Викрадачі

Розділ 33

Насправді матусі знадобилося кілька років, щоб вирішити, переїжджати до нас чи ні. Потім вона ще продавала будинок і оформляла всі необхідні папери. Весь той час ми з Робертом жили, як і раніше, у котеджі на території студмістечка. Одного разу я поїхала до Мічигану — допомогти мамі позбутися більшої частини речей, які належали батькові; ми разом поплакали. Інгрид я залишила з Робертом, і здавалося, він чудово доглядав її, хоча я хвилювалася, що він не пам’ятатиме, де вона є, або дозволить їй самій виходити на вулицю.

Восени Роберт поїхав на десять днів до Франції — настала його черга покинути ненадовго наш дім. Він сказав, що хоче знову побачити знамениті музеї, тому що відвідував їх давно, коли був студентом. Повернувся він такий свіжий, бадьорий, схвильований, що я миттєво відчула: гроші, витрачені на поїздку, не пропали дарма. У січні наступного року відбулася його велика персональна виставка в Чикаго, з ініціативи одного його колишнього викладача. Ми полетіли туди, витративши шалені гроші, й за день-другий я пересвідчилася, що Роберт стає мало не знаменитістю.

У квітні на території студмістечка знов з’явилися квіти, що так подобалися нам з Робертом. Я ходила до лісу збирати дикі квіти, а всі разом ми прогулювалися в парку коледжу, щоб показати Інгрид квітучі клумби. Наприкінці того місяця я купила в супермаркеті набір речей для немовляти й роздивлялася, як рожева стрічка перетинає білий овал. Я побоювалася розповідати про це Роберту, хоча ми з ним і вирішили, що потрібно мати другу дитину. Він почасту виглядав стомленим або охололим, проте зрадів моїй новині, а я гадала, що це зробить повнішим і життя Інгрид. Який сенс у тому, щоб мати одну-єдину дитину? Цього разу, як з’ясувалося, повинен бути хлопчик, тому я купила для Інгрид ляльку-хлопчика — нехай вчиться тримати його й загортати в пелюшки. У грудні того року ми знову вирушили до пологового будинку. При пологах я була якоюсь особливо зосередженою, відчайдушно наполегливою, цілеспрямованою. Принесли дитину додому й назвали Оскаром. Він був білявий і схожий на мою матусю, хоча Роберт стверджував, що хлопчик більше схожий на його матір. Обидві бабусі приїхали до нас на кілька тижнів, щоб допомогти — моя мама тоді ще мешкала у Мічигані — й зупинилися в наших сусідів, де були кімнати для гостей. Їм обом теж подобалося сперечатися, на кого більше схожий Оскар. А я знову возила коляску, й руки в мене завжди були зайняті.

Я назавжди запам’ятала Роберта тих часів, коли діти були маленькими, й ми мешкали у студмістечку. Не знаю, чому саме той період так добре мені запам’ятався, хіба що він був свого роду найвищим піком нашого життя, найкращим часом. Але саме в той час, гадаю, у Роберта почався справжній душевний розлад. Розумієте, навіть якщо живеш з кимось в одній кімнаті й щодня бачиш його голим, бачиш крізь напівзачинені двері, як він сидить на унітазі — все одно, з роками від тієї людини залишається тільки бліда тінь спогадів.

А Роберта я й зараз бачу сповненим життя, людиною з плоті й крові — у ті часи, коли діти ще були малюками, а матуся ще не переїхала жити до нас. Був у нього товстий коричневий светр, який він носив майже щодня в холодну пору року — так, я досі пам’ятаю чорні й брунатні нитки, як бачила їх зблизька, так само й те, що застрявало між цих ниток: якісь волоконця, тирса, гілочки, ще якісь дрібнички, що він приносив зі студії коледжу, з прогулянок або після того, як малював на природі. Той светр я купила йому в секонд-хенді невдовзі після того, як ми познайомилися — светр був у чудовому стані, зроблений в Ірландії, зв’язаний чиїмись міцними й вправними руками; він протримався багато років, довше, ніж наше подружнє життя. Цей светр я відчувала своїми руками, коли Роберт повертався додому. Я гладила його рукави, коли гладила плечі чоловіка. Під светром він носив футболку з довгими рукавами або тоненьку бавовняну водолазку — обов’язково такого кольору, щоб пасував до светра: блякло-кармінного або темно-зеленого; не те, щоб колір був той, що у светра, а щоб якось його доповнював. Волосся Роберт то відпускав, то підстригав, і воно то спадало довгими кучерями з коміра на плечі, то м’яко наїжачувалося на шиї — проте светр залишався завжди той самий.

У ті дні я сприймала життя здебільшого на дотик, а Роберт, напевно, через колір та лінії, тож ми не дуже добре розуміли світ один одного, а він не дуже відчував мою присутність. Протягом усього дня я відчувала тарілки й чашки, коли прибирала зі столу, гарячу локшину, коли готувала, слизькі від шампуню голівки дітей, коли мила їх, м’якенькі личка, гусячу шкіру на їхніх сідничках, коли витирала їх, важку мокру білизну, коли перекладала її до сушарки, а ще — цегляні сходинки веранди, коли я читала для себе протягом восьми хвилин, поки вони гралися поряд зі мною в свіжій колючій траві. Потім один з них упав, я відчула на дотик траву й землю, й подряпину на коліні, клейкий пластир, мокру щоку, мої джинси й шнурок, що розв’язався на черевику.

Коли Роберт повертався додому після занять, я торкалася його светра та його розсипчастих кучерів, його колючого підборіддя, задніх кишень, мозолистих рук. Бачила, як він піднімає на руки дітей, і самим поглядом відчувала, як його неголене обличчя шкрябає по їхніх ніжних щічках, і як дітям це подобається. У такі хвилини він, здається, був невіддільним від нас, і його дотик це підтверджував. Якщо я не була остаточно виснаженою після напруженого дня, він торкався мене, щоб я не квапилася спати, й тоді я відчувала на дотик його гладкі, не вкриті волоссям боки, м’яке кучеряве волосся між ногами, чудові пласкі соски. Тоді він, здавалося, припиняв дивитися на мене й остаточно входив до мого світу дотиків, і наші тіла рухалися, торкаючись одне одного, доки ми з палкою звичністю не зливалися повністю, вивільнюючи почуття, як багато разів до того. У ті дні я відчувала себе постійно вкритою якимись виділеннями: то з мене капало молоко, то Оскар зрошував мене струменем, якщо я перевдягала його на кілька хвилин раніше, ніж було потрібно, то мої стегна вкривалися піною, то на щоці залишалася слина від цілунків.

Можливо, із цих причин я й перейшла на дотики й залишила світ бачення, припинила малювати й писати олією — після того, як займалася цим майже щодня. Мої рідні весь час ссали мене й жували, цілували й тягли за руку, чимось мене поливали: соками, сечею, спермою, брудною водою. Я милася знов і знов, перепрала гори білизни й одягу, міняла простирадла на ліжках і нагрудники, шкребла й витирала дитячу шкіру. Мріяла зробитися знову чистою, зробити чистими їх усіх, але в ту саму мить, коли я вже налаштовувалася ось-ось усе помити, завжди траплялось щось іще, потрібно було перемивати знову.

А потому ми заходилися купувати собі садибу, як солідні люди, висилали матусі фотографії ґанків, і нарешті в’їхали до свого власного будинку — влітку, коли Інгрид виповнилося п’ять років, а Оскару — рік і шість місяців. Це було найголовніше, про що я мріяла: двоє чудових діточок, двір з гойдалкою, яку Роберт нарешті почепив (я вмовляла його протягом двох місяців), маленьке містечко, в якого навіть назва була зеленою, і пристойна постійна робота принаймні в одного з нас. А чи можемо ми колись досягти того, чого, як нам здається, прагнемо? І матуся була з нами. У перші роки, коли вона почала жити разом з нами, вона весь час поралась у саду, чистила пилососом все, що можна, годину, а той дві на день читала на терасі, де на її посріблену голову й на білі сторінки книжки падала тінь від маленьких листочків береста, що ріс поряд з будинком. Звідти вона навіть спостерігала за тим, як Інгрид і Оскар полюють на гусениць.

Насправді, я впевнена, що ті роки були для нас такими добрими саме тому, що з нами була моя матінка. Я не почувалася самотньою, а Роберт в її присутності поводився якнайкраще. Інколи він працював по дві ночі поспіль або залишався ночувати в студії коледжу, а після того виглядав стомленим, часом же в нього траплялися напади дратівливості, й тоді він кілька днів прокидався пізно. Проте загалом все йшло тихо й спокійно. Перш ніж ми залишили будинок, наданий коледжем, Роберт з власної волі замазав той безлад на горищі. Не знаю, яку роль у цьому відіграли помаранчеві пластикові флакончики з нашої аптечки. Коли-не-коли він сповіщав, що був у доктора Н., мені цього було досить — доктор Н., звичайно, був не в змозі допомогти мені, але принаймні він допомагав моєму чоловікові.

На другий рік після того, як ми оселилися в новому будинку, Роберт їздив викладати на курсах живопису в штаті Мен. Він небагато розповідав про це, але, гадаю, це пішло йому на користь. Ми разом сміялися з витівок дітей, а ночами іноді, якщо я не була надто стомленою, Роберт тягнувся до мене, й усе йшло звичним шляхом, як було завжди. Я використовувала деякі його сорочки, пошматовані натроє, щоб витирати пилюку з меблів — можна було не дивлячись витягти будь-яку з купи старого дрантя й бути певною, що то його сорочка: у ній відчувався Роберт, його запах, і тканина була звичайною для його одягу. Він виглядав задоволеним своєю роботою, а я почала брати додому роботу з редагування, на півставки, щоб легше було виплачувати іпотеку. Тим часом дітей доглядала матуся.

Якось вранці, коли вона повела дітей до парку, я вимила посуд після сніданку й піднялася на другий поверх — застелити ліжка й приступити до роботи за своїм столом у залі. Тут я помітила, що двері до студії Роберта не зачинені. Він пішов з дому, тримаючи в одній руці недопиту філіжанку кави, а я сама щойно прокинулася — у нього тоді був період, коли він прокидався дуже рано та йшов до коледжу, щоб писати картини там. І я побачила те, що він упустив на підлогу — клаптик паперу, який лежав біля відчинених дверей. Я підняла його автоматично, ні про що особливо не думаючи. Роберт часто розкидав усюди свої папери: примітки, нотатки для пам’яті, невеличкі замальовки, зім’яті серветки.

Те, що я знайшла на підлозі, було розміром у чверть стандартного аркуша паперу, відірваним від цілого, неначе той, хто писав, раптом розсердився. Писав-то Роберт — його почерк, але акуратніший, ніж зазвичай. Ці рядки й досі сховані в мене в письмовому столі, хоча й не оригінал — той я нарешті зім’яла й пожбурила йому в голову, а він спіймав, поклав до своєї кишені, й більше я того папірця не бачила. А збереглися ті рядки тому, що інтуїція підказала мені сісти за свій стіл і переписати їх для себе, а потім сховати, перш ніж я сваритиму Роберта. Напевно, майнула думка, що колись це може стати у пригоді в суді, а може, знадобиться мені пізніше, а до того часу я вже забуду певні подробиці. Лист починався словами «люба моя», але він був не до мене, та й взагалі я ніколи не бачила, щоб такі слова, у такому саме порядку були написані Робертовою чорною ручкою.

Дюба моя!

Хвилину тому я одержав твого листа, і він так мене зворушив, що я не можу не відповісти на нього без найменшого зволікання. Дійсно — як ти зауважуєш зі співчуттям — усі ці роки я був зовсім самотній. Як то не дивно, я бажав би, щоб ти була знайома з моєю дружиною — незважаючи на те, що якби таке було можливим, ми з тобою познайомилися б у зовсім інший спосіб, за належних обставин, і не було б між нами цього неземного кохання, якщо ти дозволиш мені назвати його такими словами.

Ніколи не гадала, що Роберт здатний бути таким пишномовним у листі й узагалі де б то не було. Його листи до мене завжди були короткими й уривчастими. На хвилину мені стало моторошно саме від подиву цим стилем, а не від того, що лист був любовний. Вишуканий, майже старомодний тон так не в’язався з тим Робертом, якого я знала! Тут був галантний Роберт, який ніколи не витрачав свою галантність на дружину, з якою бажав би познайомити адресатку листа, познайомити колись у минулому.

Я стояла у залитій сонцем бібліотеці з листом у руках і не могла збагнути того, що читала. Він був самотнім весь час. До нього прийшло неземне кохання. Зрозуміло, воно мало бути «неземним», тому що в нього були дружина й двоє дітей, до того ж, напевно, він з’їжджав з глузду. А що ж я? Хіба я не була самотньою? Але в мені не було нічого «неземного», лише сама реальність життя, з якою потрібно було поратися: діти, посуд, рахунки, психотерапевт Роберта. Він що, гадає, мені цей світ подобається бодай трохи більше, ніж йому?

Повільно я ввійшла до його студії й поглянула на мольберт. Жінка була там. Мені здавалося, я призвичаїлася до неї, до її присутності в нашому житті. Над цим полотном він працював уже декілька тижнів. На картині вона була сама, обличчя ще не домальоване повністю, але я була здатна самостійно заповнити приблизно окреслений овал належними рисами. Вона стояла біля вікна, одягнена у напівпрозору вільну сукню світло-блакитного кольору. В одній руці тримала пензель. За день чи два почне посміхатися йому або дивитися на нього серйозно, уважно, а чорні очі засяють коханням. Я вже почала була вважати її плодом уяви, вигадкою, частиною того внутрішнього бачення, яке рухало його талант. Я довіряла йому, надмірно довіряла, а виявилося, що інтуїція не обманювала мене від самого початку. Вона була справжньою, і він писав до неї листи.

Раптом у мене з’явилося бажання розгромити цю кімнату, пошматувати його зошити для малюнків, скинути на підлогу ту незакінчену пані, залити фарбами й потоптати ногами, розірвати репродукції й безладно наліплені на стіну листівки. Зупинила мене трафаретність такого способу дій — принизливо чинити, як ревнива дружина в кіно. А також певна підступність, хитрощі, що отрутою проникли в мій мозок: я ж можу більше дізнатися, якщо Роберт не знатиме про те, що мені відомо. Я поклала клаптик паперу на свій письмовий стіл, уже вирішивши переписати цього листа для себе, а оригінал покласти назад на підлогу біля незачинених дверей — про всяк випадок, якщо він згадає й почне розшукувати. Уявила собі, як він нахиляється й питає себе: «Як! Я загубив це? Мало не піймався!» А потім покладе листа до кишені або до шухляди свого столу.

Це наштовхнуло мене на думку. Я обережно пройшлася по шухлядах його столу, акуратно, мов архівіст-фахівець, покладаючи на місце все, що брала: великі графітні олівці, сірі гумки, касові чеки за олійні фарби, напівз’їдену шоколадку. В дальньому кутку одної шухляди — листи, написані незнайомим мені почерком, відповіді на його листи, як той, що я знайшла. «Дорогий Роберте! Милий Роберте! Любий мій Роберте! Згадувала про тебе сьогодні, коли працювала над новим натюрмортом. Як ти гадаєш, варто взагалі писати натюрморти? Навіщо писати те, що виглядає таким мертвим? Я думаю, як вкласти уві щось життя лише рухами своєї руки, думаю про ту загадкову силу, що прохоплюється, подібно до електричного струму, між тим, що бачиш, і оком, потім перетікає в руку, в пензель і далі… А потім знову потрапляє до ока. Здається, все зводиться до того, що бачиш — правда? Бо якою вправною не була б рука, вона не здатна покращити те, що бачиться неясно. Мені потрібно зараз бігти на заняття, проте я весь час думаю про тебе. Я кохаю тебе, й ти це знаєш. Мері».

Руки в мене тремтіли. Почало нудити, вся кімната круг мене немов дрижала. Отже, довідалася її ім’я та здогадалася, що вона має бути студенткою — можливо, викладачем факультету, але в такому разі я б, напевно, впізнала ім’я. Їй потрібно бігти на заняття. У коледжі повно студентів, яких я не знала й навіть ніколи не бачила, не могла побачити усіх навіть тоді, коли ми там жили. А потім згадала той етюд, який знайшла у нього в кишені, коли ми переїжджали до Ґрінхіла кілька років тому. Значить, це тягнеться вже так давно! Напевно, він познайомився з нею ще в Нью-Йорку. З того часу він декілька разів подорожував на північ, в тому числі на цілий семестр — то що ж, він їздив туди, щоб мати нагоду бачитися з нею? Саме тому він погодився на довгий від’їзд, відмовився брати нас із собою? Зрозуміло, вона теж була художницею, студенткою факультету мистецтв, фахівцем, справжнім художником. Він же сам малював її з пензлем у руці. Звичайно ж, художниця, як і я сама багато років тому.

І все ж таки Мері — звичайне ім’я, дуже розповсюджене; його можна зустріти в казках і дитячих віршиках, так звали й матір Ісуса. А також шотландську королеву[78] й зовсім не схожу на неї Марію Криваву,[79] а ще була Марія Магдалина. Ні, ім’я не гарантувало ані невинності, ані наївності. Почерк, як у підлітка, літери великі, проте спритно написані, без помилок, фрази побудовані людиною, яка звикла до роздумів, часом її думки вражають, висловлені не без почуття гумору, іноді дещо цинічно. Час від часу вона дякувала йому за малюнок або прикладала до листа власний вдалий етюд. Один такий займав цілу сторінку, на ньому зображені люди, що сидять у кафе за кухлями пива й чашками чаю. На одному листі стояла дата — кілька місяців тому, але на більшості дати не були позначені, й жодного конверта. Якось він додумався викидати їх, а можливо, відкривав конверти не вдома й просто викидав їх, а самі листи носив без конвертів у кишені — декілька були потерті, немов їх довго носили в кишені. Вона не згадувала про їхні зустрічі, не писала, що хоче побачити його, лише одного разу згадала, як вони цілувались. Більше в листах не було нічого насправді сексуального, хоча вона скаржилася часто, що сумує за ним, кохає його, весь час мріє про нього. Одного разу вона назвала його «недосяжним», з чого випливало, що нічого серйозного між ними, цілком можливо, й не існувало.

Утім, все могло трапитися, якщо вони кохають один одного. Я поклала листи на місце. Саме Робертів лист засмутив мене більш за все, проте інших листів від нього я не розшукала, лише листи від неї. І я не знайшла більше нічого ані в студії, ані в його кабінеті, нічого не знайшла в його другому піджаку, й у машині, яку я теж обшукала того ж вечора — нібито забула там ліхтарик у бардачку — нічого. І він не стежив, що й як я шукаю, взагалі не звернув на те уваги. Грався з дітьми, посміхався за обідом, виглядав бадьорим, але думками був десь далеко, бачила по очах. У тому й річ, і це мене переконало.