Викрадачі

Розділ 98

Я повільно підвівся й пішов до шухляди, на яку вказував Анрі Робінсон, а він не зводив з мене очей. Я відчував щось нереальне в тому, що знаходжуся у цій заставленій речами кімнаті разом з людиною, що жила вже майже це ціле сторіччя, й знову розкопую минуле свого пацієнта, який не тільки вчинив напад на витвір мистецтва, а й здійснив, як виявляється, крадіжку приватних паперів. І все ж мені було дуже важко засуджувати Роберта. На мене раптом вплинула різниця в часі між Парижем і Вашингтоном: я згадав обійми Мері й одразу зажадав повернутися додому, до неї. Потім збагнув, що вона дома не в мене, а в себе. Що значать для молодої вільної особи чотири ночі й один сніданок? У мене ослабли пальці, але шухляду я відчинив.

Усередині лежав конверт з датою — іще до випадку з «Ледою», — вашингтонським поштовим штемпелем, позначками міжнародного відправлення. В конверті — складений аркушик з блокнота.

Не можу передати, як важко мені зробилося на серці, коли я прочитав того листа. Уперше я почув власний голос Роберта, його власні висловлювання — принаймні, як він говорив на той час. Повтори в листі, брак логічності, фантазії щодо великої важливості своєї місії — все це вказувало на манію. Егоїстична крадіжка скарбу, що належав іншій особі, засмутила мене настільки ж, наскільки сам Роберт не усвідомлював значущості свого вчинку. Водночас я витлумачив це як втрату зв’язку з реальністю, що й викликало зрештою напад на «Леду». Я хотів був покласти лист на місце, але Анрі Робінсон зупинив мене помахом руки.

— Залиште собі, якщо хочете.

— Сумний і неприємний лист, — зауважив я, але поклав його в кишеню піджака. — Ми не повинні забувати, що Роберт Олівер психічно хворий, а також, що листи дійсно повернулися до вас. Але виправдовувати його я не можу й не хочу.

— Я радий, що ви повернули мені листи, — відповів Анрі просто й природно. — Вони не призначені для чужого ока. Заради пам’яті Оде я ніколи їх не друкуватиму. Я побоювався, що Роберт Олівер може це зробити.

— У такому випадку вам слід знищити їх, — запропонував я, хоча така думка була нестерпною для мене самого. — Колись вони можуть надто зацікавити когось з істориків мистецтва.

— Я обміркую це. — Він склав разом руки з переплетеними пальцями.

«Тільки не надто довго», — подумки порадив я йому.

— Вибачте мене, будь ласка, — Анрі поглянув на мене. — Я зовсім забув про гостинність. Хочете кави? Або, може, чаю?

— Ні, дякую. Ви дуже люб’язні, але не хочу вас надто затримувати. — Я знову сів у крісло проти нього. — Можу я попросити вас іще про одну послугу, не зловживаючи вашою гостинністю? — Я вагався. — Можна побачити «Викрадачів лебедів»?

Він пильно подивився на мене, немов зважував усе, що вже розповів. Сказав він мені щось не до кінця, вигадав щось? Цього я ніколи не дізнаюся. Він торкнувся пальцями підборіддя.

— Я не показав її Роберту Оліверу й тепер радий, що не показав.

— Хіба він не просив вас показати картину? — Це виявилося для мене повною несподіванкою.

— Гадаю, йому не було відомо, що картина належить мені. Про неї мало хто знає. Насправді це суто особиста інформація. — Сказавши це, він рвучко підняв голову. — А звідки вам про це відомо? Як ви довідалися, що картина в мене?

Мусив тепер розповідати про те, що потрібно було б розповісти раніше, а я побоювався, що це роз’ятрить старі рани.

— Мсьє Робінсоне, — почав я, — я збирався сказати це на початку нашої бесіди, але не був упевнений, чи варто… Я їздив до Мексики, зустрічався там з Педро Кайє. Він поставився до мене вельми приязно, як і ви, через нього я й довідався про вас. Він просив передати вам дружній привіт.

— А, цей Педро з його привітами! — Але посмішка в нього була майже пустотлива. Ці двоє, по різні боки Атлантики, досі залишалися друзями, з усіма спогадами про колишнє, давно пробачене суперництво. — Тож він розповів вам, що продав Оде «Викрадачів лебедів», а ви йому повірили?

Тепер я дивився на нього з великим подивом.

— Дійсно, він саме так і сказав.

— Гадаю, що він, бідолашний, і сам у це вірить. А сказати правду, це він якраз намагався купити картину в Оде. Вони обоє вважали, що ця картина надзвичайна. Оде придбала її на розпродажі маєтку Армана Тома, власника галереї в Парижі. Ця робота ніколи не виставлялася раніше, що здається дивним, і після того її теж не було на жодній виставці. Оде ніколи й нізащо б не продала її Педро чи комусь іншому, тому що матір їй говорила — це єдина справжня картина з усіх, які вона написала. Не знаю, як це полотно потрапило до Армана Тома. — Він зімкнув руки на листах, що лежали в нього на колінах. — «Викрадачі лебедів» — з небагатьох картин, які лишилися після занепаду підприємства братів Тома: старший брат, Жільбер, був непоганий художник, але нікчемний ділок. Про них згадується в листах Беатриси й Олів’є, пам’ятаєте? Мені завжди здавалося, що вони мали бути людьми корисливими. У жодному випадку не друзі живописців, на відміну від Дюран-Рюеля. Врешті вони й прибуток мали набагато менший, їм бракувало його смаку.

— Дійсно, я бачив у Національній галереї дві картини пензля Жільбера, — відгукнувся я. — Зрозуміло, включаючи «Леду», яку намагався пошкодити Роберт.

Анрі Робінсон кивнув.

— Можете піти подивитися на «Викрадачів лебедів». А я краще залишуся тут. Я ж її бачу кілька разів на день. — Він простяг руку в бік зачинених дверей у протилежному кінці вітальні.

Я пішов до дверей. За ними була маленька спальня, напевно, самого Робінсона, судячи з ліків, які стояли на комоді й на тумбочці біля ліжка. Двомісне ліжко застелено зеленим шовковим покривалом. Завіси того ж кольору з боків єдиного вікна, знову полиці з книжками. Сонячне світло тут було неяскраве, і я ввімкнув електричне освітлення, відчуваючи, що очі Анрі стежать за мною й не бажаючи зачиняти двері, які нас розділяли. Спершу мені здалося, що над ліжком, у головах, зроблено вікно, яке виходить у сад, а потім побачив там намальованого лебедя. Й одразу збагнув, що то дзеркало, а в ньому відбивається єдина в цій кімнаті картина, повішена на протилежній стіні.

Тут я був змушений зупинитися, тому що мені перехопило подих. «Викрадачів лебедів» нелегко описати словами. Я сподівався побачити красу, але не очікував зустрітися зі злом. Полотно було чималеньке, приблизно метр двадцять майже на метр, типова для імпресіоністів яскрава палітра барв. Картина зображувала двох чоловіків, неохайно одягнених, темно-русявих, губи в одного з них були якимись дивно червоними. Вони тихенько підкрадалися до глядача й до лебедя, який з’явився, наполоханий, з очерету. Спало на думку, що це перевернутий переляк Леди: тут лебідь був не звитяжцем, а жертвою. Беатриса написала птаха швидкими живими мазками, так що й самі кінчики крил здавалися живими. Лебідь вимальовувався неясною постаттю, що поспішала врятуватися з гнізда, внизу вгадувалися пелюстки лілій і сіра вода, вигин білих грудей птаха, сіре коло навкруг витріщеного чорного ока, жах від неможливості полетіти, під жовто-чорною ногою вирує потривожена вода. Викрадачі вже надто близько, руки вищого на зріст чоловіка ось-ось зімкнуться на натягнутій, мов струна, шиї лебедя; нижчий, здається, налаштувався кинутися вперед і схопити птаха за тулуб.

Швидкі широкі мазки дозволяли ясно побачити контраст між витонченістю лебедя й брутальністю двох людей. Обличчя того, хто був вищим на зріст, я вже вивчав у Національній галереї: то було обличчя торговця творами мистецтва, який лічив монети, а тепер був азартним, зосередженим на своїй здобичі. То був Жільбер Тома, а інший персонаж мав бути його братом. Небагато я бачив картин, написаних так майстерно, як і написаних з таким відчаєм. Можливо, вона відвела собі на картину тридцять хвилин — можливо, тридцять днів. Вона багато міркувала про свій твір, а потім зробила його швидко й пристрасно. А після цього, якщо Анрі не помилявся, відклала пензель і більше не бралася за нього.

Напевно, я дуже довго стояв там, прикутий до місця, все вдивлявся, тому що раптом відчув, як мене опанувала втома, безнадія спроби збагнути чуже життя. Ця жінка намалювала лебедя, для неї він мав щось означати — а що саме, про те ми не довідаємося. Та й великої ролі воно не відіграє, грає роль тільки сила й пристрасність самої картини. Вона померла, а ми живемо, колись і ми помремо теж, але після неї залишилася картина.

Потім я подумав про Роберта. Він ніколи не стояв перед цією картиною, перед загадкою її пристрасті й страждання. Чи ж стояв? Скільки часу поряд не було старого й незалежного Анрі Робінсона? Я досі бачив у квартирі лише один туалет — при самому вході, а тут, біля спальні, не було нікого: квартира стара, тут повно поворотів і закутків. Завагався б Роберт відчинити двері? Ні. Напевно, він бачив «Викрадачів лебедів». Інакше чом би повернувся до Вашингтона в такій люті, яка незабаром вилилася в напад у Національній галереї? Я згадав портрет Беатриси в Ґрінхілі: її посмішку, руку, яка стискає шовковий халат на грудях. Роберт бажав бачити її щасливою. «Викрадачі лебедів» були сповнені загрози й передчуття пастки, а можливо, й помсти. Цілком ймовірно, що Роберт витлумачив її горе в такий спосіб, в який я, дякувати Богу, ніколи не зможу. Йому потреби не було дивитися на цю картину, щоб зрозуміти горе Беатриси.

Тоді я згадав Робінсона, що залишився в своєму кріслі, й повернувся до вітальні. Я знав, що більше ніколи не побачу «Викрадачів лебедів». Дивився на них п’ять хвилин, і ці п’ять хвилин змінили моє бачення світу.

— Ага, вона справила на вас враження. — Він схвально змахнув руками.

— Ще б пак.

— Ви згодні, що це найкраща робота Беатриси?

— Ви знаєте краще за мене.

— Я вже втомився, — сказав Анрі (так само, як і Кайє сказав нам з Мері, одразу пригадалося мені). — Але мені хочеться, щоб ви знову прийшли до мене завтра, після того, як побачите мою колекцію в музеї Ментенон. Тоді ви будете здатні сказати мені, чи я зберіг для себе найкращу з картин.

Я квапливо підійшов потиснути йому руку.

— Вибачте за такий тривалий візит. Повернутися сюди — велика честь для мене. О котрій годині завтра?

— О третій годині я лягаю перепочити, тож приходьте вранці.

— Дуже, дуже вам вдячний.

Ми знов потисли руки, він посміхнувся — о, ці прекрасні вставні зуби.

— Мені сподобалася наша розмова. Можливо, я все ж таки пробачу Роберта Олівера, врешті-решт.