Викрадачі

Розділ 39

Слідом за ним я увійшов у галерею, що нагадувала довгий сарай поряд з будівлею факультету мистецтв; усередині вона виявилася просторою й хитро побудованою: несподівано на протилежному від входу боці відкрилося додаткове крило — саме скло в чисто побілених рамах. Не інакше, то була вигадка когось із архітекторів, що претендував на місцеву премію. У вестибюлі зі заскленим дахом вишикувалися на стінах полотна й скляні вітрини з керамікою.

Арнольд указав на велику картину навпроти дверей, і я відразу збагнув, що він мав на увазі: картина була чудернацькою, страхітливо живою і в той же час надто драматичною, штучно піднесеною, немов декорації на сцені вікторіанської епохи. Зображено було жінку в лавині спідниць і тісному корсеті, її струнке тіло нахилилося вперед. Вона стояла на колінах на бруківці; як уже розповідав Арнольд, вона міцно стискала в обіймах жінку, старшу роками, таку мертву, що на неї моторошно було дивитися. Обличчя літньої жінки було попелястим, очі заплющені, рот безсило розкрився, а в середині лоба дірочка від кулі — чітко було видно жахливий тунель, пробитий кулею в людській плоті; потік крові вже засихав на її розпатланому волоссі й на шалі.

На молодшій жінці — вишукане вбрання, але світло-зелена сукня брудна й подерта, заплямована кров’ю спереду, там, де вона притискала до себе голову загиблої. Блискуче кучеряве волосся скуйовджене, капелюшок звісився до плеча на своїй стрічці, а обличчя так низько нахилилося до обличчя вбитої, що я не міг побачити ті сяючі очі, які вже звик зустрічати. Другий план був затягнений імлистим туманом, але здавалося — там стіна, вузька вуличка міста, поряд була вивіска якоїсь крамниці, але фарба розпливалася, жодної літери не можна було розібрати, неподалік якісь постаті припадали до землі, проте роздивитися їх було також неможливо. З одного боку було нагромаджено щось чи брунатне, чи бежеве — дрова? Мішки з піском? Склад пиломатеріалів?

Картина в цілому миттєво привертала увагу, але був у ній, з мого погляду, навмисний надрив, який і зворушував, і водночас приголомшував. Від картини віяло жахом та безнадією. Постави персонажів, вираз горя змусили мене пригадати, як я вперше побачив «П’єту» Мікеланджело — роботу надто відому кожному, щоб придивлятися до неї ще ближче, за винятком хіба що зовсім юних глядачів. Я побачив її під час першої своєї подорожі до Італії, коли закінчив коледж. Тоді скульптуру ще не сховали за склом, тож мене відділяли від неї лише вірьовка й відстань у якихось півтора метри. Денне світло струменіло на Марію й Ісуса, надавало їм мінливого забарвлення, й здавалося — обидві фігури живі, кров пульсує в їх жилах, не тільки у вбитої горем матері, а й у її щойно померлого сина. Неймовірно зворушливим було те, що він не був мертвим. Для мене, невіруючого, то було не провістя воскресіння, а правдиве зображення приголомшеної горем Марії та тієї іскри життя, що не одразу залишає молоде тіло, вирване з життя якоюсь жахливою травмою — таке можна не раз бачити в лікарні. І в ту мить я збагнув, що відрізняє генія від усіх інших.

Що в цій Робертовій картині мене вразило найбільше (якщо не брати до уваги жах сцени як такої) — там був сюжет, тоді як доти всі зображення цієї жінки, які я тільки бачив, були портретами. Але в чому саме полягав сюжет? Я гадав, що для цього твору Роберт взагалі не використовував жодних натурниць — мені ж і Кейт розповідала, що він іноді малював і писав з власної уяви. Можливо й те, що натурниці йому позували, але всю зображену історію він вигадав сам, на користь цього припущення вказували костюми дев’ятнадцятого століття. Чи ж він уявляв свою героїню з убитою матір’ю на руках? Не виключено, що він у такий спосіб просто змальовував риси свого характеру — світлі й темні, дві складові своєї душі, поділені навпіл хворобою. Мені не вірилось, що Роберт Олівер дійсно зображував якісь реальні сюжети.

— Вам також не подобається? — Арнольд виглядав задоволеним.

— Вона майстерно написана, — відповів я. — А де тут ваша картина?

— Ось, на цій стіні, — Арнольд простяг руку до великого полотна позаду нас, поряд з дверима, й схрестив руки на грудях, дивлячись на своє творіння. То була абстрактна картина: великі квадрати блакитного кольору, які поступово переходили один в одного, зливалися, відблискували яскраво-зеленим, немов хтось кинув квадратний камінець у воду й змусив її розходитися квадратними концентричними хвилями. Правду кажучи, картина приваблювала. Я обернувся до Арнольда, посміхаючись.

— Це мені дійсно подобається.

— Дякую, — у голосі його бриніла радість. — Зараз я пишу в жовтих тонах. — Ми ще постояли перед картиною у блакитних тонах — дитям, яке народив Арнольд два роки тому, й сам автор, схиливши голову набік, дивився на свій витвір закохано. — Так, — почав він.

— Дійсно, — підхопив я. — Вам потрібно повертатися до кабінету, до роботи. Ви були дуже люб’язні, — додав я зі щирою подякою.

— Якщо знову побачите Роберта, передайте від мене привіт, — сказав Арнольд. — Скажіть, що його тут не забувають, що б там не трапилося.

— Обов’язково перекажу! — либонь, я збрехав.

— І надішліть мені примірник своєї статті, якщо не забудете, — він помахав мені рукою, коли ми вийшли надвір.

Я кивнув, потім похитав головою, тоді схаменувся й помахав йому у відповідь, перш ніж сісти в машину, але Арнольд уже зник. Хвилинку я посидів за кермом, намагаючись не ховати обличчя в долонях. Потім вийшов з машини, повільно, відчуваючи, як будинок дивиться на мене своїми вікнами, й повернувся до галереї. Свідомо проминув живопис при вході, підставки з блискучими вазами й чашами, гобелени з полотна й вовни. Я покрокував до головної зали й почав роздивлятися виставлені там роботи студентів, читав, не запам’ятовуючи, пояснювальні таблички, дивився, як міняться барви: червона, зелена, золота, — дерева, фрукти, гори, квіти, куби, мотоцикли, літери, розмаїття робіт, часом дуже гарних, часом на подив невдалих. Я переглянув усі експонати, доки перед очима не закружляли кольорові плями; лише після цього повернувся до картини, написаної Робертом.

Зрозуміло, жінка так і залишалася там, схилившись над страшним тягарем, притискаючи безсило схилену голову з отвором від кулі до вигину своїх грудей, закритих зеленою сукнею. Її обличчя не виглядало безпорадним від горя, воно зосереджене, щелепи стиснуті, щоб утримати сльози, чорні брови зійшлися разом — вона нещасна, несамовита, прекрасна. Навіть у лінії плечей можна помітити, яка вона гнівна, а численні спідниці ще тремтять від швидкого руху: вона ж рвучко впала на коліна й підхопила тіло найдорожчої людини. Без сумніву, вона знала й любила ту літню жінку, тут не було абстрактного милосердя. Картина була надзвичайною, вражаючою. Я маю спеціальну освіту, проте не міг примусити себе розмірковувати: якими саме засобами живопису вдалося Роберту зобразити такі емоції й цю ілюзію руху. Я бачив, які мазки він використовував, як змішував фарби, але як йому вдалося зробити одну жінку такою сповненою життя, а іншу такою цілковито безжиттєвою — це залишалося поза межами мого розуміння. І якщо це витвір тільки уяви, від того він ставав лише жахливішим. Як же коледж дозволив, щоб це полотно висіло тут, щоб кожного дня його бачили студенти?

Стояв там і дивився, поки мені не здалося, начебто вона зараз підведеться з криком відчаю або почне кликати по допомогу, або побіжить, або ж вигне свою чудову спину й талію, намагаючись підняти й понести важке тіло загиблої. Будь-якої миті могло статися що завгодно. Видатна картина! Він спіймав і зупинив мить потрясіння, цілковитої зміни, невіри в те, що трапилося. Я взявся рукою за горло й відчув тепло власного тіла. Чекав, що зараз вона підведе голову. А чи зможу я — у цьому полягало головне питання — чи зможу допомогти їй, якщо вона підведе голову й погляне на мене? Вона була зовсім поряд зі мною, дихала й жила справжнім життям у мить небувалого спокою перед тим, як її поглине хвиля страждання, а я був зовсім безсилим, відчуваючи це. І тоді я вперше збагнув, чого вдалося досягти Роберту.