Викрадачі

Розділ 97

Анрі Робінсон мешкав на кручі — вулиця не те щоб вузька, дуже мальовнича, всюди балкони з кованими залізними решітками. Я розшукав потрібний будинок і кілька хвилин постояв на вулиці, не кваплячись дзвонити; дзвінок прозвучав ясно, гучно, хоча квартира була розташована на другому поверсі. Піднявся нагору; сходинки почорнілі, вкриті пилом, і я здивувався: як людина в дев’яносто вісім років порається з ними? Єдині двері на другому поверсі відчинилися, перш ніж я встиг доторкнутися до них: за ними стояла стара жінка в коричневому платті, товстих панчохах, туфлях. На якусь мить мені примарилося, ніби я дивлюсь на Оде де Клерваль. На жінці був фартух; вона коротко мені посміхнулася й запросила до вітальні, сказавши щось, чого я не зрозумів. Якби Оде жила й досі, їй було б зараз сто двадцять років.

Анрі Робінсон жив у джунглях — увесь простір займали рослини, розмаїття яких підкорялося певному ладу. Кімнату заливало сонце, принаймні, з боку вулиці, промені пробивалися крізь стрічки рожевого шовку. Стіни, як і двоє зачинених дверей, пофарбовані в ніжний світло-зелений колір з відтінком жовтого. Усюди було розвішано картини — не в чіткому ладу галереї, як у його друга Кайє, а просто підряд, у будь-якому вільному куточку. Біля крісла Анрі висіла картина олією, голова жінки, яка мала бути Оде де Клерваль: видовжене обличчя, сині очі, старіюча жінка із зачіскою, що була модною в сорокові й п’ятдесяті роки. Цікаво, майнула думка, чи не той це портрет, який написав, за його словами, Педро Кайє? Але підпису я не побачив. Було кілька маленьких картин, які могли належати пензлю Сера[150] — у будь-якому разі явно пуантилістський стиль, — і цілий натовп картин, написаних між двома світовими війнами. Нічого, що нагадувало б роботи Беатриси де Клерваль, я не помітив, як і жодних слідів картини, яка називалася «Викрадачі лебедів». У нішах та на полицях, якщо вони не були забиті книжками, стояли старовинні статуетки, можливо, корейські. Про них можна запитати пізніше.

Крісло, в якому сидів Анрі Робінсон, було майже таким само старезним, як і його власник. Коли я ввійшов, він повільно підвівся, незважаючи на моє прохання не робити цього (декілька перекручених французьких слів), і простяг мені свою прозору руку. На зріст він був дещо нижчим за мене, сама шкіра й кістки, але стояв прямо. На ньому була строката святкова сорочка, темні брюки, червоний кардиган із золотими ґудзиками. Мізерні залишки волосся були зачесані прямо, ніс майже такий прозорий, як і руки, щоки густо-червоні, очі за склом окулярів карі, але вже побляклі. Замолоду обличчя мало привертати увагу жінок: темні очі, широкі вилиці, тонкий прямий ніс. Руки в нього тремтіли, але потиск був рішучим. У мене пробігли спиною мурахи, коли збагнув, що саме ця рука пестила Беатрисину дочку, чиї руки сама Беатриса, поза сумнівом, багато разів тримала й гладила.

— Доброго ранку, — привітав він мене англійською мовою, з акцентом, але ясно й чітко. — Заходьте, будь ласка, сідайте. — Вказав на крісло рукою із синіми нитками судин. — Газет забагато. — Посмішка відкрила на подив молоді й рівні зуби, вставні. Я прибрав з другого крісла газети й зачекав, поки він усядеться сам, спираючись худорлявими руками на підлокітники.

— Мсьє Робінсоне, дякую, що погодилися зустрітися зі мною.

— Для мене це радість, — відповів він. — Хоча, як я вам вже писав, людина, яку ви згадували, не користується моєю любов’ю.

— Роберт Олівер хворий, — пояснив я. — Підозрюю, що він хворів уже тоді, коли поцупив у вас листи, тому що його захворювання має циклічний характер, до того ж воно хронічне. Проте я розумію, що його вчинок мав засмутити вас дуже сильно. — Я обережно витяг листи з внутрішньої кишені піджака, розгорнув складений великий конверт і показав йому, перш ніж передати всю зв’язку в його руки.

Анрі з великим подивом поглянув на листи, підняв очі на мене.

— Це належить вам? — запитав я.

— Так, — була відповідь. Щоки в нього затремтіли, ніс почервонів і затіпався, голос зраджував його, а на очі на мить набігли сльози. — Якщо бути точним, вони належали Оде де Клерваль, з якою ми прожили більше двадцяти п’яти років. Її мати на смертному одрі передала їх Оде.

Я уявив собі Беатрису — не молоду й відверту, але вже літню, можливо, посивілу, замучену хворобою, передчасно вмираючу, їй же не було ще шістдесяти. Недалеко від мого власного віку, і в мене не було дочки, яку я залишав би на цьому світі.

Я стримано кивнув, висловлюючи таким чином співчуття до того обурення, яке мало опанувати Анрі. Здається, його очі за окулярами в золотій оправі бачили ще досить добре.

— Мій пацієнт, Роберт Олівер, напевно, не усвідомлював, якого болю він завдає вам цією крадіжкою. Не можу просити, щоб ви йому пробачили, але сподіваюсь, що ви зрозумієте його. Він закохався в Беатрису де Клерваль.

— Це мені відомо, — відказав Анрі досить різко. — Я також знаю, що таке одержимість, якщо ви це маєте на увазі.

— Мушу вам сказати, що я читав ці листи, замовив їх переклад. І я не розумію, як можна в неї не закохатися.

— Вона була, напевно, дуже милою, tendre.[151] Ви ж знаєте, що я теж кохав її, через її дочку. Але яким чином ви самі зацікавилися нею, докторе Марлоу?

Він пам’ятав моє прізвище.

— Через Роберта Олівера. — Я розповів йому про арешт Роберта, про мої спроби ближче познайомитися з ним у перші тижні перебування в моїй лікарні, про обличчя, яке він без упину малював, а потім і писав фарбами замість того, щоб розмовляти про те, як мені потрібно збагнути ту примару, яка тяжіла над ним. Анрі Робінсон слухав, склавши долоні разом, згорбивши плечі, дуже уважний і трохи схожий на мавпу. Час від часу він кліпав очима, але не перебивав. Я розповідав йому далі, відчуваючи дивне полегшення: про свої розмови з Кейт, про те, як Роберт писав портрети Беатриси, про Мері й про те, як Роберт пояснював їй, що вперше побачив Беатрису в натовпі. Про візит до Педро Кайє я не став розповідати.

Анрі мовчки слухав. Я згадав свого батька — у порівнянні з Анрі Робінсоном той був молодим чоловіком, з власною машиною й подругою. Але Робінсон, подібно до батька, багато про що здогадається сам, навіть про те, чого я не сказав. Я вимовляв слова повільно й чітко, не був упевненим, наскільки добре він володіє англійською мовою, соромився того, що навіть не наважуюсь сказати вголос кілька слів французькою, бо то звучало б жахливо. Здавалося, він мене розуміє, в будь-якому сенсі. Коли я закінчив розповідь, він постукав пальцями по зв’язці листів, що лежала в нього на колінах.

— Докторе Марлоу, — сказав Анрі, — я глибоко вдячний вам за те, що ви повернули мені ці листи. Я розумів, що вкрасти їх міг лише Роберт Олівер, тому що вони зникли саме після його другого візиту. Він тримав їх у себе кілька років.

Я згадав, як у Кейт повзав по підлозі в його кабінеті, вдивляючись у слово «Етрета».

— Так. Але, гадаю, він вам цього не розповідав, позаяк взагалі не розмовляє. — Анрі Робінсон поклав ногу на ногу. — Вперше він приїхав сюди на початку дев’яностих, після того як прочитав в одній статті про мої стосунки з Оде де Клерваль. Він написав мені листа, а я був настільки зворушений його захопленням і тим, як серйозно він ставиться до мистецтва, що погодився на зустріч. Ми досить багато розмовляли — так, тоді він точно розмовляв. І слухав дуже добре. Направду, з ним було цікаво.

— Можна запитати, про що саме ви з ним розмовляли, мсьє Робінсоне?

— Можна. — Він поклав руки на підлокітники. У цій людині була якась дивовижна сила, і той тонкий ніс, підборіддя, павутиння волосся. — Я назавжди запам’ятав, як він увійшов у мою квартиру. Як вам відомо, той Роберт Олівер дуже високий, ставний, немов оперний співак. Я мимоволі відчував якесь приниження: він же абсолютно стороння людина, а я жив тоді зовсім самотнім. Але гість зачаровував. Він сидів у кріслі — я гадаю, там, де ви зараз сидите, — й ми спершу розмовляли про живопис, потім про мою колекцію картин, яку я подарував музею Ментенон, за винятком однієї картини. Того дня він якраз відвідував музей і знаходився під сильним враженням від побаченого.

— А я ще не був у Ментенон, але хочу туди завітати.

— Ну, все одно… Тож ми сиділи й розмовляли, нарешті він запитав, чи можу я йому розповісти, що мені відомо про Беатрису де Клерваль. Я трохи розповів йому про її життя й творчість, а він відповів, що майже все це вже йому знайомо з проведених розвідок. Йому було цікаво, що розповідала про свою матір Оде. Я бачив ясно, що він любить картини Беатриси, якщо тут годиться слово «любить». У ньому було якесь душевне тепло, і я відчував… потяг до нього, якщо казати правду.

Анрі відкашлявся.

— І я почав йому розповідати, що запам’ятав зі слів Оде: її матір була лагідною й жвавою, завжди любила мистецтво, але віддала всю себе їй, Оде. Скільки її пам’ятала Оде, вона ніколи не малювала й не писала картин. Жодного разу. Однак ніколи не говорила про власні картини із сумом — навпаки, якщо Оде запитувала її, завжди сміялася й казала, що дочка є її кращим твором, тож іншого їй наразі просто не потрібно. Коли Оде була підлітком, то почала трохи малювати й писати фарбами, а мати завжди давала їй поради, була дуже вдоволена, але ніколи не сідала працювати разом. Якось Оде мені сказала, що благала матір намалювати етюд разом з нею, а Беатриса відповіла: «Я вже зробила останні малюнки, моя люба, й вони чекають на тебе». Вона відмовилася пояснити, що саме мала на увазі й чому більше не малює. Це завжди турбувало Оде.

Анрі Робінсон обернувся до мене; його карі очі блищали, як блищить мило на воді — можливо, у нього була катаракта обох очей, а може, то був просто відблиск від окулярів.

— Докторе Марлоу, я вже стара людина, і я дуже любив Оде де Клерваль. Вона не залишала мене до самої смерті. А Роберт Олівер, здавалося, був щиро зацікавлений історією її життя й життя Беатриси де Клерваль, тож я прочитав йому листи. Я сам читав йому. Згадуючи про це, я впевнений, що Оде й сама бажала б того. Ми з нею читали ці листи вголос один одному двічі, й Оде сказала, що на її думку, вони призначені для людей, які здатні оцінити цю історію кохання. Ось чому я ніколи не друкував їх і не писав про них.

— І ви прочитали листи Роберту?

— Ну, тепер-то я розумію, що не потрібно було цього робити, але мені здавалося, що він щиро цікавиться, тож йому потрібно було послухати їх.

Я уявив собі: ось Роберт сидить, спираючись ліктями на коліна, й слухає, як старенький у кріслі навпроти читає вголос слова Беатриси й Олів’є.

— Він їх зрозумів?

— Ви маєте на увазі мову? Я перекладав йому, коли потрібно, але він дуже добре розмовляє французькою. Або ви кажете про зміст? Про це я сам не знаю — що він зрозумів і як саме.

— А як він відреагував на листи?

— Коли я дочитав до кінця, то побачив, що обличчя в нього зробилося… як ви кажете англійською? — сумним. Я гадав, що він ось-ось розплачеться. А потім він сказав дивну річ, але розмовляв сам із собою: «Тож вони жили, так?» Я відповів: «Так».

Коли читаєш старі листи, то усвідомлюєш, що люди з минулого дійсно жили, й це дуже зворушливо. Я сам був дуже зворушений, коли читав їх уголос сторонній особі. Але він заперечив — ні, не про те йдеться. Вони дійсно жили, а він так не жив. — Анрі Робінсон похитав головою, дивлячись на мене. — Тоді я вирішив, що він поводиться якось дивно. Але, розумієте, я звик до художників. Оде поводилася дуже дивно, коли заходила мова про життя й картини її матері — це мені вельми у ній подобалося. — Він помовчав. — Перш ніж ми розпрощалися, Роберт сказав мені, що листи допомогли йому краще зрозуміти, що він має малювати за бажанням Беатриси. Сказав, що присвятить себе написанню картин про її життя, дбатиме про її пам’ять і честь. Він говорив так, немов закохався в померлу людину, як ви й самі сказали — тож я розумію, що це значить, докторе. Я співчуваю йому.

Спостерігаючи за ним, я відчував, яким невгамовним він був колись і яким витончено розумним залишався досі. Років двадцять тому він, розмовляючи зі мною, крокував би кімнатою з кінця в кінець, погладжував би корінці книг, поправляв картини, зривав з рослин зів’ялі листочки. Напевно, Оде була спокійною, зібраною, як на тих двох портретах, які я бачив — сильна жінка, сповнена почуття власної гідності. Подумав, як їм було разом: привабливий енергійний молодий чоловік, який міг надавати їй почуття діяльності, й упевнена, досить байдужа до всього жінка, яку він незмінно обожнював.

— Роберт сказав іще що-небудь?

Робінсон знизав плечима.

— Я, принаймні, більше нічого не пригадую. Але пам’ять у мене вже не та, що була колись. Він незабаром пішов. Дуже чемно подякував і сказав, що ця наша зустріч назавжди залишиться в його мистецтві. Я не сподівався, що ми колись іще побачимося.

— Але сталася й друга зустріч?

— То був несподіваний візит, і тривав він набагато менше. Гадаю, років зо два тому. Не написав мені заздалегідь, тож я й не знав, що він у Парижі. Одного дня хтось подзвонив у двері, Івонна пішла відкривати й привела до мене Олівера. Я був вражений. Він пояснив, що приїхав до Парижа шукати потрібний фон для своїх картин і вирішив завітати до мене. У мене тоді були неприємності — важко стало пересуватися, а часом я багато чого забував. Ви знаєте, що в цьому році мені виповнилося дев’яносто вісім?

— Знаю, — кивнув я. — Вітаю вас!

— Це випадковість, докторе Марлоу, а не заслуга. Так ось, Роберт увійшов, і ми з ним поговорили. Під час бесіди мені прийшлося вийти до туалету, й Роберт допоміг мені туди дістатися, тому що Івонна розмовляла по телефону в кухні. Він дуже сильний. Але запам’ятав я все це тому, що за тиждень потому забажав переглянути листи, а вони зникли.

— А де ви їх тримали? — Я намагався приховати зацікавленість.

— У тій шухляді, — своїми білими пальцями він указав на бюро в протилежному кутку кімнати. — Якщо хочете, можете туди зазирнути. Там досі нічого немає, крім однієї речі. — Він зімкнув руку на листах, що лежали в нього на колінах. — Тепер я зможу повернути їх на місце. Я розумів, що це міг зробити лише Олівер, тому що гості відвідують мене нечасто, а Івонна нізащо не візьме листи, їй добре відомо, як я до них ставлюсь. Бачите, я віддав усі картини, всі роботи Беатриси, ще кілька років тому. За винятком тільки «Викрадачів лебедів». Решта картин у музеї Ментенон. Я розумію, що можу в будь-який день померти. Оде бажала, щоб ми тримали їх у себе, але водночас бажала зберегти картини, тож я прийняв найліпше рішення з можливих. «Викрадачі лебедів» — то інша річ. Я й досі не можу вирішити, що саме робити із цією картиною. Коли Роберт Олівер був у мене в перший раз, мені спало було на думку, що колись я можу навіть подарувати полотно йому. Дякувати Богові, я цього не зробив. А листи — це все, що залишилося мені на спомин про любов Оде до своєї матері. Для мене вони безцінні.

Я не побачив, але відчув, як старий кипить від обурення, ховаючи його за делікатними висловлюваннями.

— А ви намагались їх повернути?

— Аякже! Надіслав листа Оліверу на адресу, яку він залишив мені після нашої першої зустрічі, але за місяць лист повернувся до мене. На конверті значилося, що така особа за даною адресою не мешкає.

Напевно, то Кейт, яка сама була не своя від люті.

— І більше ви з ним не спілкувалися?

— Спілкувалися. Гадаю, то було тільки на гірше. Він надіслав мені короткого листа. Наразі це єдина річ, яка зберігається в тій шухляді.