Викрадачі

Розділ 29

За ніч снігу випало більше. Вранці вона віддає розпорядження щодо обіду, надсилає записку кравчині, потім виходить з будинку в сад. Їй хочеться зблизька подивитися на зарості кущів, на садову лаву. Ледве зачиняє за собою двері й відчуває під ногою перший замет, одразу забуває про все інше, навіть про той лист, що захований за корсетом. Дерево, яке десять років тому посадили перші господарі будинку, прикрашене гірляндами снігу. На стіні саду сидить малесенька пташинка, вона так настовбурчила пір’я, що на вигляд побільшала вдвічі. Шнуровані черевики Беатриси пропускають через верх сніг, коли вона проходить повз поснулі клумби, повз засохлу зелень альтанки. Все навкруги змінилося до невпізнанності. Вона пригадує, як її брати в дитинстві каталися по заметах, махали руками, хвицали ногами, жартома дубасили один одного, борсалися в снігу, а вона спостерігала за ними з вікна на другому поверсі. Їхні вовняні пальта й довгі в’язані панчохи ставали білими. Дійсно, білими?

Вона зачерпнула велику жменю снігу — ласощі, Mont Blanc[75] — рукою в рукавичці відправила до рота, проковтнула трішки холоду, який не мав смаку. Навесні клумби зробляться жовтими, оця — рожево-кремовою, а під деревом розпустяться сині квіточки, які вона любила все життя, а нещодавно пересадила сюди з могили матері. Якби в неї самої була дочка, вона вивела б її в сад у той день, коли розпустяться ці квіточки, й розповіла б їй, звідки вони. Ні — вона ходила б сюди з дочкою кожного дня, двічі на день, посидіти на сонці або в тіні альтанки, прогулятися по снігу, погратися на лаві, а ще потрібно було б зробити для неї гойдалку. Або для нього, її маленького сина. Вона стримує підступаючі сльози й сердито повертається до великого сніжного замету вздовж дальньої стіни, виводячи на ньому рукою довгий візерунок. За стіною видно дерева, а далі — коричневу імлу Булонського лісу. Якщо вона закінчить сукню служниці на своїй картині, додавши більше білого швидкими цяточками в манері, яка їй тепер подобається, це зробить всю картину яскравішою.

Тут її шкіри торкається гостреньке ребро складеного листа. Вона струшує сніг з рукавичок, розстібає теплий плащ, потім комір сукні, витягає листа, відчуваючи, що за спиною — вікна будинку, очі служниць. Утім, зараз вони мають бути дуже заклопотані — хто в кухні, хто провітрює вітальню й спальню її свекра, а він тим часом сидить біля вікна у гардеробній, не здатний побачити сліпими очами навіть її темну постать на білому тлі саду.

У листі не вживається її ім’я, лише ласкаві звернення. Її дописувач розповідає про те, як проводить свій день, про свою нову картину, про книги, що чекають на нього біля каміна, але за цими рядками вона чує його голос, який промовляє до неї зовсім інше. Вона тримає вологі пальці в рукавичках подалі від чорнила. Кожне слово листа вона вже завчила напам’ять, але їй хочеться знову побачити докази в чорних розчерках пера, в його почерку, завжди недбалому, в тому, як він ощадливо використовує кожен рядок. Це та сама невимушена прямота, яку вона бачила в його етюдах, та впевненість, що відрізняється від її власних наполегливих зусиль — впевненість, що одразу привертає увагу, навіть спантеличує. Його слова звучать так само впевнено, хіба що в них вкладено більше значення, ніж здається на перший погляд. Accent aigu, легка рисочка кінчиком пера, — це пестощі, a accent grave,[76] з натиском, відкинутий назад — то застереження. Про себе він пише впевнено, але немов вибачається: «я» — велика літера на початку його дорогоцінних речень нагадує глибокий, з напругою, вдих, а маленька — швидка й стримана. Ось він пише про неї, про те, що вона відроджує його життя — це що, випадковість? Ставить запитання — з її дозволу він в останніх листах називає її на «ти» — «т» поштиве, особливо на початку речень, а «и» ніжне, немов рука, що прихищає маленький вогник.

Вона притримує аркуш за краєчок, не звертає в цю хвилину уваги на звучання кожного рядка — задля того, щоб хвилиною пізніше зрозуміти його знову й отримати від того задоволення. Він не має наміру порушувати спокій її життя; добре розуміє, що у своєму віці здатний запропонувати їй не багато розваг. Єдине, чого він прагне — щоб йому дозволили дихати її присутністю й заохочувати її найшляхетніші мрії. Він насмілюється сподіватися (хоча вони, скоріше за все, не скажуть про це ані слова), що вона вважає його щонайменше своїм відданим другом. Вибачається за те, що бентежить її недостойними почуттями. Її лякає думка, що за тим «пробач мені» з довгими завитушками й тендітною крапкою над «і» криється його здогад, що вона вже належить йому.

Ноги в неї змерзли: крізь намоклі черевики почав просочуватися сніг. Вона згортає лист, знов кладе його до схованки й приникає обличчям до стовбура дерева. Не можна залишатися тут довго — хтось із добрим зором може підійти до вікна й побачити її зі спини, але їй потрібна невелика пауза, щоб відновити сили. Тіло її все тремтить не від його слів, з їхньою вишуканою обережністю, а від власної рішучості. Вона вже вирішила не відповідати на цей лист. Утім, вона не вирішувала більше його не перечитувати.