Викрадачі

Розділ 103

Висякавшись і обійшовши вокзал декілька разів, щоб заспокоїтися, я набрав номер Анрі.

— Я збираюсь завтра вранці орендувати машину й поїхати до Ґрем’єра. Хочете поїхати разом?

— Я багато розмірковував про це, Ендрю, і вважаю, що нічого ви в такий спосіб не дізнаєтеся. Втім, можливо, що сама поїздка принесе вам певне задоволення. — Мені дуже сподобалося, що він звертається до мене по імені.

— Тож ви поїдете, якщо тільки цей намір не здається вам божевільним? Я зроблю все, щоб у поїздці вам було зручно.

— Я тепер нечасто виходжу з дому, — зітхнув він. — Хіба що лікаря відвідати. Я гальмуватиму вас.

— Я не заперечую проти того, щоб рухатися повільно. — Не став розповідати йому про батька, який усе ще водить машину, відвідує парафіян і виходить на прогулянки. Батько молодший за Анрі на десять років — для таких старих людей то ціла вічність.

— А! — Він роздумував вголос по телефону. — Найгірше, що може трапитися зі мною, наскільки я розумію, — ця подорож мене вб’є. У такому випадку ви привезете моє тіло до Парижа й поховаєте поряд з Оде де Клерваль. Померти від перевтоми в чудовому селі — не гірша доля з можливих. — Я не знав, що на це відповісти, але він посміхався, то й я засміявся разом з ним. Шкода, що не можу розповісти йому свої власні новини. Як несправедливо, що Мері не змогла познайомитися із цією людиною, яка могла б бути її дідусем, навіть прадідусем, і на яку Мері була схожа довгими тонкими ногами й лукавістю.

— Можна, я заберу вас завтра о дев’ятій ранку?

— Авжеж. Я не спатиму сьогодні вночі. — Й він поклав слухавку.

Їздити машиною по Парижі — це жах для іноземця'. Змусити на це могла мене лише Беатриса; мені іноді здавалося, що я просто заплющую очі — а часом відкриваю їх широко, як ніколи, — щоб уникнути зіткнення з блукаючими всією дорогою іншими машинами, розібратися в плутанині незнайомих мені дорожніх знаків, не потрапити на вулиці з однобічним рухом. Поки я розшукав будинок Анрі, весь уже вкрився потом, тому з полегшенням припаркувався там — незаконно, ще й з увімкнутими фарами — на ті двадцять хвилин, які знадобилися, щоб допомогти (разом з Івонною) Анрі зійти на вулицю. Якби я був Робертом Олівером, то просто схопив би Анрі в оберемок і зніс донизу, але сам я навіть запропонувати таку річ не наважився. Він влаштувався на передньому сидінні, а економка поклала в багажник крісло на коліщатках й запасну ковдру. Це принесло мені ще більше полегшення: з такою екіпіровкою Анрі буде здатен безпечно пересуватися селом — принаймні, частиною села.

Ми досить швидко проїхали по одному з головних бульварів міста — Анрі, який мав на подив гарну пам’ять, керував моїми діями, — а потім крізь передмістя. На мить-другу відкрилася широка Сена, пішли звивисті дороги, ліси, перші села. На захід від Парижа місцевість ставала все більше нерівною; я в цих місцях ніколи не бував. Якась мішанина з крутих пагорбів і вкритих шифером дахів, веселеньких церков і дерев-довгожителів, а на парканах з’явилися вже перші троянди. Я відкрив віконце, впускаючи свіже повітря, Анрі ж безперервно роздивлявся навкруги — мовчазний, з восковим обличчям, — посміхався час від часу.

— Спасибі вам, — сказав він одного разу.

Біля Лувесьєна ми звернули з головного шляху й повільно проїхали крізь містечко, щоб Анрі мав змогу показати мені, де жили й працювали видатні художники.

— Під час прусської навали це місто було майже знищене. У Піссарро тут був свій дім. Йому разом із сім’єю довелося тікати, а прусські солдати, які оселилися в будинку, використовували його полотна замість підстилок. Місцеві різники користувалися ними як фартухами. Піссарро втратив більше сотні полотен, результат праці багатьох років. — Анрі відкашлявся. — Salauds.[156]

За Лувесьєном дорога пішла під гору. Ми проїхали повз ворота невеликого маєтку, на мить побачили сіре каміння й великі дерева. Наступним населеним пунктом був Ґрем’єр, такий маленький, що я ледве не пропустив поворот з дороги. Знак я побачив, коли ми в’їжджали вже на невеликий майдан — просто замощений майданчик перед церквою. Церква була стара, мабуть, ще з норманських часів, присадкувата, з важкими вежами, а на вивітреному фасаді — зображення химер. Я зупинив машину неподалік, під поглядами двох літніх жінок, слушно взутих у гумові чоботи, із сумками для покупок. Витяг з машини крісло, а потім і самого Анрі.

Квапитися було ні до чого, бо ми й самі не знали точної мети свого приїзду. Здається, Анрі насолоджувався кавою, яку ми без поспіху попивали в місцевій кав’ярні — його крісло я підвіз до столика на вулиці, а ковдрою накрив йому ноги. Ранок був прохолодний, але на сонці вже вчувалася весна; вздовж вулиці, яка йшла направо, біло-рожевими баштами розквітали каштани. Потім я повіз крісло — напевно, батькові таке незабаром теж знадобиться, — першим провулком, огородженим стінами будинків: зараз побачимо, чи саме цей нам потрібний. Об’їхав пошкоджений брук. Схоже, що мій батько доживе до народження онука.

Анрі наполіг на тому, щоб узяти із собою альбом репродукцій Сіслея, й після декількох спроб ми вирішили, що один з провулків збігається із зображеним на картині. Над стіною нависали кедри й явори, а в кінці провулка стояв будинок — той самий, до якого прямувала на картині Беатриса (якщо то була дійсно вона). У будиночку були блакитні віконниці, біля вхідних дверей горщечки з геранню. Будиночок був дбайливо відремонтований — власники, можливо, жили в Парижі. Даремно я дзвонив у двері, поки Анрі очікував у своєму кріслі на доріжці.

— Нікого немає, — зробив я висновок.

— Нікого немає, — мов луна, відізвався він.

Ми зайшли до найближчої крамниці й запитали господаря, де знайти родину на прізвище Ренар. Він знизав плечима, чемно посміхнувшись, і повернувся до розвішування сосисок. Тоді ми зайшли до церкви, відшукавши боковий вхід, де не було сходів. Усередині було холодно, темно, мов у печері. Анрі затремтів від холоду й попросив завезти його у боковий неф, де посидів деякий час з опущеною головою — напевно, згадував своїх близьких. Потім ми попрямували до мерії — подивитися, чи не залишилося будь-яких записів про Еме Ренар або інших членів родини. Дама в приймальні виявила готовність допомогти нам. Ясно, що протягом усього ранку сюди ніхто не завітав, вона стомилася весь час друкувати, тож разом з іншим чиновником, який вийшов з кабінету, (я так і не зрозумів, хто він був, але в такому маленькому містечку, напевно, сам мер) вони заходилися переглядати документи на наше прохання. У них були папки, присвячені історії села, а також книги записів про народження й смерті — колись то були церковні книги, але тепер вони зберігалися тут, у вогнетривкому металевому ящику. Жодної згадки про Ренарів. Можливо, вони не були власниками будинку, а лише наймали його?

Ми подякували їм і пішли з мерії. Біля виходу Анрі подав мені знак зупинитися й узяв мене за руку.

— Це не страшно, — сказав він лагідно. — Розумієте, багато чого завжди залишається нез’ясованим. І не так уже це погано.

— Учора ви це говорили, і я цілком згоден з вами, — відповів я й обережно потис його руку — вона нагадувала зібрані докупи теплі палички. Він казав правду, тому що моє серце вже прагло чогось зовсім іншого. Анрі погладив мене по руці.

Мені знадобилась секунда, щоб скерувати крісло до дверей, а коли підвів очі, одразу побачив малюнок. Він висів у рамочці на старій штукатурці стіни біля самих дверей — рішучий малюнок олівцем на папері: лебідь, але не жертва, яку я бачив на картині Беатриси напередодні — цей плив до берега, до землі, а не відчайдушно намагався злетіти в небо. Нижче лежала людська постать: вишукана нога, якась деталь одягу. Я дбайливо закріпив гальмо крісла Анрі й підійшов ближче до малюнка. Лебідь, дівоча литка, красива ступня, а в куточку — ініціали, написані квапливо, але розбірливо, ті самі, що я їх бачив на тлі квітів і трави біля ноги викрадача, взутого у важкі чоботи. Знайомий підпис, що нагадував скоріше китайський ієрогліф, ніж латинські літери — фірмовий знак Беатриси. Вона поставила ці позначки певну кількість разів, дуже невелику, а після того припинила малювати назавжди. Двері кабінету за нашою спиною були зачинені, і я потихеньку зняв рамку зі стіни й поклав її на коліна Анрі, тримаючи так, щоб він випадково не впустив на підлогу. Він приладив окуляри, пильно придивився.

— Ах, mon Dieu![157] — вигукнув він.

— Ану, пішли назад! — Ми ще раз подивились на свою знахідку, й я акуратно повісив її тремтячими пальцями на стіну. — Вони повинні щось знати про цей малюнок, а як не вони, то хтось інший.

Ми повернулися до приймальні, й Анрі французькою мовою попросив розповісти про малюнок при вході. Молодий мер (чи хто він там був) знову охоче допоміг нам. У шухляді столу є ще декілька схожих малюнків — коли їх знайшли, він іще тут не працював, а знайшли їх в одному будинку, який ремонтували. Попереднику мера сподобався саме цей малюнок, і він повісив його в рамці над дверима. Ми попросили показати нам решту; мер швидко розшукав конверт і передав нам. Йому потрібно було чекати в кабінеті на важливий телефонний дзвінок, але ми можемо дивитися на малюнки тут, під наглядом секретарки.

Я відкрив конверт і передавав малюнки Анрі по одному. То були ескізи, здебільшого на товстому коричневому папері: крила, кущі, голова й шия лебедя, дівоча фігура на траві, рука зблизька — рука, що вчіплюється в землю. Разом з малюнками був аркуш цупкого паперу, який я розгорнув і передав Анрі.

— Це лист, — сказав він. — Отак — лежить тут, ніхто й не знає.

Я кивнув, і він почав читати, інколи зупиняючись, тому що підшукував переклад для мене, а інколи тому, що голос його починав тремтіти.

Анрі підняв очі на мене.

— Боже правий, — сказав я. — Потрібно про це розповісти. Чим саме вони володіють. І ці малюнки!

— Не потрібно, — відказав Анрі. Він намагався покласти все назад у конверт, потім жестом попросив допомогти йому. Я так і зробив, але повільно, з нехіттю. Він похитав головою. — Якщо вони хоча б щось знають, немає потреби їм знати більше. Їм же краще не знати надто багато. А якщо вони зовсім нічого не знають, тоді взагалі чудово.

— Але ж ніхто не усвідомлює… — я не закінчив.

— Ні, ви усвідомлюєте. Вам відомо все, що потрібно. І я також усвідомлюю. Якби тільки Оде була з нами! А сказала б вона те ж саме. — Мені здалося, що він зараз заплаче, як мало не заплакав над листами, але наразі його обличчя проясніло. — Вивезіть мене на сонечко.