Викрадачі

Розділ 89

Будинок, у якому мешкав Кайє, стояв на верхівці пагорба високо над морем і дивився вікнами на затоку Акапулько. Вулиця вилася знизу, від самого берега. Це був квартал вишуканих глинобитних будиночків, які танули серед олеандрів, а стіни були прикрашені бугенвілями. На дзвінок вийшов вусатий чоловік у білому, немов у офіціанта, сюртуці. В глибині двору інший чоловік, у коричневій сорочці й штанах, поливав траву й помаранчеве дерево. На гілках дерев, на кущах троянд, які діставали віконниць, співали пташки. Мері, в своїй довгій спідниці й світлій блузці, стояла поряд мене й роздивлялася, запам’ятовуючи кольори, сторожка, мов кішка, а її рука безстрашно стискала мою. Вранці я ще раз зателефонував до Кайє, пересвідчитися, що він на мене чекає. Додав також — він, певно, не заперечуватиме, якщо зі мною приїде колега-художниця. Він похмуро погодився. Його голос у слухавці звучав глибоко, гучно, а з вимови я зробив висновок, що він має бути французом.

Відчинилися повиті квітами двері, й до нас вийшов з вітаннями сам Кайє. На зріст він був не високий, але його манера тримати себе викликала повагу одразу. На ньому був чорний френч, як у Неру,[137] під френчем темно-синя сорочка; в руці димилася сигара, так що він увесь був оповитий тим димом. Густе волосся щіточкою побіліло, шкіра мала відтінок цегли, неначе від гарячого мексиканського сонця він якимось чином хворів уже багато років. Коли я вдивився в нього зблизька, побачив, що посмішка щира, відкрита, а чорні очі почали вицвітати. Ми потисли один одному руки.

— Доброго ранку! — вимовив він своїм соковитим баритоном і поцілував Мері руку — звичний прояв люб’язності. Притримав двері, пропускаючи нас у дім. Усередині було прохолодно: працювали кондиціонери, а стіни товсті. Від передпокою з низькою стелею Кайє повів нас далі, крізь розписані яскравими фарбами двері, до великої просторої зали з колонами. Там я застиг, розглядаючи полотна вищої якості, що висіли на всіх стінах. Меблі сучасні, вони не впадали в око, не заважали, а картини висіли по чотири-п’ять у кожному ряді, від пояса до самісінької стелі — справжній калейдоскоп. Там був широкий спектр стилів та епох — від декількох полотен, які нагадували голландців і фламандців сімнадцятого століття до абстрактних витворів і хвилюючого портрета, який (я був упевнений) належав пензлю Еліс Ніл.[138] Але панував над усім імпресіонізм: залиті сонцем лани, садочки, тополі, річки, ставки, море. Відчуття було таке, неначе ми переступили не поріг, а кордон між Мексикою та Францією, опинилися в іншому світі. Зрозуміло, деякі з полотен, що оточували нас, могли походити з Англії або Каліфорнії дев’ятнадцятого століття, але з першого погляду я зрозумів, що ми дивимося на батьківщину Кайє, на місця, які він міг знати, якими блукав в юності — можливо, то була одна з причин, чому він зібрав усі ці картини.

Я почув, як ворухнулася Мері: вона відійшла в протилежний бік і стояла перед великим полотном поряд з дверима, крізь які ми ввійшли до зали. Там було зображено зиму: сніг, берег річки, золотаві кущі, які зігнулися під кремовим тягарем, поверхня води вкрилася патиною срібла, лише деінде видно світло-зелені отвори чистої води. Знайомі мазки й підбір фарб: білий, що не був білим, а золотим, лавандовим, густі чорні літери підпису й дата в нижньому правому кутку. Моне.

Я обернувся й поглянув на Кайє — він тихенько стояв біля своєї спартанської канапи, а дим від його сигари звивався (жахливо!) поміж усіма цими скарбами.

— Так, — сказав він, хоча я і не питав, — я купив її в Парижі в п’ятдесят четвертому році. — У нього був помітний акцент, але голос звучний і добре поставлений. — Ця картина коштувала недешево, навіть у ті часи. Але я ні хвилини не шкодую.

Він жестом запросив нас сісти поряд з ним на затягнену в світло-сірий покрівець канапу. Поряд стояв скляний столик, на ньому цвіла якась колюча рослина й лежав альбом репродукцій: «Антуан і Педро Кайє. Подвійна ретроспектива». На глянцевій суперобкладинці було зображено у висоту дві картини, дуже різні за формою й палітрою, але примусово об’єднані в своєрідний диптих. У них я впізнав стиль деяких абстрактних полотен, які висіли на стінах. Мені кортіло взяти альбом у руки, перегорнути сторінки, проте я не бажав зловживати гостинністю хазяїна. Наразі чоловік у білому сюртуку вносив у залу тацю з бокалами й глечиками: лід, лайми, апельсиновий сік, пляшка газованої води, гроно білих квіток.

Кайє власноручно змішав напої для нас. Він уже починав видаватися мені таким само мовчазним, як Роберт Олівер, але тут він простягнув Мері квітуче гроно:

— Це вам, щоб намалювати, пані.

Я побоювався, щоб вона не наїжачилася, як обов’язково зробила б, якби то я сказав їй так. Натомість вона посміхнулася й дбайливо влаштувала квіти на колінах у чорній спідниці. Кайє струсив попіл із сигари у скляну попільницю на скляному столику. Зачекав, поки його слуга зачинить віконниці з одного боку, затіняючи половину картин. Нарешті, обернувся до нас і заговорив.

— Вам хочеться дізнатися про Беатрису де Клерваль. Мені дійсно належала одна з її ранніх картин, а ви, напевно, читали, що картини в неї були тільки ранні. Вважається, що вона припинила малювати у віці двадцяти восьми років. Вам відомо, що Моне писав аж до вісімдесяти шести, а Ренуар — до сімдесяти дев’яти. Не кажучи про Пікассо, який працював до самої смерті, а помер він у дев’яносто один. — Кайє махнув рукою в бік комплекту з чотирьох зображень кориди, що висіли в нього за спиною. — Митці здебільшого працюють, поки здатні працювати. Тож, як бачите, Клерваль є скоріше винятком — утім, жінок у ті часи не дуже заохочували до живопису. Вона була обдарованою, дуже обдарованою. Могла зробитися видатною художницею. І була ненабагато молодшою за перших імпресіоністів — наприклад, на одинадцять років молодша за того ж Моне. Вдумайтеся в це. — Кайє роздавив недопалок сигари в скляній попільничці. Нігті його мали вигляд наманікюрених. Я ніколи ще не бачив такої пещеної руки у старого чоловіка, тим більше живописця. — Вона мала зробитися великим художником, як Морізо й Кассат, якби сама від цього не відмовилася. — Він знову відкинувся на спинку.

— Ви сказали, що деякі з її картин належали вам. Тобто більше їх у вас немає? — Я не втримався й оббіг очима велику залу. Мері теж роздивлялася навкруги.

— О, дещо залишилося. Більшість я продав у тридцять шостому й тридцять сьомому роках, щоб розрахуватися з боргами. — Кайє пригладив волосся. Не схоже було, що він хоч трохи шкодує про те рішення. — Її картини я купив у Анрі Робінсона — він, до речі, досі живий. Мешкає в Парижі. Ми не підтримуємо зв’язок, але зовсім недавно я бачив його підпис під статтею в одному часописі, він усе ще пише — про літературу, про меблі, про філософію. Про філософію й про різні дурниці. — Мені здалося, що Кайє пирхнув би із цього, якби такий спосіб висловлювати почуття був йому взагалі властивим.

— А хто такий Анрі Робінсон? — запитав я.

Кайє хвилину розглядав мене, потім перевів погляд на кактус або що воно там було.

— Тонкий критик і колекціонер. Він був коханцем Оде де Клерваль до самої її смерті. Беатрисиної дочки. Вона заповіла йому найвидатнішу, поза сумнівом, картину Беатриси — «Викрадачі лебедів».

Сподіваючись, що він продовжить розповідь, я кивнув, хоча доти не зустрічав жодної згадки про цю картину. Проте Кайє, здається, знову заглибився в свою мовчанку. За хвилину він почав нишпорити у внутрішній кишені свого френча й нарешті витяг нову сигару, на цей раз тонку й коротку, ніби дитину тієї, першої. Подальші пошуки скінчилися появою на світ срібної запальнички, і його красиві старі руки з манікюром на пальцях виконали цілий ритуал прикурювання. Затягся, й кільця диму попливли кімнатою.

— А ви були особисто знайомі з Оде де Клерваль? — запитав я нарешті. Вже починав сумніватися, що ми отримаємо від цієї вишуканої людини бодай щось поза межами загальновідомої інформації. Він знову відкинувся на спинку, підтримуючи одну руку іншою.

— Був, — відповів Кайє. — Я був знайомий з нею. Вона відібрала в мене коханця.

Після цієї несподіваної заяви запанувала довга тиша; Кайє палив, не поспішаючи, а ми з Мері, не домовляючись, уникали дивитися один на одного. Я розмірковував, що на це сказати так, щоб не зашкодити нашим розшукам. Нарешті гору взяли професійні навички.

— Для вас це мало бути важким ударом.

— О, свого часу то було дійсно важко, — посміхнувся Кайє, — але тільки через мою тодішню молодість — тоді мені це здавалося важливим. Але все одно, Оде де Клерваль мені подобалася. Вона була в своєму роді чудовою жінкою, тому гадаю, що вона зробила мого друга щасливим. Вона також надала йому можливість викупити мало не половину моєї колекції, а ми з братом, — він кивнув на альбом, — завдяки цьому одержали можливість малювати. Так життя порядкує нами. Оде бажала придбати ті роботи своєї матері, які належали мені, в першу чергу «Викрадачів лебедів». Ця картина була в мене недовго — я придбав її в Парижі на розпродажі речей Армана Тома, молодшого з братів Тома.

Кайє струсив у попільничку попіл зі своєї міні-сигари.

— Оде вважала цю картину найвидатнішим твором матері й останнім її твором, хоча в цьому я не впевнений. Ви можете вирішити, що всі залишилися задоволеними. Але в шістдесят шостому Оде померла, й Анрі залишився доживати вік на самоті. Очевидно ми з ним обоє приречені на довге життя. Він, бідолашний, ще старіший за мене. А Оде була на двадцять два роки старшою за нього. Цікава була пара — колишній гомик і поважна стара дама. Серце до минулого не повертається, тільки розум. — Після цього Кайє замовчав на такий тривалий час, що я почав гадати, чи не приймає він дещо інше, ніж тютюн і текіла. Правда, можливо, така звичка до мовчанки виробилася в нього через життя на самоті.

На цей раз його вивела із задумливості Мері, її запитання було несподіваним для мене:

— Оде розповідала вам про свою матір?

Кайє кинув на неї сторожкий погляд, червонувате обличчя напружилося: він пригадував.

— Інколи розповідала. Я переповім вам, що пам’ятаю, а це небагато. Знайомство з Оде я підтримував недовго: коли Анрі закохався в неї, я поїхав з Парижа й оселився тут, в Акапулько. Знаєте, я ж тут виріс. Мій батько, інженер — француз за походженням, а мати — мексиканка, вчителька. Я пам’ятаю, одного разу Оде сказала, що її матір усе життя була видатною художницею. «Якщо ти художник, це ніколи не закінчується», — запевняла вона нас. Я заперечував: якщо художник припинив писати картини, то він уже не художник. Важить лише сама дія живопису. Ми тоді сиділи в кафе на вулиці Піґаль. Іншого разу вона сказала, що мати протягом усього життя була її кращим другом, а Анрі помітно спохмурнів. Оде сама не писала картини, а збирала лише роботи своєї матері. Коли вона купила в мене «Викрадачів лебедів», то охороняла її дуже ревниво; так само, гадаю, ставиться до картини й сам Анрі, тому що вона ніде не з’являлася, про неї ніколи не писали, наскільки мені відомо. Мені здається, Анрі забажав Оде тому, що вона була такою закінченою, ідеальною, такою parfaite.[139] Їй ніхто не був потрібен. Він має частку англійської крові, по батьківській лінії, тож трохи іноземець, а Оде чистокровна француженка, з якого боку не поглянь. А він, напевно, намагався довести їй, що в неї може бути ще один, останній друг. Вони разом пережили війну в страшенних злиднях. Він до кінця зберіг вірність їй. Помирала вона повільно.

Кайє струсив попіл зі своєї міні-сигари й показав на стелю, піднявши руку. Очевидно, раз почавши, він здатен був розповідати довго.

— Оде не була такою красунею, як її мати, якщо судити з маленького портрета Олів’є Віньйо — тобто з портрета Беатриси де Клерваль. Але Оде була високою, із цікавими рисами обличчя, французи називають це «jolie laide»,[140] тобто воно може здаватися потворним в одну хвилину, а в наступну зачаровує вас. Одного разу, невдовзі після нашого знайомства, я написав її портрет, він залишився в Анрі. Я нечасто пишу портрети, а автопортретам не довіряю. — Він звернувся до Мері. — Мадам, а ви пишете автопортрети?

— Ні, — відповіла вона.

Кайє подивився на неї трохи пильніше, поклавши руку під щоку — неначе вона була посланцем племені, яке він колись вивчав. Потім знову посміхнувся, і зворушлива доброта так змінила його обличчя, що я подумав — без будь-якого зв’язку з нашою бесідою, — яким чудовим дідусем він міг би стати (якщо вже не був, зрозуміло).

— Ви прийшли сюди, щоб побачити не старого балакучого мексиканця, а картини Беатриси де Клерваль. Дозвольте ж мені показати їх вам.