Викрадачі

Розділ 41

Ззовні будинок на вулиці Ламартін, де розташована його студія, виглядає непривабливим. Вона роздивляється, сидячи в кареті. З учорашнього дня весь час казала собі, що обов’язково візьме служницю. І лише в останню мить перед тим, як поїхати з дому, збагнула, що не бажає будь-яких свідків. Залишила економці зайву записку: вона їде до знайомих і нагадує, щоб опівдні її свекру принесли їжу та напої, як звичайно.

Фасад будинку виглядає цілком реальним; стрічка капелюшка тисне їй на горло, бо вона зав’язала занадто тугий вузол. Ранок уже закінчується, вулицею гуркочуть колеса екіпажів, важко цокають копита, риплять візки. Офіціанти шикують стільці перед кав’ярнями, старенька прибиральниця підмітає сміття на бруківці. Беатриса дивиться, як ця жінка у драних рукавичках і латаній спідниці отримує від якогось чоловіка в довгому фартусі кілька монет і йде далі вулицею зі своєю мітлою та відром.

У сумочці Беатриси лежить записка з назвою вулиці, номером і начерком будинку. Її запрошено подивитися на нове велике полотно, яке він збирається подати наступного тижня до журі Салону, тож вона мусить поглянути на полотно зараз або чекати до відкриття Салону, і хто ж знає, чи буде воно там виставлено? Це несерйозний привід, вона ж може побачити картину пізніше, разом з Івом, незалежно від того, буде ця робота виставлена у Салоні чи ні. Проте Олів’є не один раз згадував, що хоче подати картину, що це полотно громіздке, що він невпевнений. Думки про цю картину, його битва зі своїм творінням — це стало їхнім спільним клопотом, немов вони були співавторами. То був портрет молодої жінки, як він розповів їй нещодавно. Беатриса не наважилася спитати, хто та жінка — напевно, натурниця. Він міркував певний час, чи не подати до Салону замість портрета один з краєвидів, написаний раніше. Їй усе це відомо, й вона відчуває гордість від того, що причетна до цього, що він з нею радиться — слабеньке виправдання того, що вона приїхала сюди сама, ще й у новому капелюшку. Крім того, вона ж не збирається відвідувати його вдома; він просто заманив її до своєї студії — можливо, там будуть присутні й інші люди, питимуть аперитиви й обговорюватимуть картини.

Вона відпускає карету на одну годину й підбирає спідниці, аби зійти. Сьогодні вона одягла костюм для прогулянок, сливового кольору, а зверху синій вовняний плащ, облямований сірим хутром. Капелюшок пасує до плаща: він новомодного стилю, із синього оксамиту, окантований сріблом і густо насадженими незабудками, квітками цикорію й люпину з блакитного шовку. Квіти чудово схожі на живі, неначе капелюшок прикрашали прямо в полі. Вдома дзеркало засвідчило, що в неї вже палають щоки, а очі блищать — мабуть, відчуттям провини.

Беатриса спостерігає, як її нога в чорному шкіряному черевичку залишає карету, ступає на бруківку, обминаючи якусь слизьку калюжу. Зараз вона перебуває в такому районі міста, де трапляються всілякі пригоди; вона це усвідомлює й намагається уявити собі цю вулицю вісім років тому, вкриту барикадами (можливо, й тілами загиблих), але їй важко відвернути увагу від теперішнього — всі думки обертаються навколо чоловіка, який чекає на неї десь нагорі. Може, він бачить її в цю мить? Вона старанно уникає підводити погляд іще раз. Притримуючи спідниці однією рукою в рукавичці, Беатриса попрямувала до входу, постукала, потім схаменулася: тут же немає слуг, щоб відчиняти двері, їй потрібно просто ввійти всередину. Там старенькі сходи ведуть її на третій поверх, до його студії. Жодні двері на інших поверхах не відчиняються, коли вона минає їх. Зупиняється, читає на дверях його прізвище й намагається віддихатися (корсет у неї тугий), перш ніж постукати.

Олів’є відчиняє одразу, неначе чатував біля дверей, прислухаючись до її кроків; вони мовчки вдивляються один в одного. Більше тижня вони не бачилися отак — очі в очі, й за цей час почуття їхні ще зміцнішали. Погляди зустрічаються, як і мало статися, й вона розуміє, що він усе бачить. Зі свого боку, вона приголомшена його віком, тому що деякий час не бачила, а сприймає вона його дедалі більше як чоловіка. Він красивий, ще зовсім не старий, але глибокі вертикальні зморшки пролягли від крилець носу до куточків губ, зморшки залягли під очима, а волосся — блідо-сріблясте.

За цими рисами вона бачить того чоловіка, яким він мусив бути колись, і той юнак дивиться на неї нібито крізь маску, якої не хоче носити, а насправді він уразливий і жвавий, очі в нього й досі яскраві — втім, мабуть, не такі, як колись: нижні краї почервоніли, а блакить вже не така бездоганно чиста, немов розріджена. Він схиляється поцілувати їй руку, й вона бачить, як зачесане волосся — вбік від рожевого проділу. Волосся в бороді, ближче до корінців, ще зберегло теплий брунатний колір, такі ж теплі і його губи, що торкаються її руки. І в мить цього короткого дотику Беатриса одразу усвідомлює сутність Олів’є: то не закоханий хлопчик, який часом визирає з його очей, і не підстаркуватий чоловік. Замість того відчувається справжній художник, непідвладний віку — він якраз перебуває на вершині досвіду, зібраного протягом усього життя. Його присутність бентежить її, наче дзвони загули в усьому тілі, тому віддихатися їй так і не вдається.

— Ласкаво прошу, — промовляє він. — Entrez, je vous еn рrіе.[86] Це моя студія.

Він не звертається до неї на «ти». Притримує їй двері, й вона лише тепер усвідомлює, що він одягнений у старий костюм, більше поношений, ніж ті, що вона бачила на ньому досі, а поверх костюма — розстебнута робоча блуза із засуканими рукавами, немов вони задовгі навіть для нього. Груди білої сорочки забризкані крапельками фарби, чорна шовкова краватка з широким вузлом теж заяложена. Він не вдягнувся спеціально до її візиту: дозволяє побачити, який він є, коли дійсно працює. Вона ввійшла до кімнати, помітивши, що нікого більше там немає, й відчула, як він близько, біля самих дверей. Він зачинив за нею двері тихо-тихо, начебто не бажав привертати увагу до факту, їм обом добре зрозумілого, бо за таких обставин могли постраждати і її, і його репутація. Двері зачинені. Сталося! Вона чомусь не особливо шкодує із цього приводу, не відчуває належного сорому. Беатриса нагадує собі, що світ поза стінами студії все ще вважає його просто одним з її родичів, поважним літнім чоловіком, якому ніщо не перешкоджає запросити дружину племінника подивитися на картину.

Але складається враження, що він не зачинив двері, а скоріше, відчинив, тому що її оточив простір, наповнений повітрям і денним світлом. За хвилину Олів’є наблизився, запропонував:

— Дозвольте, я допоможу вам зняти плащ.

Вона згадує, як робити звичні рухи, розв’язує стрічку свого капелюшка, піднімає його над головою, а тоді вже відводить убік, щоб не зруйнувати дбайливо завиті локони. Потім розстібає плащ, складає його в довжину, сподом наверх, щоб не пошкодити хутро. Простягає Олів’є і капелюшок, і плащ, а той відносить їх до іншої кімнати. Залишившись у студії на самоті, Беатриса відчуває, якою рідною стає їй ця кімната за відсутності свого господаря. Приміщення переповнене світлом, що ллється з високих вікон, бездоганно чистих зсередини й погано протертих ззовні, а у стелі, прямо над Беатрисою, зроблено ще одне вікно, щедро прикрашене. Знизу, з вулиці, лунають звуки: приглушений цокіт копит, стукіт коліс, клацання заліза — все це ледь чутно, тож немає більше потреби вірити, начебто цей світ дійсно існує, не потрібно уявляти собі кучера, який зараз зігрівається напоями у стайні трохи далі по вулиці — можливо, у нього там багато знайомих візників, тож він не згадуватиме про Беатрису цілу годину. Ось повернувся Олів’є, вказує рукою на картини (досі вона на них і не поглядала, навмисно).

— Я нічого тут не виправляв, — каже Олів’є. — Ви художник, так само як і я, — це він вимовляє без будь-якого вихваляння, майже сором’язливо; вона ж посміхається й відводить погляд убік.

— Дякую. Ви зробили мені честь, залишивши в студії все, як є. — Утім, їй ще бракує сміливості поглянути на картини.

— Ось, — він простягає руку, — це та сама, що була виставлена у Салоні минулого року. Можливо, ви її пам’ятаєте — чи то я надто самовпевнений?

Беатриса добре пам’ятає цю картину. Пейзаж завширшки в три-чотири долоні, вишукана робота: немов пливе у повітрі поле, поверхня вкрита шаром білих і жовтих квітів, на відстані пасеться корова, коричнева кора дерев змішується із зеленню. Пейзаж дещо старомодний, скоріше в стилі Коро, як на її думку, й одразу вона докоряє собі: Олів’є пише так, як писав усе життя, до того ж він гарний художник. Утім, це знову нагадує про роки, що їх розділяють.

— Вам подобається, але ви вважаєте, що це стиль минулого, — зауважує він.

— Ні, ні, — швидко заперечує вона, проте він помахом руки зупиняє її.

— Справжні друзі завжди кажуть один одному лише правду. — Очі в нього блакитні-блакитні, чому це вона вирішила, начебто вони постарішали? Зараз вони випромінюють таку силу, якої не побачиш в юнака.

— Що ж, гаразд, — погоджується вона. — Тоді мені більше подобається сміливість оцієї картини. — Беатриса обертається до великого полотна, що стоїть на підлозі. — Це ви її збираєтеся запропонувати Салону цього року?

— На жаль, ні. — Тепер він сміється, а вона сповнена близькістю його тіла; якщо не дивитися на нього, можна знову відчути всередині того тіла юнака. — Ця картина надто смілива, як ви сказали, таку вони, скоріше за все, не візьмуть.

Не передньому плані зображено дерево, під ним сидить молодик в елегантному костюмі й капелюсі, ноги недбало схрещені, довгі руки звисають до колін. Перспектива така майстерна, що Беатрисі хочеться обійти дерево й подивитися, що знаходиться з того боку. Мазки тут більш сучасні, ніж на пейзажі з коровою — відчувається вплив новітніх напрямків.

— Ця картина передає ваше захоплення роботою мсьє Мане?

— Так, моя люба, і захоплення, й заздрість. У вас гостре око. А в Салоні, напевно, скажуть, що картина ображає смак, тому що в ній немає ясного наміру.

— Хто цей хлопець?

— Син, якого в мене ніколи не було. — Він вимовляє це легковажно, але вона стежить за його обличчям і відчуває себе дещо розгубленою, побоюється його одкровень. — Ні, просто я так думаю про нього — це мій хресник з Нормандії, тепер він живе в Парижі. Ми бачимося декілька разів на рік, а раз чи два вирушаємо на довгі прогулянки. Приємний хлопець, син моїх молодих друзів. За кілька років він зробиться непоганим лікарем, учиться дуже наполегливо. Мені одному вдається витягти його за місто трошки прогулятися, а він, здається, вважає, що це корисно для мене, його бідного старенького хрещеного батька — саме тому він і погоджується їхати, й тільки робить вигляд, буцімто підкоряється моїм наказам берегти здоров’я. Отак ми з ним намагаємося обдурити один одного.

— Це дійсно прекрасно, — від щирого серця говорить Беатриса.

— Гаразд. — Олів’є торкається її сливового рукава. — Ходімо, я покажу вам решту картин, а тоді ми вип’ємо чаю.

На ті інші картини їй дивитися важче, але вона й оком не зморгнула: напіводягнені натурниці, спина оголеної жінки, граціозна, ще не завершена — то має означати, що десь цими днями жінка повернеться до студії й знову залишиться перед ним без одягу? Чи не була вона його коханкою? Хіба не такий звичай у художників? Вона намагається думати про це тільки з професійного погляду, не засуджувати його. Зазвичай у натурниці йдуть жінки легкої поведінки, це всім відомо, але ж ось вона прийшла без супроводу до апартаментів чоловіка, до його студії — хіба вона краще натурниць? Вона придушує свої страхи й обертається, щоб поглянути на натюрморти з квітами й фруктами — це роботи його молодості, пояснив він. Як на неї, вони виглядають не дуже цікавими, але витончено, майстерно виконаними. Раптом вона бачить картини старих майстрів.

— Коли ще не писав цих натюрмортів, я їздив до Голландії, — пояснює Олів’є. — Цими днями витяг їх подивитися, чи добре збереглися. Класичні картини, правда?

Беатриса обережно уникає відповіді.

— А та картина, яку ви збираєтеся подати до Салону? Я вже бачила її?

— Ні, ще ні. — Він перетинає довгу кімнату, йде повз два пошарпані крісла й маленький столик, за яким вони чаюватимуть, як вона здогадується. Там, біля стіни, велике полотно, запнуте завісою — він мусить піднімати завісу обома руками. Присуває полотно до крісла.

— Ви впевнені, що хочете її побачити?

Уперше вона лякається. Їй стає боязко цього чоловіка, такого добре знайомого, адже вона тепер розуміє його завдяки листам, завдяки його щирості, правдивості щодо себе, і її серце б’ється в унісон з його власним, коли вони стоять поряд, пліч-о-пліч. Вона обертається до нього, але одразу забуває, що хотіла спитати. Чому він так вагається, чи показати їй ту картину? Можливо, то дійсно шокуюча оголена натурниця або щось таке, чого вона навіть не здатна собі уявити? Їй мариться, нібито тут з’являється її чоловік, засуджує, руки в нього схрещені на грудях — він у такий спосіб наголошує, що вона зайшла надто далеко. Але ж Олів’є у своєму листі сповіщає, що Ів сам бажає, аби вона подивилася на цю картину. Їй несила вже зрозуміти, що гадати й що говорити.

Олів’є знімає завісу, й Беатриса затамовує подих, бо дихання видається надто гучним. Це ж її полотно, її золотоволоса служниця за шиттям, її власна канапа рожевого кольору, мазки, які вона намагалася робити широкими, вільними, і все ж відобразити ними все, не проминаючи деталей.

— Тепер ви розумієте, чому я вибрав саме цю картину для подачі до Салону? — говорить він. — Її зробив кращий художник, ніж я.

Беатриса підносить руки до обличчя, їй ніяково, крізь сльози все навкруги розпливається.

— Що ви хочете цим сказати? — вона майже не чує власного голосу. — Ви жартуєте зі мною?

Він миттю обертається до неї, глибоко схвильований.

— Ні, ні, у мене й гадки не було вас ображати. Минулого тижня я прихопив картину з собою додому, після того, як ви попрощалися й піднялися до себе. Ви повинні дозволити мені подати її до салону від вашого імені. Ів цілком схвалює цей намір і лише наполягає на тому, щоб не розголошувати вашого імені, а використати псевдонім. Але сама картина видатна — ви змогли поєднати в ній дещо старе з найновітнішими напрямками. Коли ви показали її мені, я одразу зрозумів, що журі Салону мусить побачити цю картину, нехай вона й здасться їм занадто сучасною. Я тільки хотів переконати вас.

— Тож Іву відомо, що ви взяли її? — Чомусь їй не хочеться вимовляти ім’я свого чоловіка тут, в апартаментах Олів’є.

— Зрозуміло, йому відомо. Я попросив спершу його, а не вас, тому що знав: він погодиться, а ви заперечуватимете.

— Я дійсно заперечую, — вимовляє вона, сльози переповнюють її очі й котяться по щоках. Вона відчуває себе приниженою, тому що нечасто дозволяє собі плакати, навіть у присутності свого чоловіка. Не можна пояснити, яке це почуття — бачити власну роботу в цьому чужому оточенні, а ще більше — чути, як її вихваляють. Вона витирає сльози, шукає хусточку в оксамитовій сумочці під рукою. Він присунувся ближче до неї, щось витяг з кишені. Тепер він обережно витирає їй обличчя: погладжує, висушує, наводить лад руками, що багато років тримали пензель, олівець і мастихін.[87] Він бере її лікті у свої долоні, неначе зважує їх, а потім пригортає її до себе.

Уперше вона притискається до його шиї, щоки, вважаючи, що зараз це можна — він же її заспокоює. Олів’є гладить її волосся, потилицю, й від його дотику прохолодні локони ллються дощем по шиї. Він перебирає її кучері, обережно, не порушуючи примхливої зачіски, обвиває рукою її плечі. Притискає до грудей, тож вона мусить покласти руку йому на спину, щоб зберегти рівновагу. А він гладить її щоку, вухо, він уже зовсім близько, так що його губи знаходять її вуста раніше, ніж рука. Губи в нього теплі й сухі, але товсті, мов добре вироблена шкіра, а подих має запах кави й хліба. До того вона багато разів цілувалася, але тільки з Івом, тож перше, що вона відчуває, — чужість цих нових для неї губ. І тільки потому усвідомлює, що вони більш вправні, ніж у її чоловіка, а ще й більш наполегливі.

Від неймовірності того, що він її цілує, а вона прагне того, щоб він її цілував, хвиля жару захльостує їй обличчя й шию, всередині все стискається — то піднялося бажання, незвичне, тому що досі вона ніколи такого не відчувала. Він тепер тримає її за плечі, немов боїться, щоб вона не відсахнулася. Тримає міцно, й вона знову відчуває всі ті роки, коли вони не знали один одного, а Олів’є розбудовував свою міць просто тим, що жив і працював.

— Я не можу дозволити вам… — вона намагалася це сказати, але він закрив їй вуста цілунком, і вона вже й сама не знала, чого не може дозволити: чи то відсилати її картину до Салону, чи то цілувати її. Саме він першим легенько відстороняє її від себе. Він увесь тремтить, схвильований не менше за неї.

— Вибач мені. — Він вимовляє це так, немов йому перехопило горло. Він зблизька дивиться їй в очі, але нічого, здається, не бачить. Тепер вона може знову дивитися на нього й помічає, що він дійсно старий. І сміливий, як вона збагнула. — Я не збирався тебе ображати. Просто я втратив голову.

Цьому вона вірить: він втратив голову, тому що дбав тільки про неї.

— Ви не образили мене, — говорить вона й сама майже не чує свого голосу; розправляє рукави, сумочку, рукавички. На підлозі біля них лежить його хусточка. Беатриса в своєму корсеті не може нахилитися й підняти її, вона боїться втратити рівновагу. Олів’є нахиляється, піднімає хусточку, але не віддає Беатрисі, а повільно засуває в свою кишеню.

— Це моя провина, — говорить він. Вона раптом помічає, що дивиться на його черевики з коричневої шкіри — трохи пошарпані, в одного край заплямований фарбою. Вона бачить черевики, в яких він працює — частку його справжнього життя.

— Ні, — ледь чутно вимовляє вона, — це мені не слід було приходити.

— Беатрисо! — вихоплюється в нього. Він бере її руку — серйозно, якось офіційно. Вона з гострим болем пригадує ту хвилину, коли Ів багато років тому просив її вийти за нього заміж — він тоді був таким само офіційним. Урешті-решт вони — дядько й племінник, як можуть не бути в них однаковими й жести, й родинні риси характеру?

— Мені потрібно йти, — каже вона, намагається відібрати руку, але Олів’є втримує її.

— Перш ніж ви підете, будь ласка, зрозумійте, що я вас поважаю і кохаю. Ви засліпили мене своєю особистістю. Ніколи ні про що вас не попрошу, крім дозволу цілувати ваші ноги. Дозвольте, я вам усе скажу, лише один раз. — Її зворушує сила почуттів, з якою він це промовляє, незвична для цієї людини з таким знайомим обличчям.

— Ви робите мені честь, — безпорадно говорить вона, оглядаючись у пошуках свого плаща й капелюшка. Потім пригадує, що вони знаходяться в іншій кімнаті.

— Я також закоханий у ваш живопис, ваш природний нахил до мистецтва, і люблю це незалежно від мого кохання до вас. У вас дивовижне обдарування. — Тепер він говорить дещо спокійніше. Вона усвідомлює, що він, попри характер обставин, говорить від щирого серця. Він засмучений, він відвертий, цей чоловік, у якого так багато часу позаду й так мало попереду. Ще хвилину він стоїть перед нею, потім зникає в іншій кімнаті й повертається з її речами. Тремтячими пальцями вона зав’язує свій капелюшок, а Олів’є дбайливо огортає її плащем, поки вона застібає ґудзики на шиї.

Обернувшись до нього, вона бачить у нього на обличчі такий вираз втрати, що приникає до нього, не дозволяючи собі розмірковувати. Цілує його в щоку, трохи вагається, а тоді — швидко в губи. Шкода, що й на смак, і на дотик вони вже їй знайомі.

— Мені дійсно час іти, — каже вона.

Жоден з них не згадує ані про чай, ані про картину. Він відчиняє їй двері, мовчки вклоняється. Вона, спускаючись сходами, до самої вулиці міцно тримається за поручні. Прислухається, чи не зачинилися його двері, але того не чути: напевно, він усе ще стоїть біля відчинених дверей на верхньому поверсі. Її карета повернеться на раніше, як за півгодини, тому вона мусить або йти до конюшень у кінці вулиці, або їхати додому в найманому екіпажі. На хвилину вона спирається на стіну будинку, відчуває пальцями крізь рукавичку шорстку поверхню фасаду й намагається навести лад у своїх думках. Нарешті, це їй вдається.

Пізніше, коли вона одна сидить на веранді, намагаючись якось просто все для себе пояснити, до неї повертається той поцілунок, немов усе повітря навкруги сповнене ним. Як повінь, він заливає високі вікна, килим, складки її сукні, сторінки книжки. «Будь ласка, зрозумійте, що я вас поважаю і кохаю». Вона не здатна позбавитися відчуття того поцілунку. Наступного ранку вже й не хочеться, щоб це відчуття залишило її. Нічого поганого вона й не думає, і не зробить, але хочеться зберегти ту мить якнайдовше.