Викрадачі

Розділ 38

Я попрощався з Кейт, висловивши їй щиру подяку й несучи у своїй валізці нотатки про наші бесіди. Вона сердечно потисла мою руку, але водночас відчула полегшення від того, що я прощаюся з нею. Трохи не доїжджаючи до центру міста, я зупинився біля кав’ярні, але з машини не вийшов, а витяг свій мобільний телефон. Шукати довелося недовго. Телефоністка у Ґрінхільському коледжі відповідала мені доброзичливо, без офіціозу. Було чути якесь хрупання, неначе вона їла ленч на робочому місті. Я попросив з’єднати мене з факультетом мистецтв, а там знайшов таку ж доброзичливу секретарку.

— Вибачте, що телефоную так несподівано, — сказав я. — Мене звуть доктор Ендрю Марлоу. Я готую статтю про одного з ваших колишніх викладачів, Роберта Олівера, для часопису «Арт ін Америка». Ваша правда. Так, мені відомо, що він тут більше не працює — я вже брав у нього інтерв’ю у Вашингтоні, округ Колумбія.

Відчув, що на лобі виступили краплі поту, хоча до цієї миті був абсолютно спокійний. Даремно я згадав назву конкретного часопису. Чи відомо в коледжі, що Робер'т був заарештований, а потім госпіталізований — ось у чому питання. Сподівався на те, що про пригоду в Національній галереї писали здебільшого вашингтонські газети. Згадував Роберта, що простягся на ліжку, немов повалений колос, закинувши руки за голову, ногу на ногу, й дивиться на стелю. «Можете розмовляти, з ким вам заманеться».

— Сьогодні опинився проїздом у Ґрінхілі, — бадьоро продовжував я розмову. — Розумію, що заявився без попередження, але можливо, хтось із колег знайде кілька хвилин, щоб посидіти й побесідувати зі мною — сьогодні вдень або завтра вранці, — проаналізувати його роботи. Так. Дякую.

Секретарка відійшла й напрочуд швидко повернулася — я уявив собі велику студію завбільшки зі склад, у вишуканому стилі, де вона могла відшукати за мольбертом будь-кого з викладачів і з’ясувати питання. Навряд чи така уява відповідала дійсності.

— Професор Лідл? Дуже, дуже вам вдячний. Будь ласка, перекажіть йому мої вибачення, що не попередив заздалегідь, а також запевніть, що відберу в нього небагато часу.

Виключив телефон, увійшов до кав’ярні й замовив каву з льодом, промокнувши лоба паперовою серветкою. Цікаво, чи бачить молодик за стойкою з мого вигляду, що я брехун. «Я ніколи не був таким у минулому, — хотів я йому пояснити, — мене змусили обставини». Ні, не зовсім вірно. «Це сталося нещодавно, цілком випадково». Випадок звався Робертом Олівером.

Їхати до коледжу було недалеко, хвилин зо двадцять, але від хвилювання дорога видавалася безкінечною: величний небосхил, що нависав над горами, смуги шосе, розмежовані трикутниками з дикими квітами — якимись рожевими й білими, не впізнав, якими саме, рівна стрічка асфальту. «Можете навіть з Мері бесідувати», — сказав мені Роберт. Згадувати, що він казав, було легко, бо він так мало розмовляв у моїй присутності.

Існують три можливості, розмірковував я. Перша: з часу розлучення його стан погіршився настільки, що почалися галюцинації й він тепер вважає, що померла жінка насправді жива й досі. Втім, як лікар я не спостерігав жодних ознак такого стану. Зрозуміло, якби в нього були галюцинації, він не був би здатним так уперто дотримуватися своєї мовчанки. Друга можливість: він навмисно збрехав Кейт, і Мері не померла. Або ж… Ні, третя можливість ще не сформувалася в моїй голові, я припинив свої міркування, тому що потрібно було не проґавити в’їзд на дорогу до коледжу.

Студентське містечко не відповідало моєму уявленню про глибинку Апалачів; можливо, ту глибинку можна побачити, якщо поїхати далі від федеральної автостради. Ґрінхільському коледжу належала стрічка акуратної місцевої дороги, на яку я повернув, згідно з вивішеним тут знаком, а додатковим доказом цього була група молодих людей у помаранчевих куртках: вони збирали якийсь мотлох у рові й недбало перекидали його за спину. Дорога звивалася, підіймаючись у гори, повз ту вивіску, що, напевно (як я швидко збагнув), згадувала Кейт: різьблену, побиту дощем і снігом, оточену сірими валунами; нарешті я опинився на під’їзній доріжці коледжу.

Тут також мало що нагадувало глибинку, хоча поблизу воріт було декілька приємних на вигляд старих хатинок, наполовину схованих заростями тсуги й рододендронів. Простора невисока будівля, що виглядала офіційною, виявилася студентською їдальнею. За нею піднімалися вгору дерев’яні гуртожитки й цегляні навчальні корпуси, а поза всім тим, навкруги — ліси; ніколи ще не бачив студмістечка, настільки схованого в лісі. Дерева на території коледжу були навіть вищими за своїх братів у «Ґолденґров» — аристократи дикої природи: дуби мало не до похмурого неба, величезний платан, смереки, які нагадували хмарочоси. На лужку три студенти, розташувавшись правильним трикутником, грали у «літаючі тарілки», а на дворі перед корпусом професор із золотавою борідкою проводив заняття; його студенти сиділи навпочіпки й тримали зошити на колінах. Цілковита ідилія. Мені й самому захотілося знову зробитися студентом, почати все спочатку. І у цьому маленькому раї кілька років знаходився Роберт Олівер, хворий і почасту пригнічений депресією.

Факультет мистецтв розташувався у бетонному кубі на краю студмістечка. Я припаркував машину перед цією спорудою й сидів, роздивляючись будинок художньої галереї поряд з нею — довгий вузький сарай з весело розфарбованими дверима. На дошці оголошень біля них сповіщалося про виставку робіт студентів. Не думав, що так сильно хвилюватимусь. Чого, власне, я боявся? Мене привели сюди перш за все міркування людяності й милосердя. Якби ж сказав відверто про свою професію й про те, яке відношення вона має до колишнього викладача живопису Роберта Олівера, то будь-якої інформації не отримав би взагалі. Можливо, мені щось і розповіли б, але зовсім мало.

Секретарка на вигляд була студенткою — принаймні молодою особою, що могла виявитися студенткою, в джинсах на широких стегнах, у білій футболці. Сказав їй, що прийшов на зустріч із професором Арнольдом Лідлом, і дівчина провела мене довгими коридорами до дверей його кабінету. Краєчком ока побачив якусь людину, що поклала ноги на стіл: ноги були кістляві, у вицвілих сірих штанах і шкарпетках. Щойно ми увійшли, ноги миттю опустилися на підлогу, а людина, що розмовляла перед тим по телефону, швиденько повісила слухавку — то був телефон старого зразку, не бездротовий, тому ще дві-три секунди пішли, аби виплутати руку зі шнура. Тоді він підвівся й потис мені руку.

— Професор Лідл? — уточнив я.

— Просто Арнольд, будь ласка, — запропонував він. Секретарка вже зникла. Обличчя в Арнольда було тонким, живим, на комір сорочки спадало світле, трохи рудувате волосся. Великі приязні сині очі й довгий червоний ніс. Він посміхнувся і вказав мені на крісло в куточку, навпроти нього, а сам знову поклав ноги на стіл. Мені захотілося теж скинути черевики, проте робити цього я не став. У кабінеті панував безлад: на дошці оголошень листівки з повідомленнями про виставки, поряд — великий плакат, що зображував Джаспера Джонса[85] за робочим столом, а також фотографії худеньких дітей на велосипедах. Арнольд влаштувався зручніше в кріслі, воно йому явно подобалося. — Чим можу бути корисний?

Я склав долоні й намагався виглядати невимушено.

— Можливо, секретарка вам переповіла, що я беру в деяких людей інтерв’ю про творчість Роберта Олівера; вона сказала, що ви, напевно, зможете мені допомогти. — У той же час я уважно спостерігав за Арнольдом.

Він, здається, обмірковував мої слова, мовчки, але без якихось певних емоцій. Можливо, він взагалі не чув про те, що трапилося в Національній галереї. Мені трохи полегшало.

— Авжеж, — нарешті сказав він. — Роберт був… він є моїм колегою близько семи років. Здається, я непогано знайомий з його творчістю. Не стверджуватиму, що ми близькі друзі — ми не зустрічалися, скажімо, у вільний час, — проте я завжди його поважав.

Схоже, він не знав, що сказати далі, а мене вразило, що він не попросив показати мої документи, навіть не поцікавився, чому я розпитую про Роберта Олівера. Що сказала йому секретарка? Втім, що б то не було, Арнольда це вочевидь задовольнило. Чи ж вона згадувала йому назву часопису? А якщо редактор «Арт ін Америка» навчався з ним разом у коледжі й жив в одній кімнаті?

— Роберт написав тут багато гарних картин, правда? — наважився спитати я.

— Так, дійсно, — погодився Арнольд. — Він плідний художник, на зразок супермена — завжди писав і писав. Мушу зауважити, що я особисто вважаю його роботи вторинними, але він дивовижний малювальник — видатний, якщо бути відвертим. Колись він мені розповідав, що в університеті займався абстрактним живописом, і йому не сподобалося — гадаю, він недовго цим займався. Під час перебування в нашому коледжі він здебільшого працював над двома чи трьома великими циклами картин. Зачекайте, я пригадаю — одну було присвячено вікнам і дверям, на зразок інтер’єрів Боннара, тільки більше реалізму, розумієте? Дві-три картини циклу він виставляв при вході до нашого центру. Інший цикл — натюрморти. Чудові, якщо ви любитель натюрмортів: фрукти, квіти, чаші, — дещо схоже на Мане, але у Роберта завжди було щось несподіване. Скажімо, електророзетка або флакон таблеток аспірину, щось таке. Аномалії. І виконано досконало. Була велика виставка цих його робіт у коледжі, а принаймні одну придбав художній музей у Ґрінхілі. Деякі інші музеї також купували картини з цього циклу. — Арнольд порився в стаканчику на столі, витяг звідти залишок олівця й почав крутити межи пальців. — До того, як залишити коледж, він два роки працював над ще іншим циклом, а під кінець влаштував велику виставку тих картин. Той цикл був, якщо говорити прямо, ексцентричним. Я бачив, як він писав ті картини в студії, але здебільшого, напевно, він працював удома.

Я намагався приховати свою зацікавленість; уже встиг витягти свого блокнота й пристосувався до вигляду стриманого журналіста.

— Той цикл теж був у традиційному стилі?

— Так, але вельми чудернацький. На всіх картинах було зображено одну сцену — досить жахливу: молода жінка тримає в руках жінку старшого віку й дивиться на неї приголомшено, а та старша… у неї прострелена голова, видно, що вона мертва. Якась вікторіанська мелодрама. Одяг, зачіски, всі деталі прописані зі сумішшю реалізму й вільних мазків. Не знаю, кого він умовив позувати — напевно, студентів, хоча я особисто ніколи не бачив, щоб хтось узагалі йому позував для цього циклу. У нас в галереї залишилась одна з таких картин, висить у коридорі — подарував, коли вони відкривалися після ремонту. Я теж дав свою картину — всі викладачі, що працюють у нас зараз, там представлені, тож працівникам галереї прийшлося попрацювати, щоб усе розмістити належним чином, зробити вітрини для кераміки тощо. А ви добре знайомі з Робертом Олівером? — зненацька запитав він.

— Я двічі брав у нього інтерв’ю у Вашингтоні, — відповів я напружено. — Не скажу, що знаю його дуже добре, але він мені цікавий.

— Ну, і як він? — Арнольд подивився на мене пильніше, ніж доти. Як же я не помітив раніше гострого розуму в його блакитних очах? Він обеззброював співбесідника — з ним так затишно, такий він собі нешкідливий, з тими кістлявими ногами й руками, що недбало поклав на стіл. Він не міг не сподобатися, але тепер я його побоювався.

— Наскільки я зрозумів, він зараз працює над якимось новим циклом малюнків.

— А сюди повернутися не збирається? Жодного разу не чув, щоб він збирався повернутися.

— Мені він нічого не казав про плани повернутися до Ґрінхіла, — сказав я чисту правду. — Принаймні, ми цієї теми не торкалися, може такі плани в нього є, просто я не знаю. А як ви гадаєте, йому подобалося викладати? Як він поводився зі студентами?

— Ну, якщо вам відомо, він утік разом зі студенткою.

— Що ви кажете? — На цей раз я забув про обережність.

— А! Цього він вам не розповів? — Арнольд виглядав задоволеним. — Так ось, вона не навчалась у нас — напевно, він познайомився з нею, коли викладав один семестр у іншому коледжі, але пізніше ми довідалися, що він узяв відпустку й поїхав до Вашингтона, де вони стали жити разом. Здається, він навіть не надіслав сюди формальну заяву про звільнення. Не знаю, як воно там сталося. Він просто не повернувся з відпустки. Для подальшої кар’єри викладача це вельми погано. Ніколи не здатен був збагнути, як він міг дозволити собі втратити заробіток. Він не схожий на людину, в якої десь відкладена купа зайвих грошей. Утім, хіба тут можна бути певним? Можливо, він продав багато своїх картин, таке цілком могло трапитися. Та однаково, то була ганьба. Моя дружина була трохи знайома з його дружиною — так вона каже, дружина Роберта ніколи про це й словом не згадувала. Вони тоді вже мешкали певний час у місті, а не в студмістечку. Дуже мила жінка його дружина. Не можу уявити, що собі думав старий Боб, проте… ви ж самі знаєте: інколи люди з’їжджають з глузду.

Мені було важко вставити в його розповідь яке-небудь слушне зауваження, але він того, здається, не помічав.

— І все ж я бажаю Робертові всього найкращого. Він людина доброї душі, принаймні, я так завжди вважав. Гадаю, що він птах високого польоту, тут би все одно не втримався надовго. Така моя особиста думка. — У цьому висновку не чулося жалю, неначе коледж, який не міг утримати Роберта, цілком задовольняв його самого, мов те крісло, в якому він так зручно влаштувався. Він пожував олівець, яким грався, а тоді почав щось малювати в блокноті. — А на чому ви зосереджуєтесь у своїй статті?

Я опанував себе. Може, спитати в Арнольда, як звали ту колишню студентку? Ні, не насмілюся. Знову подумав, що то може бути його муза, жінка з картин, що так не подобалася Кейт. Мері?

— Розумієте, я зосередився на портретах жінок у творчості Олівера, — відповів я на його запитання.

Арнольд мав би пирхнути, якби його натура це дозволяла.

— Гадаю, він таких написав чимало. На його виставці в Чикаго були здебільшого картини з жінками — скоріше, з однією жінкою, такою чорнявою, кучерявою. Бачив я, як він малював деякі з них. Тут десь має бути каталог тієї виставки, якщо його не забрала дружина Роберта. Одного разу я спитав: хто та жінка — одна з його знайомих? Він не відповів, тож я знову не відаю, хто йому позував. Можливо, та сама студентка, хоча вона мешкала далеко звідси, я вже згадував про це. Або… ні, не знаю. Дивна людина цей Роберт — він умів так відповідати на запитання, що ти тільки згодом міг збагнути: жодної інформації з нього так і не вдалося витягти.

— А не здавалося… Ви не помічали в ньому нічого незвичного перед тим, як він залишив коледж?

Арнольд кинув свій малюночок на стіл.

— Незвичного? Та ні, не сказав би, хіба що ті останні чудернацькі картини… Не годиться так відгукуватися про роботу колеги, але всім відомо, що я завжди висловлюю свою особисту думку прямо, тож і вам скажу чесно: вони мене дещо занепокоїли. У Роберта надзвичайний хист писати в стилі дев’ятнадцятого століття; навіть якщо вам не подобаються імітації, все одно не можна не захопитися його майстерністю. Натюрморти в нього були просто чудові, а ще я бачив один його пейзаж у манері імпресіоністів. Можна було просто подумати, що то живий краєвид. Одного разу він мені сказав, що важлива тільки природа, а концептуальне мистецтво йому зовсім чуже. Я також не захоплююся концептуальним мистецтвом, проте для мене воно зовсім не таке чуже, тож я подумав: «Тоді нащо ж виписувати всі ті важкі вікторіанські вбрання?» Якщо то не концептуальний живопис, то я й не знаю, як це тепер назвати — а він робить заяву й тут же пише саме такі картини! Втім, напевно, він сам вам про це казав.

Я зрозумів, що більше з Арнольда нічого не витягну. Він добре розбирався в картинах, але не в людях. Мені здалося, начебто він замерехтів і згас на моїх очах — розумний, невловимий, доброзичливий у порівнянні з Робертом Олівером — таким глибоким, справжнім і стурбованим. Якби йшлося про вибір друга, я б миттю віддав перевагу похмурому й витонченому Оліверу.

— Якщо вам потрібно більше написати, то я можу провести вас і показати ту Робертову картину, — запропонував Арнольд. — На жаль, інших його робіт ви тепер тут не знайдете: якось сюди завітала його дружина й очистила його кабінет, забрала й усі картини, які він залишив у студії коледжу. Мене тоді не було на місці, але хтось мені про це розповідав. Можливо, він не схотів робити це сам, а відтак ті картини залишилися б на факультеті назавжди — хтозна? Не думаю, що в нього тут були близькі друзі. Ходімо, мені однаково потрібно розім’ятися.

Він випростав свої ноги, схожі на журавлині, й ми разом вийшли з кабінету. Надворі сяяло сонце. Мені стало цікаво, як художники терплять отой бетонний корпус — утім, це не залежало, напевно, від Арнольда. Він просто намагався влаштуватися якомога зручніше.