Викрадачі

Розділ 82

Вона відкладає перо й оглядає спальню з обклеєними шпалерами стінами. В першу ніч вона заснула швидко лише з утоми, а третьої ночі майже не спала, все згадувала міцні сухі губи Олів’є, які притискалися до її руки — чуттєві губи немолодого чоловіка й біла шкіра її власної руки.

Вона розуміє, як потрібно зробити: сказати Олів’є, що їй тут погано — можна послатися на нерви, універсальну поважну причину — й не гаючи часу, повертатися додому. Але ж Ів саме через нервові розлади й відправив її сюди. Навіть якщо вона й наважиться на це, Олів’є відразу збагне, в чому річ. Під свіжим вітром з Ла-Маншу вона розквітає, її захоплюють простори моря й неба, тут так вільно після паризької задухи. Їй дуже подобається малювати на березі, загорнувшись у теплий плащ. Їй так добре бути поряд з ним, розмовляти з ним, цілими годинами читати, сидячи вечорами разом. Він зробив її світ набагато ширшим, ніж вона собі уявляла.

Проганяючи ці думки, вона закреслює останнє слово листа й розмірковує, чи не додати завиток до літери «д» у слові «добре». Якщо вона наполягатиме на поверненні, Олів’є одразу зрозуміє, що вона нещира. Він вирішить, що вона просто втікає. Йому це завдасть болю, а так робити вона не сміє: він довірив їй свої таємниці, він такий вразливий, він вклав свою руку в її руки, коли вже, напевно, не зможе доторкнутися до іншої жінки. Тим більше, що вона здатна образити його, використовуючи перевагу своєї молодості.

Беатриса підходить до вікна й відчиняє його. У самому кінці вулиці бовваніє сіра водна гладь і бежевий простір прибережної смуги. Свіжий вітер з моря роздуває портьєри, грає складками її вранішньої сукні, яка висить на стільці, складена вдвоє. Беатриса намагається зосередити думки на Іві, заплющує очі, але тут же бачить відразливу карикатуру на кшталт тих, що малюють у газетах: Ів у пальті й циліндрі, голова в нього величезна, непропорційна, під пахвою він тримає тростину, одягаючи рукавички, перш ніж поцілувати її та йти на службу. Уявити Олів’є їй куди легше: ось він стоїть поряд з нею на березі, високий, стрункий, волосся сріблясте, зморшки на обличчі рожеві, очі блакитні, трохи побляклі; на ньому гарно пошитий коричневий сюртук, який він носить зі смаком, руки майстра з трохи опухлими пальцями міцно тримають пензля. Цей уявний образ сповнює її таким смутком, якого вона ніколи не відчуває поруч нього.

Утім, навіть це видіння вона не здатна втримати довго: його змінює сама вулиця з фасадами кам’яних будинків і примхливими прикрасами над рядом нових крамниць, які наполовину затуляють їй вид на море. Що чекає тут на неї? — ось у чому питання. Скільки ще ночей вона здолає у такому непевному стані? У другій половині дня вони підуть кудись широкою смугою берега, малюватимуть, повернуться до своїх кімнат — перевдягнутися до обіду, знов обідатимуть разом з іншими постояльцями, сидітимуть у вітальні з надмірною кількістю меблів, обговорюватимуть прочитане. Вона знову відчує, що подумки вже знаходиться в його обіймах. Хіба цього не достатньо? А потім вона підніметься до своєї спальні й почне чергову безсонну ніч.

Інше питання, яке вона ставить собі, спершись ліктями на підвіконня, ще важче, ніж перше. Бажає вона його — як чоловіка? Ніщо не підказує їй відповіді — ані смуга берега, ані перевернуті рибальські човни. Невдоволено стуливши губи, вона зачиняє вікно. Життя само вирішить — можливо, вже вирішило. Це не дуже переконлива відповідь, але іншої в неї немає. Час іти малювати.