знову кінець дев’ятнадцятого століття. Я згадував Роберта та його загадкову пані з її пишними спідницями й крихітними ґудзиками, з темними очима, куди живішими, ніж зазвичай можна передати фарбами. Цього ранку площа Вашингтона була тихою, залитою літнім сонцем; на лавах розмовляли люди, як багато поколінь до них, як розмовляв колись і я — з жінкою, яку бажав зробити своєю дружиною, а час спливав, минав, і ми минали з ним разом. Було щось заспокійливе в тому, як місто продовжувало жити без нас.

У вуличному кафе я з’їв сандвіч, потім доїхав на метро з Крістофер-стріт до Західної Сімдесят дев’ятої вулиці й пересів на автобус, який ішов через усе місто. У Центральному парку буяла зелень, безліч людей каталися на роликових ковзанах, на велосипедах, мало не наїжджаючи на тих, хто бігав тюпки — чудова субота, Нью-Йорк саме такий, яким він має бути та яким я не бачив його багато років. Як ніколи ясно згадалося моє життя тут: вулиці, що розходяться на південь від Колумбійського університету, від аудиторій і гуртожитків, де я провів свої студентські роки. Для мене Нью-Йорк був пов’язаний з юністю — так само, як і для Роберта й Кейт. Зійшов з автобуса й пішки здолав два квартали до музею «Метрополітен». Сходи до музею були заповнені відвідувачами, що влаштувалися там, наче птахи, фотографуючи один одного, гучно розмовляючи, збігаючи щохвилини донизу — купувати гамбургери й кока-колу з вуличних візків, — очікуючи свої автобуси або друзів, чи просто даючи ногам перепочинок. Я зиґзаґами продерся крізь цей натовп і дістався вхідних дверей.

Тільки тоді збагнув, що майже десять років не входив у ті двері. Як можна було дозволити, щоб такий незмірно тривалий час проліг між мною й тим казковим входом, прикрашеним вазами з живими квітами вестибюлем, що стрімко злітав високо вгору, вавилонським натовпом, що заповнював його й невпинно тік в обох напрямках, до залів Стародавнього Єгипту через двері, які були розчахнуті справа? За кілька років потому моя дружина відвідала музей сама, а потім розповіла, що прямо під головними сходами відкрили новий відділ експозиції. Вона завітала туди, втомившись від блукання залами, й знайшла там виставку «Єгипет візантійської доби». Увійти туди одночасно могли не більше трьох осіб. Дружина завернула за ріг і побачила себе наодинці з кількома стародавніми експонатами, майстерно освітленими. Вона зізналася мені, що очі в неї наповнилися сльозами, тому що вид експонатів змусив її відчути свій зв’язок з іншими людьми. («Але ж ти була там на самоті», — заперечив я. Вона відповіла: «Ні, наодинці з речами, які хтось зробив».)

Я знав заздалегідь, що проведу там весь день, навіть огляд того, що зацікавило Роберта, забере не більше п’яти хвилин. Одразу почав пригадувати напівзабуті скарби: меблі колоніальних часів, балкони в іспанському стилі, картини художників епохи бароко, сповнене млості велике полотно Гогена, що мені особливо подобалося. Сюди потрібно було прийти не в суботу, коли натовп відвідувачів найбільший; чи вдасться мені бодай на щось подивитися зблизька? З іншого боку, Роберт помітив свою пані саме крізь натовп, тому і я, можливо, не помилився, ставши часткою натовпу. Прикріпивши над кишенею сорочки барвистий металевий жетон відвідувача й повісивши куртку на руку, я пішов великими сходами нагору.

Забув запитати, чи повністю зберігається колекція картин Дега на старому місці, чи її переміщували після 1980-х років, тобто після того, як Роберт почав марити. Але то було неважливо: завжди можна повернутися до довідкової, а можливо, та інформація не так вже й цікавила мене. Я знайшов зали імпресіоністів там, де вони мали бути, згідно з моїми споминами, і одразу був заворожений їхнім квітучим простором. У залах натовп був величезним, але мене раптом оточили фруктові сади, паркові доріжки, спокійні води, кораблі, царствені скелі на полотні Моне, що утворювали арку. Яка ганьба, що ці картини зробилися культовими, на зразок мотиву, що встиг набриднути з юності. Таж кожного разу, коли я наближався до одного з тих полотен, цей застарілий мотив стихав перед відчуттям чогось неймовірно чудового, колір перетворювався на своєрідну мелодію, густий шар фарби на поверхні полотен передавав насправді запахи луків і океану. Мені згадалися ті стоси книжок, які Кейт знайшла поряд з канапою Роберта на горищі — книжок, що надихнули його неймовірний розпис на стінах і на стелі. Ці полотна не були мертвими для нього, сучасного художника — навпаки, свіжими й такими, що дають наснагу, нехай навіть він і бачив у бібліотеці лише репродукції з тьмяними барвами. Зрозуміло, він і сам писав у традиційній манері, але в безлічі репродукцій та плакатів зумів побачити те, що залишалося революцією в мистецтві.

Більшу частину колекції Дега було розміщено в чотирьох залах, деякі ж інші його роботи (здебільшого портрети великого розміру, яких я не пам’ятав) потрапили до коридорів відділу дев’ятнадцятого століття. Я також забув, що в «Метрополітен» зберігається більше його картин, ніж у будь-якому іншому музеї — здається, найбільша колекція Дега в світі; потрібно не забути перевірити. У першій залі знаходилася, між іншим, бронзова копія найвідомішої скульптури Дега — «Чотирнадцятирічна балерина», у бляклій спідниці зі справжньої сітки, із сатиновою стрічкою, яка звисала в неї з коси на спину. Вона мов заступала дорогу кожному, хто входив до зали, погляд спрямований вгору — сліпий і відсутній, але заглиблений, здається, у мрію, недосяжну для тих, хто не займається балетом; руки зчеплені за спиною, стегна плавно вигинаються, права ступня виставлена трохи наперед і обернена назовні у тій чарівній неправильності, якій дівчину спеціально навчили.

Усі стіни довкола були завішані картинами Дега, між ними, то там, то тут — полотна інших художників. Його картини — портрети доволі пересічних жінок, які в себе вдома нюхають квіти, а також полотна із зображеннями балерин. Інші балерини заповнювали ще дві наступні зали: юні балерини, поклавши ногу на станок, на стілець, зав’язують свої туфельки, а їхні спіднички піднімаються від того, що дівчата нахиляються, й починають нагадувати пір’я лебедів, які занурюються у воду за рибою. В усьому — та чуттєвість, що змушує простежувати лінії їхніх тіл так само, як ми робимо це на справжньому балетному спектаклі. Немов спостерігаєш їх потай, бачиш, як вони тренуються поза сценою, за кулісами — звичайні, стомлені, несміливі, пригнічені, амбітні, зовсім юні, перезрілі, витончені. Я перейшов від першого полотна до другого, а перед третім зупинився й подивився навкруги.

Далі, за балеринами, знаходилися картини оголених натурниць Дега: жінок, які виходили з ванни й витиралися величезними білими рушниками. Всі жінки були в тілі, начебто балерини, які постарішали й набрали зайвої ваги або виявили зрештою свою спокусливість після суворої дисципліни затісних корсетів і збурханих спідничок. Ніщо не натякало мені на присутність Роберта чи тієї пані, яку він одного разу зустрів у цій галереї. Можливо, однак, що вона відвідувала ці зали сама як шанувальниця Дега. Роберт мав дозвіл робити замальовки в залах музею — якось вранці, наприкінці 1980-х років, він налаштував свій мольберт або відкрив альбом для малюнків у переповненій залі, побачив жінку, яка тут же загубилась у натовпі. Втім, якщо він збирався робити замальовки, навіщо робив це у натовпі? Мені невідомо, чи виглядали ці зали саме так, як тоді, а перевіряти — це вже щось на кшталт фанатизму, нехай знатиму про це тільки я. Так, дивне паломництво я здійснив. Уже був ситий штовханиною сотень відвідувачів — усіх тих, хто отримував власні враження від вражень імпресіоністів, хто бажав на власні очі побачити ті картини, що були вже відомі їм з інших джерел.

Я викинув з голови думки про Роберта й вирішив спуститися до якоїсь тихої зали, де багато китайських ваз, які цікавлять меншу кількість людей. Можливо, Роберт почувався так само: того дня він стомився, обернувся й поглянув крізь натовп — я спробував зробити те саме, й мої очі спинилися на сивій жінці у червоній сукні, що тримала за руку дівчинку, теж стомлену, яка вже не дивилася на картини, а байдуже поглядала на людей у залах. Однак Роберт у той день дивився крізь людську масу й побачив жінку, яку не зміг потім забути, жінку, вдягнену, можливо, у вбрання дев’ятнадцятого століття — на репетицію або для фотографії, а може, просто заради жарту; це мені раніше на думку не спадало. Може, він підійшов до неї, розмовляв з нею, нехай і в натовпі?

— Є тут якісь інші картини Дега? — запитав я охоронця в дверях.

— Дега? — перепитав він, насупившись. — Так, іще дві в тій залі.

Я подякував йому й пішов, куди він указав — щоб бути точним до кінця. Можливо ж, що «прозріння» (або галюцинація) з’явилося Роберту саме там. У наступному залі відвідувачів було менше — можливо, через те, що тут знаходилося менше картин Моне. Я уважно роздивився пастель, виконану в рожевому й білому: балерина, яка звісила довгі руки на довгі ноги; на іншій — три-чотири балерини стоять спинами до художника, хтось обіймає подругу за талію, хтось поправляє стрічки на волоссі.

Усе, з мене годі. Я обернувся, відшукав очима вихід на протилежному кінці анфілади залів, звідки вливалися нові натовпи відвідувачів. І тут побачив її — прямо навпроти мене, портрет олією, півметра на півметра, намальований вільно, але з абсолютною достовірністю: вже знайоме мені обличчя, невловима посмішка, капелюшок, підв’язаний стрічками під підборіддям. Очі були такими живими, що не можна було обернутися в будь-який бік і не зустрітися з їх поглядом. Мов зачарований, я перетнув залу, яка видалася мені безкінечною, здавалося, крокував до неї багато годин. Сумніву не було: саме та жінка, зображена до плечей, прикритих блакитним вбранням. Що ближче я підходив, то ясніше вона мені посміхалася; а обличчя — яке надзвичайно живе обличчя! Якщо потрібно було б здогадатися, хто написав, я б сказав — Мане, хоча портрету бракувало його генія. Однак картина мала відноситися якраз до того періоду: акуратні мазки, якими зображено плечі, мереживо навколо шиї, розкішні чорні кучері — все це не зовсім нагадувало імпресіонізм. Обличчя передано в реалістичному стилі попередньої епохи в мистецтві. Уважно прочитав табличку: «Портрет Беатриси де Клерваль. 1879. Олів’є Віньйо». Беатриса де Клерваль! А написав портрет Олів’є Віньйо! Ця жінка дійсно жила. Колись давно.

Інформатор за столом довідок на першому поверсі охоче згодився допомогти мені. Ні, інших робіт Олів’є Віньйо в них немає. Немає також робіт, у назвах яких згадується Беатриса де Клерваль. Картина, яка мене зацікавила, потрапила до колекції музею у 1966 році, її купували з приватної колекції в Парижі. У той час, коли Роберт мешкав у Нью-Йорку, картину було на один рік позичено пересувній виставці, присвяченій французькому портрету періоду розквіту імпресіонізму. Інформатор посміхнувся й закивав — більше він нічого не знає. Відповідь по суті?

Я подякував, губи в мене пересохли. Роберт бачив її один-два рази, а потім картину зняли й передали пересувній виставці. Не було жодних галюцинацій, його зворушило чарівне зображення жінки на картині. Можливо, він розпитував, що сталося з картиною? Можливо, розпитував, можливо, ні. Її зникнення пасувало до міфу, яким він оточив цю жінку. А якщо він повертався до музею в наступні роки, для нього не важило, на місці картина чи ні — на той час він розробляв своє власне бачення жінки. Якщо навіть він бачив картину всього декілька разів, він, безсумнівно, замалював її, зробив дуже добрий начерк, тому й картини, намальовані ним пізніше, так схожі на неї, навіть у деталях.

А може, він розшукав картину в якомусь альбомі? Зрозуміло, ані художник, ані його модель не належать до широко відомих, проте робота Віньйо відзначалася такою якістю, що «Метрополітен» не завагався придбати портрет. Я ще завітав до кіоску сувенірів, але там не було ні окремої репродукції картини, ні будь-якої книги, де було б вміщено таку репродукцію. Знову піднявся сходами нагору, повернувся до галереї. Жінка чекала на мене там, сяюча, усміхнена, готова заговорити. Я витяг свій блокнот і замалював її, нахил її голови — ні, в мене виходило не так гарно. Постояв трохи, вдивляючись в її очі. Важко було залишати музей, не взявши її із собою.