Викрадачі

Розділ 10

Я полюбив Віргінію ще з тих часів, коли навчався в університеті цього штату. Багато разів проїжджав її шляхами, прямуючи в інші місця, бував тут і спеціально, щоб відпочити на зеленій траві й зануритись у блакитні води, щоб малювати її краєвиди, а часом просто на вилазку. Люблю довгу стрічку федерального шосе 66 — коли виїжджаєш на неї, безладно забудовані околиці великого міста лишаються десь позаду (втім, зараз, коли я пишу ці рядки, Вашингтон вже простягнув свої щупальця до самого Фронт-Ройяла,[30] а спальні райони ростуть, як гриби, вздовж федерального шосе й місцевих автошляхів). У цій подорожі, пізнього ранку, коли на швидкісній автостраді панує спокій, я забув про свої ділові справи ще до того, як проїхав перевал Манасас.

Інколи, подорожуючи цим шляхом, я зупинявся в Національному парку «Поле бою Манасас» — сам, а одного разу (нещодавно) з дружиною, несподівано вирішивши звернути на під’їзну алею. Якось у вересні, одного вогкого ранку, ще задовго до того, як познайомився зі своєю майбутньою дружиною, я купив у касі квиток, пішов через поле й зупинився на одному з тих місць, де відбувалися найзапекліші сутички. Я стояв на пагорбі, а далі місцевість ішла нижче й нижче — до старої ферми, побудованої з каменю, й усе було оповите напівпрозорою завісою туману. На півдорозі росло одне-єдине дерево, й воно, здається, благало мене підійти й стати на пост під його вітами — а може, замалювати його з того місця, де я вже стояв. Я не ворушився, спостерігаючи, як туман повільно рідшає, і все гадав: через що люди вбивають один одного? Я був наодинці з собою, жодної тобі живої душі навколо. Тепер, уже одружений, я водночас і шкодую, що більше не можу на самоті пережити такі моменти, і здригаюся від цих споминів.

Неподалік Роанока[31] я загальмував і поснідав у придорожньому ресторанчику. Його вивіску я побачив на автостраді, але під’їхавши до похмурого фасаду, біля якого притулилися чотири чи п’ять вантажівок, я впізнав це місце — тут я вже бував колись давно, можливо, коли їздив малювати. Просто забув назву. Офіціантка не приховувала своєї втоми, вона подала мені каву, не промовивши й слова. Втім, коли вона принесла яйця, то посміхнулася до мене й навіть показала на гарячий соус, який стояв на столику. Двоє плечистих чоловіків у куточку розмовляли про роботу — роботу, якої в них не було або яку вони не змогли отримати, — а дві жінки, вичепурені, хоча й без смаку, саме розраховувалися з офіціанткою.

— Не уявляю, чого він хоче, та й сам того до пуття не знає, — голосно завершила одна з них свою розповідь подрузі.

На якусь мить, мало не запаморочений гарячою парою від кави, струменями сигаретного диму, бляклим променем сонця, що пробивався з вікна поруч зі мною, я подумав, що вона говорить це про мене. Я згадав, як повільно підводився з ліжка ще вдосвіта, аби вирушити в дорогу, з розумінням того, що порушую не тільки розклад свого прийому хворих, а й кодекс професійної етики. А ще відчув напад бажання, коли прокинувся й згадав жінку на полотнах Роберта Олівера.

Раніше я ніколи не бував у Ґрінхілі, проте знайти його було неважко, щойно я подолав довгий гірський перевал — місто затишно розташувалося прямо переді мною, в долині. Весна тут дещо спізнилась порівняно з нашим Вашингтоном: дерева вздовж дороги були вкриті зовсім свіженьким зеленим листям, а кизил і азалія в садочках, повз які я проїжджав, ще буяли цвітом; товсті ж конічні бруньки рододендронів ще тільки набрякли. Не в’їжджаючи до центру міста, я поїхав навпростець — вершиною пагорба, усіяного червоними череп’яними дахами котеджів і невеличкими кількаповерховими будинками у готичному стилі — й далі звивистою вуличкою, яку друзі описали мені по телефону: Рік-Маунтін-роуд, житловий район з будиночків, які ховалися за стіною дерев тсуги, смерек і рододендронів, а ще — кизилу, вкритого невагомою піною цвіту, від якого очей не відведеш. Я опустив віконце машини й відчув запашну моховиту темряву, глибшу за сутінки, що вже наближалися.

У кінці брудної під’їзної доріжки стояв будинок Джен і Уолтера, позначений дерев’яною вивіскою: «Котедж Хедлі». Так зручно трапилося, що родина Хедлі зараз перебувала в Арізоні, лікуючи свою алергію. Я був задоволений, що не прийдеться пояснювати їм особисто, яка саме причина привела мене до Ґрінхілу. Я вийшов з машини, розминаючи занімілі ноги. Безсумнівно, потрібно більше часу приділяти бігу, але коли? Як встигнути це робити за безліччю повсякденних справ? Потім я попрямував до садочка поза будинком: мені здавалося, що звідти повинен відкриватися чудовий краєвид. Так воно й було. На кручі стояла лава, й звідти відкривався казковий пейзаж: будиночки вдалині, все місто в мініатюрі. Я присів на лаву, вдихнув свіже повітря й відчув, як від сосен піднімається до мене вгору сама весна. Чому ж родина Хедлі мешкає не тут, а десь в іншому місці, нехай і не весь рік? Збагнути цього я не міг.

Я думав про свої нудні щоденні поїздки на роботу, про довгий шлях до «Ґолденґров», про захаращені машинами дороги на околицях великого міста. А тут я чув, як вітер шелестить гілками сосен, здаля, приглушений відстанню, лунав шум автомобілів на федеральному шосе, злегка втручався в пісні птахів — яких саме, я не знав, але побачив кардинала, що вилетів з купи дерев трохи нижче садочка Хедлі. Десь унизу, в місті (де саме, я ще не знав, але обов’язково подивлюсь увечері по карті), була жінка з двома дітьми, жінка з ніжним голосом, нескінченними клопотами й розбитим серцем. Вона мешкала у якомусь будиночку (я навіть уявити його собі наразі не міг), на самоті, причиною — принаймні, однією з причин — якої був Роберт Олівер. Я не відав, чи розповідатиме вона мені щось взагалі. Така довга дорога — а раптом вона передумає й не схоче розмовляти з психіатром свого колишнього чоловіка?

Ключ від вхідних дверей знаходився там, де й було обіцяно: під ящиком для кімнатних рослин, забитим брудом, — але двері завдали мені клопоту, перш ніж я пхнув їх щосили стегном. Я підняв дві листівки з рекламою піци, що лежали на ґанку, у передпокої витер об мату ноги й розчинив двері, аби випустити з хати застояле ще із зими повітря. У невеличкій вітальні було не розвернутися: потерті килими, старезні меблі, вбудовані в стіну полиці, щільно забиті романами в паперових обкладинках і повним зібранням творів Діккенса із золотим тисненням на спинці, телевізора не видно — напевно, замкнений на ключ в одній з шаф, зате є канапа, вкрита подушечками для голок — на дотик ця канапа виявилася трошечки вологою. Я розчинив декілька вікон, а за ними — ще й двері чорного ходу, і поніс свою валізу на другий поверх.

Там були дві маленькі спальні: одна явно належала подружжю Хедлі, тож я розташувався в іншій — з двома двоспальними ліжками, накритими темно-синіми покривалами, й акварелями на стінах. Акварелі були оригіналами, до того ж зовсім непоганими. Я розсунув картаті завіси (вони теж виявилися вологими й неприємно вислизували з пальців) і розчинив вікна навстіж. Смереки та інші хвойні дерева затіняли весь будинок, та я принаймні провітрю його, перш ніж ляжу тут спати. Уолтер сказав мені, що краще буде запалити камін, і на першому поверсі, біля каміна, я дійсно знайшов акуратно складені поліна. Нехай почекають до вечора. У старенькому холодильнику не було нічого, крім кількох банок оливок та пакетиків дріжджів. Утім, я ще не встиг зголодніти. Пізніше поїду до магазину, куплю щось поїсти, свіжу газету та карту-схему міста й околиць. А познайомитися із самим містом буде, напевно, час завтра вранці.

Я переодягся й відправився на пробіжку дорогою нагору, радий, що позбавився довгого перебування в автомобілі, а ще — того, що на певний час забув про Роберта Олівера й про ту жінку, зустріч з якою призначена на завтрашній день. Повернувшись після бігу, я прийняв душ, подякувавши подумки Хедлі за те, що в їхньому котеджі, врешті-решт, була гаряча вода. Потім дістав свій мольберт і розташувався в садочку. З обох боків котеджу були такі самі будиночки, навіть сильніше затінені смереками. Здавалося, що о цій порі року ті будинки теж стояли порожні. Відверто кажучи, я не сподівався на справжню відпустку, але, засукавши рукава сорочки й відкривши скриньку з акварельними фарбами, на мить відчув, що все інше в житті посунулося кудись далеко. Вечір так чудово яснів, що мені подумалося: зараз я перевершу ті бляклі картини, які висять у спальні, й залишу, можливо, подарунок для Джен і Уолтера — весняний краєвид, образ їхнього міста, що розкинулося далеко внизу. Маленька платня за оренду.

Того вечора, вмостившись у двоспальному ліжку для гостей, я почав читати листи, що надіслала мені Зоя.