Викрадачі

Розділ 46

Перш ніж я вступила до коледжу, довелося два роки попрацювати у книжковому магазині в центрі міста, через що Мазі весь час мені дорікала, але потім я слухняно пішла вчитися, до того ж мала в кишені власні гроші. У коледжі Барнетт мені було добре. Годилося б сказати, нібито в коледжі мене постійно турбували великі питання: про сенс життя, про своє майбуття, — зіпсована багата мамина дочка зіткнулася з книжками видатних авторів і відчула спустошеність від власної нікчемності. Можна сказати й так, начебто зіпсована багата мамина дочка збагнула, що коледж Барнетт не відрізняється від того, що вона бачила й раніше, тож продала всі свої манатки, втекла у великий оточуючий світ — побачити справжнє життя — й десять років спала на вулиці серед безпритульних собак.

Можливо, я була не досить зіпсованою: Мазі змусила нас усвідомити, що акції «Квакер оутс»[98] не дозволять нам їздити на гірськолижні курорти або купувати італійське взуття, зроблене на замовлення, тож гроші на одяг видавала нам заощадливо. Також, можливо, що не була достатньо маминою дочкою: благодійні акції квакерів, допомога в розвитку Північної Філадельфії, притулок для побитих жінок, кривава блювота в лікарні Честнатхіл, — усе це надало мені відомості про страждання світу. Заняття в коледжі Барнетт не були для мене великим одкровенням, тож я працювала в бібліотеці, щоб допомогти Мазі купувати мені підручники й квитки на проїзд додому. Якщо пішло на відвертість, я не відчувала нічого гіршого, ніж звичайні переживання студенток через хлопців і через курсові роботи. І все ж одну річ я відкрила для себе, й того ніхто ніколи в мене не відбере, й то було справжнє переживання — переживання радості.

У школі мені завжди подобалися заняття з мистецтва, подобалася наша маленька на зріст сварлива вчителька мистецтва в старших класах, її заплямовані фіолетові робочі блузи, а їй подобалися мої пофарбовані глиняні статуетки людей — прямі нащадки гіпопотамів, яких я ліпила в четвертому класі й які Мазі зберігає у своїй скриньці з коштовностями. У школі я ніколи не належала до «зірок» мистецтва, купки самотніх учнів, що одержували премії штату, а потім вступали до Род-Айлендського художнього інституту або до коледжу мистецтв і дизайну в Саванні, тоді як решта замислювалася, чи вдасться поступити в один з університетів «Ліги плюща».[99] Але в коледжі Барнетт я відчула, що мистецтво живе в мені.

Дивно, що почалося все з розчарування, майже з помилки. Я вирішила була обрати своїм фахом англійську мову й літературу, але для розподілу потрібно було скласти тест із мистецтва. Вже не пам’ятаю точно, що то був за розподіл — здається, «творче самовираження», — і на початку другого семестру я записалася на заняття з поетичної творчості, тому що третьокурсник, з яким я збиралася зустрічатися, був поетом, а я не бажала виглядати перед ним повним невігласом.

Як з’ясувалося, на цих заняттях уже було досить студентів, тому мене перевели до іншого циклу, що називався «візуальне розуміння». Набагато пізніше я довідалася, що Роберт Олівер, поважний гостьовий викладач живопису, чиїм покаранням у тому семестрі стало викладання цього предмета, потай називав його «візуальним непорозумінням». Коледж вельми пишався тим, що студентам, для яких образотворче мистецтво не є фахом, надається можливість навчатися у визнаного художника, тому «візуальне розуміння» стало його єдиним навантаженням під час викладання у Барнетті. Власне, він викладав загальні основи живопису й історію мистецтв, і на його заняття приходили всі студенти, які бажали прогуляти інші заняття за розкладом. Одного січневого ранку серед них опинилась і я — за довгим столом у студії живопису.

Професор Олівер затримувався, і я сиділа там, уникаючи дивитися прямо в очі іншим студентам, тому що не була знайома з жодним. На початку будь-якого курсу я почувалася ніяково. Тож я дивилася крізь високі брудні вікна, щоб не зустрічатися з чужими поглядами. За вікнами можна було бачити білі поля, а на зовнішніх підвіконнях пересувалися під вітром замети снігу. Сонце яскраво освітлювало довгий ряд мольбертів та табуретів у студії, пошарпаний стіл, подряпану й заляпану фарбами підлогу; заготовки для натюрмортів: капелюхи, зморщені яблука, африканські статуетки, розставлені на помості; диски для складання кольорів і плакати музеїв з репродукціями картин. Я впізнала жовтий стілець Ван Гога, побляклу репродукцію Дега, але не впізнала якісь квадрати всередині інших квадратів, що аж дзвеніли барвами, — пізніше Роберт розповість нам, що то репродукції картин Джозефа Альберса. Мої товариші тим часом розмовляли один з одним, пускали бульбашки з жувальної гумки, щось записували у блокнотах, хтось гордовито випинав груди. Поряд зі мною сиділа дівчина з фіолетовим волоссям — я помітила її ще вранці в їдальні.

Потім відчинилися двері студії, й увійшов Роберт. Йому тоді було лише тридцять чотири роки, хоч я тоді не мала й гадки про це. Я гадала так, як і всі першокурсники, — буцімто всім нашим викладачам (і йому теж) повинно бути за п’ятдесят; іншими словами, вони вже були зовсім старими. Роберт — людина висока, але від нього йшла така енергія, що він виглядав іще вищим. Великі долоні, доволі худорляве обличчя, хоча за статурою він зовсім не був худорлявим — скоріше міцним: під одягом вгадувалося сильне тіло (нехай він і був літньою людиною). Одягнений він був у заляпані фарбою важкі плисові штани в рубчик — насиченого брунатно-золотавого кольору, протерті на колінах і стегнах, — і жовту сорочку із засуканими по лікті рукавами. Зверху був заяложений оливковий вовняний жилет, здається, ручної в’язки. Так воно й було: то його матір зв’язала для його батька, коли тому вже небагато залишалося жити.

Правду кажучи, я так багато дізналася про Роберта пізніше, що зараз мені важко відокремити ті перші враження від решти. Він був дуже похмурим, брови майже зсунуті разом. Його зовнішність була б привабливою, якби не його похмурість, не скуйовджене волосся — така думка майнула в мене тієї першої хвилини. Рот був широкий, не чітко окреслений, губи товсті, шкіра з оливковим відтінком, ніс занадто довгий, а волосся темне, але з рудуватим відливом, кучеряве, погано підстрижене. Саме через свою старомодну кудлатість він спершу й видався мені куди старішим, ніж насправді.

Нарешті він, здається, помітив, що ми сидимо за столом, зупинився на мить і посміхнувся. І коли він посміхнувся, я побачила, що даремно вирішила, нібито він неохайний і злий. Було ясно, який він радий нас бачити. У цій людині було багато тепла: тепла шкіра, теплі очі, й одяг на ньому був старий, м’яких кольорів. За одну ту посмішку можна було пробачити йому старомодний, пом’ятий вигляд.

Під пахвою Роберт ніс дві книжки. Він зачинив за собою двері, підійшов до свого місця на чолі столу, поклав книжки. Ми всі дивилися на нього, чекаючи, що буде далі. Я помітила, що руки в нього вузлуваті, неначе старіші за нього самого; ті руки були незвичайні — великі, важкі, й усе ж вправні. На пальці була широка обручка з тьмяного золота.

— Доброго ранку! — звернувся він до нас. Голос у нього був гучний і водночас якийсь скреготливий. — У нас заняття з живопису для не фахових студентів, дисципліна називається «візуальне розуміння». Я впевнений, що вам усім приємно знаходитися тут, так само, як і мені, — він жартував, але в ту хвилину його слова звучали переконливо, — і що це саме ті заняття, на яких вам належить зараз бути. — Він розгорнув аркуш паперу й зачитав наші прізвища, повільно й чітко, зупиняючись, аби перевірити, що правильно вимовляє кожне, а потім киваючи тому, хто озивався на своє прізвище. Потер лікті, так і стоячи перед столом. На зворотному боці рук росло чорне волосся, а навколо нігтів так в’їлася фарба, неначе він ніколи не міг відмити руки. — Це всі прізвища, які мені записали. «Зайці» є?

Одна дівчина підняла руку: як і мені, їй не вдалося потрапити до іншої групи, але, на відміну від мене, вона не була записана й бажала пересвідчитися, що їй можна залишитися. Здавалося, він обміркував це питання. Потер лоба, розсипаючи свої чорні кучері. Потім сказав, що в нього дев’ять студентів, а це менше, ніж йому обіцяли. Так, вона може залишитися, він радий цьому. Нехай принесе записку від завідуючого кафедрою, одержати його дозвіл неважко. Більше запитань немає? Жодних негараздів? Добре. Хто з нас писав олією раніше, хоч одного разу?

Піднялося кілька рук, несміливо. Я тримала руки складеними на столі. Тільки пізніше я дізналася, як у нього калаталося серце кожного разу, коли він тільки розпочинав викладати свій курс. По-своєму йому було так само боязко, як і мені. Просто він це уміло приховував від студентів.

— Вам, без сумніву, відомо: щоб слухати цей курс, не потрібно мати якийсь попередній досвід. Важливо також не забувати, що кожний художник є початківцем у справжньому сенсі, скільки б він не прожив.

Я могла б йому сказати, що такий початок був помилкою. Студентам молодших курсів особливо не подобається, коли з ними розмовляють поблажливо, а студенткам-феміністкам різало вуха слово «він» стосовно всіх художників взагалі. Я належала саме до таких студенток, хоча й не звикла сичати вголос на лекціях, як робили деякі мої знайомі. Було схоже, новому викладачеві нелегко прийдеться у цій групі. Я спостерігала за ним зі зростаючою цікавістю.

Але він, здавалося, обрав тепер інший шлях. Постукав по корінцях книг, що лежали перед ним, і сів за стіл. Руки зі слідами фарби склав так, наче збирався молитися. Зітхнув.

— Коли йдеться про живопис, завжди важко визначити, з чого саме починати. Живопису майже стільки ж років, скільки самому людству, якщо судити з печер Європи. Ми живемо у світі форм і барв, тож не дивно, що прагнемо їх відтворювати. Втім, барви сучасного світу зробилися набагато яскравішими з тих пір, як було винайдено синтетичні фарби. Взяти, наприклад, вашу футболку, — він кивнув хлопцеві, який сидів навпроти мене. — Або (перепрошую за такий приклад) ваше волосся. — Тут він посміхнувся дівчині з фіолетовим волоссям, простягаючи при цьому до неї велику руку з обручкою. Всі засміялися, а дівчина гордовито посміхнулася.

Мені раптом сподобалося в цій групі, сподобався початок семестру, запах олійних фарб, світло зимового сонця, що заливало студію, ряди мольбертів, готових прийняти наші незграбні малюнки, сподобався цей неохайний, але доброзичливий викладач, який пропонував нам знайомство з таємницями кольору, світла й форми. Подумки я начебто повернулась до уроків мистецтва в школі, й на мить відчула від того задоволення — уроки не були будь-яким чином пов’язані з тим, що я вивчала в коледжі, але виявилося, що сама згадка про них була для мене важливою.

Не пам’ятаю вже, як далі йшло те перше заняття. Напевно, ми слухали розповідь Роберта про історію живопису, а можливо, про технічні засади цього мистецтва. Не виключено, що він пустив з рук до рук ті книги, що приніс із собою, а може, вказав рукою на репродукцію Ван Гога. Потім ми повинні були перейти за мольберти — або на тому самому занятті, або на наступному. В якусь хвилину — це вже, напевно, наступного разу — Роберт мусив показати нам, як видавлювати фарбу з тюбика, як вичищати палітру, як робити на полотні начерк об’єкта.

Твердо пам’ятаю лише, що одного разу він сказав: незрозуміло, чи сміятися, чи захоплюватися через те, що ми намагаємося писати олійними фарбами, коли більшість з нас взагалі не вчилася малювати, не чула про перспективу, не знає анатомії. Однак ми принаймні зрозуміємо, яке це важке мистецтво, а ще — запам’ятаємо запах фарби на своїх руках. Навіть ми розуміли, що то був експеримент, рішення яке приймав не викладач, а адміністрація — навчати нефахівців писати фарбами одразу, без належної підготовки. Роберт намагався переконати нас, що він не заперечує проти цього.

Але мене більше вразило його зауваження про запах фарби на руках, бо саме тому я й обрала цей предмет, пам’ятаючи той запах зі шкільних уроків. Мені подобалося вдихати запах рук після того, як я мила їх перед обідом — аби пересвідчитися, що запах фарби незнищенний. Так воно й виявлялося. Жодним милом неможливо було його змити. Під час інших занять у коледжі я прислухалася до того запаху й дивилася на цяточки фарби, що в’їлися у пальці під нігтями, якщо я не досить ретельно їх вичищала, як нас учив Роберт. Лягаючи спати, я знову вдихала той запах, і знову — коли занурювала пальці в м’яке волосся поета з третього курсу, з яким ми почали зустрічатися. Жодні парфуми не були здатні приховати чи перебити той різкий, маслянистий дух, що кожного дня змішувався на моїй шкірі з таким самим різким запахом скипидару, який не до кінця розчиняв фарбу.

Задоволення від того запаху поступалося у мене перед втіхою наносити фарби на полотно. Ті форми, що я їх малювала на Робертових заняттях, зрозуміло, були незграбними, незважаючи на всі попередні зусилля моєї шкільної вчительки: у студії я малювала вази й гілки дерев, африканські статуетки, гору фруктів, що їх одного дня Роберт приніс до аудиторії й старанно склав своїми вузлуватими руками, прикрашеними обручкою. Дивлячись на нього, я бажала розповісти, що вже закохалася в запах фарби на своїх руках і була впевнена, що ніколи його не забуду, навіть якщо після закінчення цього курсу більше не малюватиму. Мені хотілося сказати, що ми зовсім не такі нечутливі до його занять, як йому, можливо, здавалося. Ясно, що я не збиралася говорити це в аудиторії, тому що тоді з мене почали б кепкувати дівчина з фіолетовим волоссям і той хлопець, спортивна зірка, який використав свої кросівки, коли нам звеліли написати натюрморт за власною композицією. З іншого боку, я також не могла піти до кабінету професора Олівера в його приймальні години й розповісти, як мені подобається запах, що залишився на руках — то було б надто безглуздо.

Замість того я чекала нагоди поставити йому якесь розумне запитання — таке, що дійсно потребувало б роз’яснення. Раніше такі питання в мене просто не виникали. Лише усвідомлювала, що і з олівцем, і з пензлем поводжуся незграбніше, ніж мені казала вчителька у школі, й що професору Оліверу не дуже сподобалася моя синя ваза з помаранчами. Одного разу він зауважив, що порушені пропорції вази, хоча фарби для передачі кольору помаранчів змішані добре. Й одразу перейшов до чийогось іншого полотна, де вади були значно гіршими. Я шкодувала, що не намалювала вазу краще, не присвятила їй більше часу, а перейшла замість того скоріше до помаранчів.

Утім, про це я не могла поставити йому жодного розумного запитання. Мені потрібно було навчитися малювати, і я заходилася розв’язувати цю задачу, навіть сама дещо здивувалася. Брала в бібліотеці книги з мистецтва, приносила їх до своєї кімнати в гуртожитку, а там сідала копіювати яблука й скриньки, куби, конячі хвости, неймовірну голову сатира, написаного Мікеланджело. Це виходило у мене напрочуд погано, тому я малювала все це знову й знову, доки не здалося, що деякі лінії виходять у мене більш-менш схожими на оригінал. Я почала мріяти про факультет мистецтв, що занепокоїло Мазі. Вона схвалювала моє постійне пересування з одних предметів до інших, вивчення практично всіх «вільних мистецтв», вибір якихось нових дисциплін кожного семестру (то історія музики, то політологія), але сподівалася, що зрештою все це приведе мене до правничого або медичного факультету.

Оскільки до факультету мистецтв було ще надто далеко, я почала малювати в своїй кімнаті реальні речі: вазу, яку дядько багато років тому привіз мені в подарунок зі Стамбула, вікно кімнати, яке було вставлено в раму ще десь у 1930 році. Малювала пагони форситії, яку принесла зі своїх прогулянок моя сусідка по кімнаті, студентка-натуралістка, а також красиву руку поета з третього курсу, коли він спав у моєму ліжку (сусідка тим часом була на чотирьохгодинному семінарі з класичної літератури). Купила собі зошити для замальовок — різних розмірів, щоб тримати їх на своєму письмовому столі або носити в портфелі.

Відвідала художній музей коледжу — навдивовижу гарна колекція як для навчального закладу — і спробувала копіювати те, що там побачила: гравюру Матісса, малюнок Берти Морізо. Кожне завдання, яке я ставила собі, мало особливий аромат, і той ставав сильнішим, коли я робила подальші спроби навчитися малюванню. Частково я робила це заради самої себе, частково ж заради того, щоб знайти гарне запитання, з яким можна звернутися до професора Олівера.