Викрадачі

Розділ 85

Вулиці Акапулько видалися мені казкою, аж не вірилося, що вони справжні, і що за свої п’ятдесят два роки я так жодного разу й не зібрався перетнути південний кордон Сполучених Штатів. Довге, поділене на смуги шосе з аеропорту до міста було знайомим, як кіно: з боків залізобетонні кістяки ще не закінчених будівель, напіврозвалені двоповерхові будиночки, оточені ліанами й заіржавілими частинами старих автомобілів, яскраві барви придорожних ресторанчиків і височенні фінікові пальми, чиє листя — за кольором таке ж заіржавіле — тріпоче на вітру. Таксист спілкувався з нами ламаною англійською мовою, показував пальцем на стару частину міста, де завтра маємо зустрітися з Педро Кайє.

Я замовив для нас номер у курортному готелі, про який Джон Ґарсіа сказав, що то найкращий у світі готель для медового місяця: свій він проводив якраз там. Він дав мені пораду — цілком серйозно, без будь-якої насмішки, без зайвої цікавості в голосі, — коли я йому подзвонив, спитав його думку й сказав, що я закохався. Зрозуміло, її прізвища я не назвав — це буде пізніше, коли розповім йому, що до чого. Його реакція на мої слова обмежилася однією короткою фразою: «Це добра новина, Ендрю!» Мені почулося в цьому відлуння його попередньої розмови з дружиною: «Марлоу взагалі збирається когось собі знайти нарешті? Він же, бідолашний, не молодіє». А разом з тим — задоволення собою, давно одруженим і досі не розлученим. Але по телефону він нічого такого мені не сказав, лише дав назву готелю: «Ла Реїна».[131] Тепер я подумки подякував йому, спостерігаючи, як Мері входить до вестибюлю — відкритого на всі боки, оточеного густими купами пальм, за якими видно було океан, а звідти налітав теплий вітер. У вітру був ніжний запах тропіків, якого я ще ніколи не вдихав — наче стиглий екзотичний плід, якого я ще ніколи не куштував. Мері вже зняла свій довгий чернечий светр і залишилася в тоненькій блузці й спідниці, яку розвівав вітер з океану. Відкинувши назад голову, вона роздивлялася стелю величезного внутрішнього двору, ряди балконів, повитих виноградною лозою.

— Справжні сади Семіраміди! — вигукнула вона, обертаючи голову то туди, то сюди. Мені хотілося б підійти до неї ззаду, обійняти за талію, притиснути до себе, але я усвідомлював, що така фамільярність їй не сподобається, надто ж у новому місці, незнайомому, де нас оточували самі незнайомці. Тож я разом з нею поглянув на високу скляну стелю. Потім ми пішли до довгої стійки з чорного мармуру, отримали свої ключі — два від одного номера; Мері на хвилину завагалася: вона, здається, обмірковувала ситуацію, потім погодилася з тим, що я просто повірив їй на слово. Ми разом мовчки піднялися на ліфті. Стінки й підлога ліфта були теж скляними, і під нашими ногами двір опускався усе нижче й нижче — ми опинилися майже на останньому поверсі. Тоді, як ще не раз потому, я подумав, як це недоречно — жити в такому готелі, коли навкруги така страхітливо бідна країна, мільйони громадян якої всіма правдами й неправдами пробираються до Сполучених Штатів, аби заробити хоч трохи грошей і завдяки цьому не вмерти з голоду. Але це ж я не задля себе, а задля Мері, яка прикручувала вдома батареї до чотирнадцяти градусів, щоб зменшити рахунок за опалювання. Так я себе заспокоював.

Наш номер виявився просторим і простим, дуже вишуканим за дизайном. Мері блукала, торкаючись то квадратного світильника з напівпрозорого мармуру, то ніжного стуко[132] стін. Ліжко (я відвернувся) — широке, застелене свіжою бежевою білизною. Єдине велике вікно виходило на інші балкони з тими самими виноградними лозами й чорними дерев’яними стільцями, а внизу, із запаморочливої висоти, виднівся колодязь внутрішнього двору. А чи не варто було, подумав я, замовити номер з вікнами на океан, нехай і дещо дорожчий? Чи не виявив я тут скнарість, беручи до уваги ту суму, яку все одно вже витратив? Мері обернулася до мене, усміхнена, несмілива, розгублена: напевно, не бажала відверто дякувати мені за всі' ці розкоші, але щось сказати мала.

— Тобі подобається? — запитав я, полегшуючи їй відповідь.

— Подобається, — засміялася вона. — Ти робиш неймовірні речі, але мені це подобається. Мені здається, я зможу тут добре відпочити.

— Про це я подбаю. — Я обійняв її й поцілував у лоб, а вона мене в губи, потім відсторонилася й заходилася розпаковувати багаж. Ми не торкалися більше один одного, доки не вийшли прогулятися на пляж: там вона взяла мене за руку (в іншій несла туфельки), й ми зайшли у хвилі, що накочувалися на берег. Вода була теплою, як чай, який залишили ненадовго, аж не вірилося. По пляжу, відгородженому височенними пальмами, були розсипані маленькі хижі, криті пальмовим листям; безліч людей, які розмовляли англійською або іспанською, слухали радіо й бігали за засмаглими дітьми. Усе було залите щедрим сонцем і невгасимим відчуттям радощів. Я вже кілька років не занурювався у води океану (цілих шість або й сім, збагнув я з неприємним подивом), а на Тихому океані був останній раз у двадцять два. Мері трохи підібгала спідницю, її худорляві коліна й довгі гомілки відблискували, замочені водою; рукави блузки вона теж закатала. Вона була поряд зі мною, і я відчув, як її тіло тремтить від вітру, а може, просто тріпотить разом з ним.

— Хочеш піти зі мною завтра? — запитав я, намагаючись перекричати потужний гуркіт хвиль.

— Побачитися з… як його? Кайє? — Вона зайшла в піну прибою. — А ти хочеш, щоб я пішла?

— Тільки якщо ти не плануєш залишитися в готелі й малювати.

— Малювати я можу решту часу, — цілком слушно зауважила вона.

Повертаючись до парку при готелі, я помітив, що вхід на пляж охороняє вартовий з американським автоматом М-16 на грудях.

Ленч ми їли на веранді поза вестибюлем. Мері рази два підводилася з-за столу — подивитися на штучну лагуну й водоспад за верандою, там блукала пара фламінго. Теж власність готелю? Або дикі? Ми пили текілу з маленьких товстих скляночок, піднімаючи тости без слів — пили за те, що опинилися тут. Їли ми севіче, гуакамоле, тортильї[133] — смак лайму й коріандру надовго затримався у мене на язиці, обіцяючи насолоду. Мені не зовсім було незнайомим те відчуття, яке викликають теплий вітер, шурхіт пальм, дихання Тихого океану. Це були дитячі мрії про джунглі й океани, «Острів скарбів» і «Пітер Пен»… Так, ці курорти й повинні викликати саме такі почуття — чарівні тропіки, але в безпечному варіанті. А тут мені згадалося дещо інше: відчуття далекої подорожі у книзі, моїй улюбленій — «Лорд Джім»,[134] наприклад — і подих Далекого Сходу, який лежав від нас далеко на заході. «Пана Курц — він помирай». Ні, це, здається, з іншого роману Конрада? Із «Серця темряви»? Його цитував Томас Еліот.[135] А ось Гоген виходить з хижі після кохання й повертається до живопису. Ритм життя впродовж року не розписаний жорстко, тому що нікому не потрібно носити багато одягу. Спека.

— До Кайє нам потрібно буде вирушати близько дев’ятої, — зауважив я, щоб відвернути свою увагу від першої теплої хвилі текіли в голові й від споглядання на обличчя Мері, яка поправляла локон волосся, що вибився з-за вуха. — Він просив прийти вранці, до того, як почнеться справжня спека. Мешкає він у старовинній частині міста, біля затоки. Дуже цікаво побачити його будинок, яким би той не виявився.

— А сам він малює?

— Так. Він критик і колекціонер, але з його інтерв’ю, яке я читав, роблю висновок, що перш за все він художник.

Повернувшись до номера, я відчув, що атмосфера нового місця й утома після вранішньої подорожі беруть наді мною гору. В мене жевріла надія, що Мері впаде на ліжко поряд зі мною, що ми спатимемо разом й мало-помалу подолаємо ту ніяковість, яка виникла між нами. Втім, вона взяла свій мольберт і сумку.

— Не ходи далеко, — попросив я мимоволі, згадавши охоронця на пляжі. Одразу й пошкодував, що сказав: справа не в тому, що вона молода й не зрозуміє, а в тому, що я старий, тому може здатися, ніби я її повчаю або намагаюся керувати її вчинками. Проте вона не стала дибки.

— Зрозуміло. Я розташуюся в парку за вестибюлем, справа, якщо дивитися на пляж, тож у разі потреби ти мене легко відшукаєш. — Я був здивований її лагідністю, а коли відкинувся на ліжко (не міг змусити себе зняти сорочку, поки Мері була тут), вона поцілувала мене так само, як під час нашого пікніка — з палкістю бажання, яке давно накопичувалося й постійно придушувалося. Я поцілував її так само палко, але не став пригортати: нехай іде, якщо зібралася. У дверей вона обернулася й посміхнулась мені знову, невимушено, з любов’ю, наче почувала себе зі мною впевнено.

Вона пішла, а я занурився в сон, де спліталися дерева, осяяні сонцем, а далі ритмічно дихав морський прибій. Підступала темрява, коли всередині мене спрацював будильник: примарилося, нібито спізнився на зустріч — здається, з Робертом Олівером — і я в тривозі підстрибнув на ліжку. Серце стислося від тривоги, аж ні — Роберт живий і майже здоровий, наскільки мені відомо, а в «Ґолденґров» був номер телефону готелю. Я підійшов до вікна й розсунув важкі портьєри, потім занавіски, побачив унизу, у вестибюлі, кількох людей, які прогулювалися; були вже ввімкнені деякі лампи.

Нова хвиля страху: де ж Мері? Я проспав усього години дві, але мені здалося, що не можна залишати її без нагляду на такий тривалий час. Розшукав свої пляжні тапочки, взувся. У саду пальми вигиналися на всі боки, кожний лист тріпотів з гучним шелестом: вітер міцнішав, налітав з океану сильними поривами, в яких вчувалася загроза, а на самому пляжі хижо вирували хвилі. Мері опинилась точно там, де й обіцяла: торкалася полотна, потім трохи відходила, щоб подивитися на результат, на хвилинку відкладала пензель. Стояла, спираючись на одну ногу, легко переносила вагу на іншу, але я бачив, що вона починає квапитися, як зазвичай і буває, коли пишеш пейзаж, а світло поступово згасає. Починаються перегони з часом, а тіні все подовжуються, швидко наступають на тебе, й хочеться або повернути день, або принаймні зітерти з полотна ті напливаючі тіні.

За мить вона помітила мене й обернулася.

— Світла вже немає.

Я підійшов і став поруч з нею.

— Чудово! — сказав я від щирого серця. Вона фактично закінчила цей пейзаж у м’яких чистих тонах: морська синь, яку вже накриває безбарвна вечірня тінь, — проте я помітив у картині щось пронизливе. Не знаю, чому деякі пейзажі набувають великої драматичності, але перед такими картинами затримуєшся надовго, якими б не були їхні технічні якості. Мері схопила останній спалах довершеного дня — довершеного саме тому, що він помирав. Я не знав, як вкласти ці почуття в слова, не знав, чи їй потрібні слова, тож тихо стояв і дивився на її обличчя, поки сама вона розглядала картину.

— Вийшло не дуже погано, — зробила вона остаточний висновок і почала відчищати палітру мастихіном, підставивши скриньку для залишків фарб. Поки вона складала мольберт і все прибирала, я тримав вологе полотно.

— Ти зголодніла? Нам потрібно пообідати раніше, тому що завтра нас чекає важкий день. — сказав і тут же відчув ніяковість, немов квапив її до ліжка, а в той же час і розпоряджався нею.

Але, на мій подив, вона, в сутінках, які все густішали, вправно підскочила до мене, не зачепивши полотна, сміючись, і міцно поцілувала.

— Будь ласка, перестань хвилюватися. Хвилюватися не потрібно.

Я теж засміявся — полегшено, трохи зніяковіло.

— Зроблю все, що можу.